Крик
Загоралася свіча вечора, розсипалися по небу іскри рожевої заграви. Карбувала кроки бруківкою жінка, яка була зараз не тут і не бачила вибуху фарб вечорового неба. Чого її очі ховали сльози? Кому питати про це? Якою буде відповідь? Не змінити всього ,що мучить, не позбутися також. Хтось збоку даватиме поради , коли сам відчуває , що марно, сам не може виплутатися з неминучості. В таких невеселих роздумах жінка дійшла до зупинки і прагнула лише швидше опинитися вдома і сховатися від всіх реальних і можливих поглядів. Відчувала,що в горлі застрягли б навіть найпростіші слова, якби хтось звернувся до неї. «Плакати не можна» - стукотіло в голові. Небагато речей могло викликати в людини такий шквал почуттів. Та сьогодні, от щойно, ЇЇ ЗВІЛЬНИЛИ З РОБОТИ! За що? Вона ж була вже визнаною журналісткою, професійним спеціалістом. Її голос впізнавали ї любили численні слухачі радіостанції. І тепер мусить стояти на зупинці, вперше за багато літ без службової машини, забута і покинута всім світом. Це було нестерпно. Ось нарешті під’їхав автобус. Як же повільно він їде! В душі вир почуттів! Від неймовірного гніву, що застилає очі, до безмежного відчаю. Вдома трохи відпустило. Навіть зародилися роздуми про те, чому стільки разів розривало на шматки і досі так і не розірвало. Залишилась пустка. Повне безсилля і апатія. Маленький пухнастий котик зустрів господиню і ніжно потерся об ноги. Рука торкнулася м’якенької теплої шерстки і серце потекли хвилі спокою та ніжності. Ще один вечір можна якось вбити. Треба йти на кухню і дати котові поїсти. Вона сиділа на кухні з чашкою захололого чаю в руках. У вікні вітер гойдав широку гілку, що тихо шелестіла листочками. На стіл лягли вигадливі тіні. Їх ламані лінії ткали химерний узор. Наче древні письмена невідомих земель. Панувала тиша. Не скоро радіо зазвучить у цьому домі. Та й не почути там живого слова. Правда не потрібна там, де панують гроші. Згадала слова головного редактора «А я попереджав, щоб не лізла на рожен. Чого досягнула? Легше стало?». Легше таки не стало. Не хотіла вірити, що можна просто так без підстав звільнити ведучу популярної програми за журналістське розслідування. Це ж мала бути сенсація. Її пошуки закінчились просто приголомшливо. Але головний злякався судів, що неодмінно були б, якби вчасно не звільнив нахабну сміливцю. Це все зрозуміло. Але як же боляче і образливо. Починати спочатку? Проситися думала в якусь маленьку еф емку? Вона ж не уявляла життя без улюбленої роботи. Раділа, що працює в серйозному розмовному радіо. Думала, що досягла певного успіху і визнання. Та все скінчилося просто і миттєво. Тепер виходить не можна мати власної думки? Це було найприкріше. Навіщо ж було обирати такий фах? Навіщо їм розповідали про журналістську етику? Може десь так воно і є, але не тут. Не тепер. В таких невеселих роздумає минула ніч. Ранок ніжними рожевими крилами освітив самотню постать, що схилилася над столом. Світло боляче різонуло в червоні очі. Тільки так здивовано помітила, що знову не спала цілу ніч. Не роздягаючись впала на диван у вітальні і поринула у важкий камінний сон без сновидінь. Кіт, наче щось відчував, десь сховався і намагався не попадати на очі.
