Про демократію, війну і журналістику

Якби ви могли побачити цей світ, то сказали б, що він нічим не відрізняється від вашого. За винятком отих дивних будинків (збудованих з міцного бурого каменю чи з просмоленого дерева, деякі будівлі розфарбовані в темно-червоний чи синій кольори, але дахи у всіх з однакової коричневої черепиці), не менш дивного одягу, що носять жителі міста та цілковитої відсутності машин. Та від людського світу цей відрізняється вже тим, що в ньому немає людей. Ні, ця молода рудоволоса жінка в чорному балахоні, з-під якого від швидкої ходи час від часу виглядають темно-пурпурні черевички та край синіх джинсів, зовсім не людина. І не людина вона аж з двох причин. 

По-перше, вона відьма. Так, це абсолютна норма для Міжсвіття. Взагалі, ви б вирішили, що це один з найдемократичніших світів, якщо б мали змогу порівняти його з іншими. Будь ти магом, перевертнем, бісом, демоном, вампіром чи хоч кентавром, тут ніхто не тицятиме у тебе пальцем і не роззявлятиме рота. Не сподобається вам тут тільки у двох випадках – якщо ви гном (у щоденній метушні на вас часто будуть наступати, звісно ж ненавмисно) і якщо ви пацифіст (що що а війни тут бувають частіше, ніж в Україні вибори). Якщо ж ви гном-пацифіст, то в Міжсвітті вам краще не з’являтись. 

Жінка, не сповільнюючи ходи, кинула в капелюх менестрелю срібну монетку. Менестрелі? Ні, вони не залишились в Середньовіччі, в Міжсвітті і Середньовіччя-то не було. Менестрелі тут - вуличні співці, що грають на лютнях. Іноді вони здаються дещо божевільними, як цей – молодий хлопець в латаній-перелатаній сорочці та джинсах сидить на тротуарі та наспівує:

«Лютня обійме мене за плечі,

Я останній схиблений менестрель.

І божевілля моє іде попереду та прапор несе в руках».

Але у цьому світі, як і у вашому, зовнішність буває оманлива. Цей юнак будь якої миті може закинути лютню за спину та пожбурити у вас вогняною сферою, повітряною кліткою або очним пристрітом (залежить від ситуації). А ще він може виявитись шпигуном потенційного ворога, маніяком-вбивцею чи працівником патрульної служби. У будь-якому випадку, краще вірити, що він божевільний менестрель. 

Тим часом Рита (а саме так звуть ту рудоволосу жінку) дійшла туди, куди так поспішала. Вона зупинилась біля центральних дверей у п’ятиповерховому темно-червоному будинку з табличкою «Редакція газети Доріатський Віщун». Ось і друга причина, чому Рита не людина. Вона журналіст. То й що тепер, скажете ви, журналісти не люди? Деякі з них зовсім ні. І сподіваюсь, що під кінець цієї історії ви зі мною погодитесь. 

З назви газети ви зрозуміли, що все це відбувається в славетному місті Доріант. Воно б не відрізнялось від інших провінційних міст Міжсвіття, якби не його легендарні виноградники. Вино з Доріанту настільки особливе, що жоден солідний паб не може собі дозволити не мати у погребі хоч кілька плящин. Навіть у вашому світі воно є. То ж якщо в меню ресторану ви бачите вино ціною у кілька ваших зарплат, знайте, воно з Доріанту. А що ж? Контрабанда з іншого світу – справа не легка і повинна оплачуватись відповідно. 

Рита вдихнула вологе вранішнє повітря вересня і штовхнула важкі дерев’яні двері. За порогом її зустріла атмосфера божевілля з запахом поліграфічної фарби. Десятки і сотні голосів зливались в один гул, і здавалось, що це не редакція, а велетенський вулик. З часом до цього звуку звикаєш і навіть примудряєшся його полюбити, бо так звучить творчий процес. 

- Пінстон! Здати матеріал до обіду!

- Заваріть хтось кави!

- Де мій лист?

- Позатикайте роти, я не розумію, що пишу!

Пронизливо стукотять кнопки на друкарських машинках, самостійно друкуючи придумані авторами тексти. Над головою шугають туди-сюди за своїми заклопотаними господарями самописні пера з клаптиками блокнотних листочків та записують завдання, нотують цитати, особливо влучні фрази та варіанти заголовків, голосно закреслюють написи типу «Коли ж це закінчиться?!», «Де моя канапка?» та «У Пінстона класна задниця!». Словом, робота аж кипить – завтра має вийти свіжий випуск газети.

- Сорокер, до редактора! Хтось бачив Сорокер? – перекрикувала загальний галас секретарка.

Рита високо підняла руку, безмовно показуючи, що вона тут і оголошення чула.

- Заспокійливого зілля? – Клариса привітно усміхалась та трясла перед носом у Рити пластиковою пляшечкою з-під соку, наповненою чимось трав’янистого кольору.

- Там знову Мартіні? – недовірливо перепитала рудоволоса.

- Ні, на цей раз справді заспокійливе. Вчора цілий баняк його зварила – мій мене так знервував, що мною аж трясло, заснути без заспокійливого не могла. Ти уявляєш, примудрився…

- Мушу зайти до редактора. Потім розкажеш, - перебила її Рита і постаралась усміхнутись.

- Домовились! Раптом що, - Клариса багатозначно глянула на двері до кабінету редактора, - Мартіні в мене теж є. Змішаєм з заспокійливим і буде ефективно.

Рита старалась виглядати вдячною за розуміння - Клариса знала, що з редактором у неї вічні сварки і взаємна неприязнь.

«Тримати себе в руках. Тримати в руках», - подумки повторювала відьма, заходячи до кабінету.

- Міс Сорокер, я радий вас бачити! – Мандаргус Крап був неприродно привітним, - сідайте. Маю для вас цікаве завдання. Щось ви у мене засиділись за дрібною роботою.

Рита сіла на край шкіряного крісла, так ніби воно було їжаком, несподівана привітність і занадто щира посмішка Мандангуса не справила на неї необхідного враження. З однієї сторони можна було б уявити, що редактор, як старший та розумніший товариш по роботі, вирішив припинити безпричинні конфлікти та налагодити нормальні стосунки. Та з іншої, інстинкт самозахисту, не давав уяві Рити так розгулятись. Вона брала участь не в одній війні і завжди нутром відчувала підступ.

Тим часом Крап поправив свої окуляри та пригладив посивіле волосся.

- Ви безсумнівно знаєте, що західний край Доріанту займають міжсвітньо відомі виноградники. Так от. Вчора я отримав повідомлення про те, що частину виноградників буде викорчувано, бо один з міських можновладців придбав там ділянку та збудує віллу, - Мандангус перейшов на змовницький шепіт. – Ви ж розумієте, що це резонансна ситуація і таку справу я можу доручити тільки вам.

Сказати, що Рита була здивована, те саме, що не сказати нічого. Дивувало і сама новина і те, що редактор доручив розслідування саме Риті, а не комусь зі своїх улюбленців.

- Матеріал повинен бути в мене на столі до вечора, - кисло усміхнувся Крап.

А ось і заковика. Проте азарт – невід’ємна частина кожного воїна. То ж якщо розслідування це виклик, то Рита не могла його не прийняти.

- Ввечері так ввечері, - погодилась відьма. – Я можу йти?

Вже за дверима кабінету Рита пошкодувала про те, що погодилась. Розвідати щось в цій справі до вечора – техніка на грані фантастики. Але як казав її напарник під час другої війни Світла проти Темряви «Під лежачого командира вермут не тече».

***

В душній приймальні всі крісла були заняті нетерплячими і потіючими особами. Особливо Риту дратував білий кентавр у дорогому смокінгу. Не те щоб Рита ненавиділа кентаврів, просто він постійно топтався своїми копитами по її черевичках.

- Рита Сорокер, - секретарка-блондинка показувала на двері кабінету, ймовірно натякаючи, що можна зайти.

Рита кивнула та почала пробиратись крізь забитий відвідувачами коридор, думаючи про секретарку. Вона виглядала як модель з глянцевого журналу. Такі жінки викликали у Рити і цікавість і зневагу водночас. Все, що вони вміли, це манікюрні, макіяжні та перукарські чари. А Рита практично не знала їх, як і домогосподарських, зате добре розбивалась у бойових, захисних та ілюзорних. Але кому в мирний час потрібно вміння підривати стіни та створювати щит від вищих проклять за 0,03 секунди? 

Кентавр вже відтоптував ноги комусь іншому, а Рита увійшла в кабінет.

- Немає там ніяких виноградників. А от так. Немає і все. Земля там. Просто земля. Ділянка, розумієте? Так, передали у приватну власність. Так, навколо виноградник, а от на тих трьох гектарах просто земля. Ось вам документи. Ну і що з того, що на них вчорашня дата? Нові ж документи!

Коли Рита вийшла з кабінету, то почувалась баняком з локшиною. Просто в голову не вкладається. От хоч самі уявіть картину – десятки и десятки гектарів виноградників, а посеред них три гектари пустих. І все навколо державна власність, а тих три гектари тепер приватна. Такий собі острівець буржуазії. І посеред виноградика виросте чиновницька вілла – теж мені фрукт. А головне, що нікого це не дивує. І документи підписані, і завірені, і з печатками. 

То де ж резонанс? Хай і колишні, а все ж керівниці магічних батальйонів, не здаються просто так. Рита обережно оминула кентавра і вийшла на вулицю. Їй треба було самій подивитись на тих дивних-предивних, тепер вже приватних три гектара. 

Ви ж пам’ятаєте, що в цілому Доріанті ми не побачили жодної машини? В Міжсвітті не магічні істоти користуються бричками, а магічні являються. Тобто зникають в одному місці і переносяться туди, куди їм треба. Зручно, еге ж? Але такий спосіб переміщення може порушувати які завгодно особисті права та відкривати магічним злодіям доступ до всього, що від них повинно бути захищено. Тому і винайшли антиявляльні чари та закон «Про процедуру та порядок використання явлення».

Так от, цей самий закон забороняє являтись на приватну територію без дозволу господаря, а щоб ця заборона діяла, приватна власність обробляється антиявляльними чарами. 

У воєнний час поняття приватної власності дещо міняється. Особливо, якщо це власніть твого ворога. То ж будь-який поважний бойовий маг уміє обходити антиявляльні чари. Правда, не без побічних ефектів, як от зараз. Рита відкрила очі і випросталась. Її нудило, шлунок зав’язався у вузол і судомно скорочувався – антиявляльні чари на цьому клапті землі були вищого ґатунку. 

Але слабкість скоро відступила, і Рита була задоволена переміщенням. Воно зайняло рівно дві секунди, і (щонайприємніше) відьма залишилась стояти на ногах, а не звалилась граційним мішком. Вона озирнулась навкруги і подумала, що помилилась с координатами – навкруги був виноградник. З усіх сторін, без будь-яких пустот. Але гудіння попереду не можна було сплутати ні з яким іншим звуком – виноград викорчовують, звільняють місце для вілли. Рита пройшла рівним рядком поміж виноградних лоз і побачила: тропілени (магічні істоти, схожі на людей, якби не занадто довгі вуха, сутулу статуру та пласкі пальці), вбрані в одинакові сині комбінезони, керували такими собі тракторами для викорчовування дерев. Тропілени не володіють магією і погано розмовляють, але добре все розуміють та фізично витривалі. Такі собі гастробайтери з іншого світу.

Переобтяжені повними гронами винограду лози, важко падали на землю, звідки їх зразу ж підбирали іншим тракторцем та скидали на одну велику купу. Відьма дістала з кишені плаща маленький фотоапарат, виключила спалах, і зробила кілька фотографій. Коли фотоапарат знову був надійно схований в кишені, жінка вийшла на вже розчищену територію.

- Добридень! Хто у вас тут головний? – Рита розглядала тропіленів, намагаючись зрозуміти, хто з них лідер. 

Нарешті один з них заглушив свій викорчовувальний тракторець та спустився до жінки. Він кивнув головою в знак привітання і трохи знітився. Рита здогадалась, що він соромиться говорити при ній. 

- Я, - Рита на секунду задумалась,- заблукала. Розумієте, недавно навчилась являтись і ще не зовсім добре з цим вправляюсь, - жінка усміхнулась. – Де я опинилась?

Тропілен, не наважуючись говорити, протягнув до неї руку. Це був дозвіл зчитати інформацію з думок. Рита обережно взяла простягнуту руку та заглянула в думки працівника. 

«Це приватна територія. Вам краще піти звідси», - прочитала вона.

- Я піду, не переймайтесь. Але чия це власність? Що тут буде?

«Мистер Торесі купив цю ділянку. Тут буде його вілла», - Рита усміхнулась відповіді. 

- Дякую, - відьма відпустила руку тропілена, але він не поспішав відпускати її.

«Ти не заблукала!» - подумки теж можна кричати.

Рита висмикнула руку и роз’явилась. Тільки проблем з тропіленами їй не вистачало.

***

- В мене немає ніякої ділянки там. Ось моя декларація про доходи. Не знаю, що за документи вам там показували в міністерстві земельного кадастру. Там все виноградник. Яка вілла, я весь в справах, я планую відремонтувати дорогу і місті! – містер Торесі шаленів з кожним запитанням Рити все більше.

- Заберіть її геть! – нарешті викрикнув він.

В кабінеті моментально з’явилась охорона – два схожих на шафу маги ділових костюмах. Вони схопили Риту під руки и грубо витягли з кабінету. В коридорі, коли до виходу залишалось кілька кроків, її відпустили і «порадили» більше не повертатись. 

- Її треба знищити. Прийшли новини з виноградника – вона там була, - Торесі нервово крутив в руках годинник. 

- Буде зроблено! – трійка менш кремезних, ніж ті охоронці, чоловіків зникли з кабінету так само миттєво, як і з’явились там. 

Рита йшла по вулиці. Звичайно, можна було явитись просто до дверей редакції, але після такого важкого дня хотілось трохи подихати свіжим повітрям. Відьма подумала, що зранку теж хотіла провітритись і йшла на роботу пішки, тоді вона і подумати не могла, який день на неї чекає.

Раптом відьма почула кроки позаду. Вона озирнулась, але нікого не побачила. Вона ледь не впіймала повітряну клітку в груди, але інстинкт і вміння ставити щит за три сотих секунди її не підвели. Клітка відскочила в одного з трьох нападаючих. У нього не було і долі секунди на захист, то ж він схопився за горло і почав хрипіти, закляття «Повітряна клітка» не дає вам вдихнути чи видихнути повітря. 

Це шанс на втечу! Рита з усіх сил побігла вперед. Стук її каблуків голосно віддавався по бруківці. Потрібна багатолюдна вулиця. До Колиинз-роуд залишалось якісь два квартали. Але нападники вже давно зняли з свого товариша повітряну клітку і наздоганяли відьму. 

Вона чула їх кроки, чула їх шкірою, кожною клітинкою тіла. Адреналін в крові зашкалював як у кращі часи її бойового навчання. Тільки тоді вони групою з чотирьох молодих магів намагались вистежити та «знешкодити» «злодія», роль якого успішно виконував їхній вчитель. Такі тренування рідко закінчувались перемогою групи, але учасники завжди були втомлені, брудні, трохи поранені і трохи більш досвідчені, ніж раніше.

А от тепер Рита була в ролі «злодія» і це вже не тренування. Вона обернулась і запустила в нападників три вогняні сфери. От тільки суперники були надто швидкі та досвідчені, щоб це могло їх спинити, а Рита втратила свою мізерну перевагу в відстані.

Вона не може бути доброю домогосподаркою – не знає ні миючих, ні прибираючи, ні кухонних чарів. Навіть ґудзики до сорочки їй легше пришити голкою з ниткою, ніж елементарним шиючим закляття. Але Рита Сорокер не пройшла би жодної війни, не пережила би жодного тренування з бойової магії, якби не володіла ілюзорними чарами.

Троє магів застигли від несподіванки. Вони наздоганяли одну руду відьму, а наздогнали трьох. Рити оточили нападників і то усміхались, то злились, то плакали, безперервно кружляючи по колу. 

Не встигли маги усвідомити абсурдність такої поведінки, як всі Рити пропали. Натомість магів було чотири, а не три. Бісова секретність – вони працювали разом вже шість років, а досі не знали один одного в лице, бо форма повинна бути зшита так, щоб ніхто не міг їх потім впізнати – вона приховує обличчя, відкриваючи тільки очі.

- Ось вона! – крикнув один з магів, показуючи на іншого. 

- Ні, я це я. Вона ось, - показував він на іншого. 

Операція зі знищення відьми-журналістки якось різко забоксувала. Маги почали кидати один в одного закляттями, захищатись від них щитами та відправляти закляття у відповідь. 

- Мяу, - пронизливе нявчання кішки відволікло магів від безтолкового бою. Їх знову було троє. Чорна кішка сиділа на розі Коллінз-роуд.

- Вона оборонниця! – напарники зрозуміли один одного миттєво і кинулись за кішкою.

Але було пізно – вона гордо вийшла на Коллінз-роуд і розчинилась поміж ніг пішоходів. Троє елітних магів дивились на перевантажену вулицю і не могли повірити, що їх так по-дитячому обдурили.

***

Мандаргус Крап підло всміхався, склавши руки в замок на пивному животі.

- Дякую, - в’їдливо відповіла Рита і вийшла з кабінету редактора.

- Заспокійливого зілля? – запропонувала Клариса.

- Краще Мартіні, - Рита взяла запропоновану пляшечку і зробила кілька ковтків трав’янистої рідини .

- Що таке? Твій матеріал на першій полосі! Ти ж молодчинка, - Клариса показала на першу шпальту з заголовком «Доріант без виноградників». У тексті великої статті красувались фотографії знівеченого виноградника. – Хороша робота.

- Він заплатив мені за неї 12 срібних! Це в 10 разів менше від мінімальної оплати. Сказав, що доказів мало і взагалі, він ризикує, друкуючи такий скандальний матеріал. У мене таке враження, що він розраховував на те, що мене вб’ють на якомусь з етапів того розслідування, - сумно усміхнулась Рита. – Як ви живете з такими зарплатами? Тобто, як виживаєте?

- Звикли, - знизала плечима Клариса. – А мій вчора…

Рита відпила ще кілька ковтків заспокійливого. Клариса без упину розказувала про свого чоловіка, машинки друкували, пера писали, кава варилась, свіжа газета різко пахла поліграфічною фарбою, секретарка малювала нігті.

«Швидше б війна», - подумала відьма.