Святий гріх

Кирило 

1.Шумейки 

Під горою, немовби під захистом, стояла струнка, біла і ухожина хатина. Певна річ, що господар і господарка очепурили ту хатину і двір. На стрісі не було видно ні моху, ні зелені. Видно було, що стріха нова, свіжа, тільки змайстрована. Над стріхою стирчав новий димар. Два невеличкі віконця стояли неначе сміючись, видно що господарка приложила всю свою майстерність і терпіння, вимиваючи шибки. Мов дитяче веселе око, поглядали вони в двір. Хата стояла струнка як дівка, на виданні, і зразу так і не скажеш: чи то вона прикрашала гору, чи то гора прикрашала її. По дворі півень водив курей, а із хліву було чутно визиг поросяток. Двір був порослий споришем в якому шпорталися кури. По дворі виднілися протоптані стежки до криниці «журавля», та до сараїв. Повітка в двір стояла до городу, який витягся до левади, то і вхід в хату був знизу, а до верху, по під горою, милували зір яблуні, груші і окультурена вишня-простячка, яка потихеньку, чим дальше від хати переходила у запустілий густий вишняк, що тягнувся аж до лісу. Красою двору і захистом від сонця був старий, але сильний і густий горіх. 

Із першого ж погляду було видно, що хазяї дбали про свою оселю: хата була чисто побілена, призьба вимощена жовтою глиною, старенький тин полатано верболозом. 

Семен Карпович Шумейко жив з дружиною Марфою, та з сином Максимом, який привів в дім невістку Ганну. Дітей у Семена Карповича було четверо. Трьох вони з Марфою поховали — один лиш Максим викохався. Родила Марфа Максима тяжко ой як тяжко довго виходжував її Семен Карпович всіх бабок в окрузі тепер знає. Більше дітей Шумейкам Бог не дав. А Максим за то ріс дитиною слухняною та розумною. З малих літ брався допомогти батькам. Малим бігав з дорученнями на село, або в поле. Став старшим, біля Марфи в полі, або коло батька в сараях. Та в полі Марфі довго працювати не довелося стала вона частіше занедужувати тому і господарювала Марфа вдома, а Семен Карпович з малим Максимом заробляв по людях. Тим і жили. 

Коли Максимові пішов п`ятнадцятий рік, віддав Шумейко сина у найми до пана у двір. Легше стало жити, заробляти став хлопець копійчину. 

Як минуло Максимові дев`ятнадцять літ, став Шумейко раз у раз нагадувати йому про женідьбу. 

— Сідай сину. – Твердо сказав Шумейко - Поговоримо як чоловіки. Ти в мене вже дорослий , але щось…, ну сам розумієш - зап’явся старий - другі з батьками самі цю розмову розпочинають, а ти…. Ну… пора тобі вже сину одружуватися, та господиню в хату привести мати все частіше занедужує. Ну і не вік тобі по наймах тиня¬тися! За сніп та за копицю працювати . Бачиш не встигаємо ми з матір’ю; а дружина тебе, дурня, обшиє, обпере? Отеє…, візьми сину в скрині грошів тих що ми з матір’ю заробили — купи ко-нячку, буряки возитимеш на завод, тощо та і дивись якась красуня гляне на тебе. Та… женись, сину, заспокой нашу старість та нужду!.. 

Коня Максим давно хотів, він коней з малку любив, але грошей у батька Максим не взяв. Не хотів він йти найматися до фабриканта, та і йти від свого пана не хотілося хоч і платив пан неук і багато, за то було коло Максима його Ганна, ту яку він кохав,що служила у тому ж таки дворі за доярку. А старий Шумейко і не здогадувався, що в його сина може бути отака болячка, як кохання . Та і ніхто про це не знав із людей, лише одна Ганна бачила і серцем відчувала те кохання. Але батькові він цього не сказав а від людей Шумейко нічого і не чув 

Максим для батька все рад був зробити. До дівчат він був неквапний, на вечорниці та на вулицю не вчащав — але не однаково йому було, яку б сватати. Та думка була, що даремна річ його старостам оббивати пороги у багачів — сорому набе¬руться. А ще страшніше було якби батько вибирав за нього Батькові Максим не зміг перечити - гріх А ще більший гріх та біда - жити з не коханою. Як тільки Максим був вдячний батькові за цю розмову та дозвіл, обирати самому, с ким пов’язати рушником своє життя. Як за вдячність батькові Максим узяв та посватав Ганну, — таку ж, як і сам. Дівка була чесна. Росла без батька, тиха та трудяща, хоч на вдачу не дуже красива. Але Максимові вона була сама краща. 

Покійний батько Ганни служив в пана коло коней. Конюхував, випасав, об’їжджував, ремонтував вози і брички, бувало залишався і на ніч в конюшні. В ту ніч вони були в двох з нічним, коли цигани по зарилися на панових коней. Вранці в дворі на конюшні так їх двох рядом улежавши і знайшли. Нічного сторожа було забито до смерті, а батька Ганни лежав різаний ножами. І залишилася Мотря одна з Ганною. Вона була з тих молодиць за якими мужики не перестають водиться ні в 30 ні в 50 років, такі молодиці залишаються привабливими для чоловіків своєю зовнішньою красою і жіночою таємністю. Сваталися до Мотрі і фабриканти з Кременчука і поморець із Новогеоргієвська, і одинак з сусіднього хутора приходив. 

Та ні! Краще весь вік бути вдовою - чим жити з душею чужою. - сказала вона якось тоді ще при малій Ганні. І це було мабуть останнє сватання до Мотрі, по крайній мірі, що пам’ятала Ганна. 

Сватання у Максима до Ганни було тихим і скромним. Зі сторони Ганни був лише дядько по матері Петро з дружиною та сусідка Килина із Василем своїм. У Максима дядько Гордій із Сидором за сватів. Після тог як Ганна поковиряла нігтями піч. А Клим із Сидором половили «лисицю», та випили по чарці , розмову почали вести серйозно : 

― А коли ж весілля будемо правити?- Задав всім питання дядько Петро  

― А коли рішим тоді і будем 

― Та Ні, Гордій , не треба нам через голову переступати,- заперечив дядько Петро ― наших дітей хозяйни поважають, та і не перший рік вони там служать, щоб одним днем все спортити, треба дозволу питати! 

― У кого ? В того Гната хромого, панського управителя, чи що? – спихнув Гордій  

― Та ні в самого пана - спокійно відповів Гордій. Та ти що!?А хто ж до нього піде?―запитала здивовано Марфа 

― Батько ! А кому ж йти? Не молодому ж ? – відповіла Килина твердо піддакуючи в такт чоловікові. 

―Та й молодий може піти –сказав Шумейко і хитро подивився на сина 

Так і порішили : призначення дня весілля потрібно питати у пана, як пан скаже так і буде 

З неділі після сватання Шумейко одягнув святковий свій одяг та і пішов до пана клонитися, просити дозволу, щодо дня весілля. Прийняв пан Шумейка спішно, але поважно вислухав подякував що той питає в нього поради бо тож весілля , як для Шумейка так і для нього важлива річ:  

Люди є люди ― один вип’є чарчину тай годі, а другий буде пити цілу неділю ― сказав пан ― і роботи з нього не буде і не заробе нічого, а тоді який самий коротший шлях до заробітку? Ото ―то, так так. Твоя правда – крадіжка! Спасибі що прийшов я раджу справити весілля в першу неділю після покрови. Всі роботи в полі ми закінчим , а в коморах порядки ще навидуться потім. 

Перед покровом мати Ганні радила, щоб та попередила Гната, що на роботу ходить уже до весілля вона не буде .  

А в четвер перед весіллям Ганна сіла вишивати свій весільний рушник.  

А Ганні було,що шити ―що борщ варити. Спритна вона було на вдачу і по дворі, і на городі, і в пана, і в дома. І сміялася вона коло свого рушника, і плакала, і колола пальці, і кусала, не нитки, а свої губи, але майбутнє своє життя із Максимом вона бачила щасливе і радісне, бо любила вона його, а він її. 

Пани, пам’ятаючи добрі справи покійного батька Ганни та за її хорошу працю, дарували Ганні теличку, а так як вони до обох їх були добрі, тому і Максимові на весілля дали, аж п`ять карбованців та зерном того, що заслужив. Весілля справляли в одному дворі в Шумейків. 

Після весілля у Максима з Ганною була вже перша невеличка така… сварка ч не порозуміння, а дуже хотіла Ганна, щоб молодята пішли жити до Мотрі, але і Максим один у батьків, та і йти до тещі в прийми …. 

― Ні Це … не хорошо! – Сказав Максим. Про цю розмову не знав і Семен Карпович. 

Карповичу з Марфою мовби й справді усміхнулася доля на старість. Невістка була добра, слухняна: догоджала, як рідним, та й чоловікові ніколи не перечила. 

Максим спромігся на коняку, а повесні взяв і шматок степу під буряки для заводу. Улітку, обробивши своє, всі в чотирьох заробляли у дворі та по людях. Зимою жінки пряли. Ганна обшивала всю сім`ю, а Максим заробляв підводою та плів солом’яник. 

Не вспіли Шумейки і бога попросити як народила Ганна Максимові сина. Називав його старий Шумейко. І дав він йому ім`я- Кирило. Щось він бачив в цьому святе, живе і багате, по розсуду Карповича, це культурне красиве…. 

Марфа пошилася у няньку до внука, бо на роботу у полі та на городі сили не стало і спина вже не та, та і рученьки і ніженьки не ті. Ні робити ні ходити. Згорбилася Марфа. 

Минулий рік такий короткий і щасливий, як дитинство, не пройшов, а пробігся через життя Шумейків а цей рік – немовби люди бога обізлили. Такий випав тяжкий для землі, а для людей і потім. Під ярину не було вологи, буряк ліг в суху землю. Від великодня аж до зелених свят дощу ні крапельки не дав бог,то за яке сіно і зелень говорити можна. Що не гляне Карпович на небо, а хмаринки там нема, а попід горою вже жовтіє трава, а ще літу нескоро скінчиться. Земля, пересохла, потріскалась. Трава позбавлена вологи, а на ланах, зерно вже висохло, пусте мілке і зморщене, стебло низьке, випаленими нещадним сонцем. Ні соло¬ми, ні зерна, ні паші для скотинки не вродило. Стовпами хо¬дила пилюка. По стежках і дорогах яку ганяли босоніж дітвора та панські коні. Настало велике безводдя, річка впала в своїх берегах, болота в навкруги повисихали дощенту, очерет стояв геть пожухлий: тільки тріскіт ішов та зді¬ймалась пилюка, коли хтось ним пробирався. Все дике птаство помандрувало донизу, в гирло річки, де збереглася ще вода. Ще й на буряка з такої засухи черва напала — шкода було й праці коло них. А коли панам важко стало, то злидарям таким й потому горе. 

Сумний ходив Карпович, журячись, як воно буде зимою . Тяжку думку думав Максим , похиливши голову над колискою сина. Не видко тій голові добра, не бачить його й довіку.  

2.Прощання без слів 

Через рік на покрову злягла стара Марфа та вже й не зводила¬ся з лежанки. Дух їй заперло в грудях, ноги набрякли, душив кашель. 

Семен Карпович ходив сам не свій він ніколи не думав що його Марфа зможе колись от так залягти, а тим більше померти раніше за нього. В нього одне сокровенне бажання було в житті: це померти раніше своєї Марфи і дати їй відпочити від нього. Вони разом були щасливі він її кохав вона його розуміла і п’яного і заморено, і ласкавого, і злого, а він її любив. 

― Марфо не кидай мене Марфо… Прости мене…. За все прости Не зберіг я тебе – Шепотів коло Марфи Семен Карпович – як же я без тебе Марфо?― І впав своїм заплаканим лицем старий Шумейко на Марфині руки зложені на грудях. А Марфа замість відповіді, поворухнула рукою під лицем свого Семена, і в останній раз провила ніжно по небритій Семеновый щоці.  

― Померла! Хоч питай, хоч не питай—вже не скаже нічого ― мовила Покудиха, закриваючи вії померлої. 

― Царство небесне, вічний покій! — перехрестила ―, богомільна бабуся і стала перед іконами бити поклони. Жіночки теж повернулись до ікон і стали молитися за упокій новопреставленої раби божої Марфи. 

― Чи нема у тебе п`ятаків? — звернулася Покудиха до свого Петра. Петро витяг з скрині хустку, розв`язав вузлик, у котре було зав`язано два карбованці бумажками та трохи мідяків і подав два п`ятаки Покудихі, та положила їх Марфі на очі. 

― Чи є окріп? — запитав хтось із жінок. ― Треба обмити, поки тепла, а то потім ні ногам, ні кісткам ради не даси,— зауважила Мотря. 

― За окріп не клопочіться: два чавуни в пічі, ще за вдосвіта засунула, а це ось ці чавуни наллю та посуну ще – відповіла невістка 

― Ти з піччю не шуткуй. Не дуже там натоплюй. Пам’ятай, що мертвець в хаті не дуже топи, щоб не здуло 

― Роздягайтесь, жіночки! Максиме, ― звернулася Ганна до чоловіка ― доставай з комода материн запас про смерть, та лагодься їхати у город по горілку, та по хустки, а ви тітко Явдоха, попрохайте дядька Петра, щоб сповістив батюшку,— почала давати порядок Ганна.  

Старий Шумейко дивився, як жіночки пильнують біля бездиханного тіла жінки, І справді, жіночки одна- одну випереджали, одна перед одною хапалися виказати у різних дрібницях свою повагу цьому тілу. Випрямляли як дитині в купелі ноги, вимивали лікті і коліна та під мишками. Коли жінки розпустили Марфі косу, то були спантеличені красою густого сивого і духмяного волосся, і не знали що робити– мити чи ні .  

― Та ні дівчата,Марфа заздалегідь про себе подумала ― сказала одна з купальниць ― давайте я лице хороше вмию, а волосся не чіпайте. 

― Дайте хустину, треба рота підв’язати, не до добра з відкритим ротом покійника хоронити. 

Доки це тіло було живе, і рідні і сусіди, раді були хоч якусь зробити полегкість, та в земного життя все мало часу на добрі справи, добро все робиться по службі, або по обов’язку, або для того щоб на добрій справі заробити копійчину. Тому і допомагали Марфі останнім часом боротися з хворобою тільки знахарка хіба, та трохи лікар. А найбільше мабуть сам Господь милосердний, доки не позвав до себе.  

З тієї ж хвилини, як Господь позвав Марфу до себе і покинула Марфине тіло душа, непотрібні їй стали ні знахарки, ні ліка¬рі, її тіло лежало на лаві а над ним парила душа, дивилася на рідних, друзів і знайомих і чекало лише батюшку. Вона ще людина - тільки мертва людина, бо її тіло, мертвої людини, ще лежить на лаві. На мертве тіло Марфи ще можна дивитися, любуватися : «Як жива. Лице яке красиве та свіже, немовби ось підніметься і піде» А через деякий час Марфиного тіла ніхто і не побачить і вона буде, як мрець, — однакова для всіх: душа її не буде чатувати коло тіла . ЇЇ душа скинула той тягар земного життя, що примушували її іноді нишком зітхати, іноді вголос тужи¬ти, а іноді навіть зло чинити таким самим грішним лю¬дям на землі, як і вона сама. Марфа скінчила вже свою подорож по землі: і не буде вона більше бити свої ноги по стежках та бездоріжжю, і вона не зазіхатиме більше на чуже добро, і не буде більше завидувати , і ніхто не заважатиме їй більше на дорозі, ніхто не штовхатиме її, і вона в свою чергу не пхатиме свого сусіда в канаву... За добрі справи їй Господь віддячить, а за гріхи вона буде ще платити. Якби тільки вона… 

Однак це тіло,— не химера, не вигад¬ка. Господь звелів йому родитися і родити, рости, жити, кормити цим тілом дитя, задовольняти чоловіків і містити в собі душу і мало це тіло якусь ціну доки в ньому жила ота невидима паринка - ця душа, а покинула вона його, і тіло залишилося пустим