Вагнесса, принцеса Тасмінська
Частина 1 з рубрики / циклу «Очі - сині та зелені»
Небо заливалося багряними кольорами, шелестіло пасмами хмар та зоряними переливами. Холодні стебла купалися в росі. Брунатні стовбури темніли на фоні світлого заходу. Троянди золотили клумби, а теплі пелюстки тюльпанів м’яко осипалися на долоні, як завжди буває у чарівних країнах. День заходив за обрій.
Дівчина стояла на пагорбі під деревами і дивилася на небо. Тонкі тіні золотили далекі гори. Чаруючі промені протинали невагомі хвилі хмар і огортали землю теплом і невидимим сяйвом. Рожеві пасма горизонту ніби розчинялися у свіжому повітрі. Дерева блищали на сонці молодим листям, тягнулися до квітучого сяйва і пили оксамитове світло.
Вдалині, на пагорбі, стояв розкішний замок. Він грав біло-рожевими барвами і войовничо наставляв у далечінь темні гармати. Його зубці переливалися в останніх променях сонця. На кожній башті були різнокольорові прапори, з кожного віконця барвисті клаптики тканини сповіщали про свято, і навіть гармати були прикрашені зеленими і жовтими стрічками. В замку було шумно – усі веселилися і святкували. В селах поблизу не було чути ні звука – усі, навіть старі та малі, подалися до замку.
Дівчина самотньо стояла на пагорбі і вдивлялася у знайомі обриси. Вона була у красивій білій сукні із золотим оздобленням. Довге каштанове волосся розсипалося по плечах. Чудові сині очі були сумні. Красуня з першого погляду чарувала тендітністю, грацією, і єдине, що не в’язалося з образом цієї прекрасної феї – меч при боці у посріблених піхвах. Незнайомка востаннє окинула поглядом горизонт і нечутно зникла в лісі.
Яке ж свято було в тому таємничому замку?
Спершу давайте послухаємо про цей край.
Тасмінський край, про який йде мова, простягається на багато миль від Тасмінського моря до Вісенських гір на півночі. Це – надзвичайно гарне, плодюче місце. Люди тут добрі, дівчата красиві, а хлопці сміливі. Країна багата не лише на урожайні ниви, а й на швидкі річки з кришталевою водою, сапфірові озера, гірські хребти, зелені пагорби, тихі гаї та дрімучі ліси, один з яких і простягся навколо королівського замку. Тут, як і в кожній нормальній чарівній країні, панує монархія. Королева Ядвіга – приваблива жінка, навіть красуня, але з препоганим характером, як це часто трапляється. Її чоловік, король Генріх ІІІ Тасмінський, давно помер. Народ завжди його пам’ятав як доброго і милосердного володаря. А потім за дивних обставин зникла його дочка від першого шлюбу, юна Вагнесса, тендітна скромна красуня(її мати померла одразу після народження дочки). Їй нелегко було жити весь цей час з мачухою, але вона ніколи не перечила їй – що ж, така вже доля. Після зникнення всі сумували, але жити потрібно було далі…Тому правити країною залишилося королеві Ядвізі.
У королеви була своя донька, Жоржетта. Попри всі стереотипи, принцеса була не менш красива, ніж її матір, але характером теж в неї. Юна Вагнесса натерпілася від своєї зведеної сестри. Навіть королівські кішки втікали від рук примхливої Жоржетти.
Народ досі сумував за старим володарем і його старшою донькою.
«А як саме зникла Вагнесса?» - запитаєте ви.
Через три місяці після смерті Генріха ІІІ Вагнесса разом із своєю служницею Тріоною відправилася до сусіднього королівства. В лісі на них ніби напали. Коли лицарі прийшли в себе, як вони розповідали, ані Тріони, ані принцеси не було. Королева Ядвіга оголосила жалобу і видала наказ: хто знайде Вагнессу, той отримає велику нагороду. Доказом має бути сувій(документ), що везла принцеса, а ще – її амулет, що дістався Вагнессі від матері, опалове серце на золотому ланцюжку із старим Тасмінським гербом.
Вже пройшло три роки. Ніхто не знав нічого про Вагнессу, а королева спокійно правила країною.
На третій рік Тасмінський край облетіла чудова звістка: до королівського замку скоро прибуде принц Фердинанд із сусідньої країни, щоб обрати серед знатних тасмінок собі дружину, як звелів його батько, король Септин ІІ. Той колись дуже міцно дружив з Генріхом ІІІ, королем цієї країни.
Ще не досягла ця новина найтаємніших куточків замку, а вже всі дворянки лаштували найкращі сукні, затягували тугі корсети та викладали із скринь найдорожчі прикраси. Принц Фердинанд не лише був красенем, а й дуже розумним – знав 5 мов, багато читав, гарно співав і грав на 6 музичних інструментах. А ще не було секрету з того, що він обожнював коней. Якби ж ви бачили його верхи!
Фердинанд був справжнім лицарем – ввічливим, сміливим, розсудливим. Тому й не дивно, що навіть дівчата недворянського походження, що працювали чи просто знаходилися у замку на святі, так детально підбирали сукні і так старанно підмальовували свої милі тасмінські очки.
Ви напевне знаєте, що замок у чарівних країнах – це ціле місто. Тут є ринки, будинки, цехи, пекарні, затишні забігайлівки – усе, що потрібно для цікавого життя нормального чарівного мешканця. Навколо муру на широких просторах розсипалися, як горох, хатки. Їх мешканці нерідко працюють в замку, а то й просто часто бувають там, і неодмінно ховаються за його мури під час небезпеки. А у середу їх усіх можна зустріти у замку на ринку.
Середа – ринковий день. Ще з ранку з усіх куточків сіл і міст навколо замку з’їжджаються веселі торговки, чорновусі купці в багатих одежах, збігається молодь, приходять поважні дідусі – поговорити за квартою найкращого тасмінського пива… Усім цей день – свято. Аромати простягаються ринком з рання до пізньої ночі – тут чути запах прекрасного вісенського вина, там бабуся продає «фірмове» варення і виглядає справжньою чарівницею між сотнями баночок і скляночок… Рум’яні яблука терпляче чекають покупців; сливи, груші, вишні, абрикоси, заморські персики, лісові ягоди, кавуни з далеких степів, дині – все, що душа побажає. А якщо ви захочете солодощів, то неодмінно вхопите серед цих ароматів пахощі головної тасмінськоїцукерні. Добродушна господиня радо пригощає малих солодким і неодмінно зробить вам знижку.
Шум і гамір не стихає, коли підійти до лівого краю площі, - він стає трохи іншим. Чується писк, нявкання, крики, гелготіння і гавкання. Тут манірна панночка вибере собі красиве кошеня із бантиком на шиї, господиня набере у кошик курчат, а хазяїн купить цуценя, щоб виростити з нього справжнього охоронця господи. Поряд – рибний ряд, де можна зустріти сотні видів риби з усіх куточків Тасмінського краю. На іншому боці – прекрасні сукні, тканини, стрічки, сумочки, прикраси… Помалу ви губитесь в натовпі, вдихаєте все нові аромати і насолоджуєтеся цим традиційним святом з іншими тасмінами.
У цей день прекрасні селянки особливо чарівні – вони одягають свої найкращі прикраси, сукні з тендітними квітковими облямівками, беруть кошики і поринають у масовий потік веселощів. Якби ж знали прекрасні тасмінки, хто ходив у ту середу ринком, то ще краще чепурилися б. Насправді принц приїхав на день раніше, переодягся у одяг купця і разом зі своїм слугою гуляв ринком.
Всюди чувся сміх, приємна метушня і бадьорий галас. Ковалі працювали прямо на ринку, виготовляючи хитромудрі прикраси та потрібні в господарстві речі. Дівчатка ходили за матерями як дорослі і допомагали їм, встигаючи ще посміхнутися кільком розбишакуватим хлопчиськам на розі. Останні поки не робили нічого поганого, але все рівно торговки на них дивилися з підозрою.
Сонце високо сяяло, зігрівало цілу площу і дивувалося веселому настрою усіх людей на ринку.
І ось в цій метушні принц заглядівся на вісенські прикраси із опалу(їх виготовляли королівські цехи) і випадково перекинув ящик з яблуками.
Яблука лунко посипалися додолу, розбивалися об бруківку і майоріли, блищали на сонці соковитими шматочками.
- Ой, пробачте, я випадково! – схаменувся принц. – Давайте я Вам відшкодую.
- Ні….. Ні, не треба…. Дякую………….
Принц підняв очі і – яке велике було його здивування! Замість звичайної пишної торговки він побачив тендітну дівчину, неймовірно красиву, із сумними синіми очима. Її хвилясте каштанове волосся вибилося з-під милої сірої накидки. Принц кинувся допомагати дівчині і весь час дивився на красуню. Дівчина зовсім зашарілася, подякувала і раптово зникла в натовпі.
Принц до вечора шукав красуню, але вона як крізь землю провалилася. Засмучено повернувся він до заїзду, де зупинився.
Тим часом у палаці всі метушилися – робили останні приготування. Королева з донькою обирали назавтра сукню, прикраси, стрічки – до найменших дрібниць.
- На кому ж йому одружитися, коли не на тобі! – говорила Ядвіга, виймаючи із скрині прекрасне діамантове намисто. – Я впевнена, що він закохається у тебе. Тоді можна буде навіть об’єднати наші королівства. Ліндо, скоріше ти! Про що я говорила… А, про королівства. Так, це буде дуже хороший крок.
- Але його королівство північніше, там холодно! Я не хочу туди! – надула губки Жоржетта і, як доказ, спересердя висипала миску перлів на підлогу.
- Нікуди я тебе не відпущу, моє сонечко. А ті краї потрібні нам для казни. Якби ж ти знала, які там широкі землі, як там багато овець, кіз, різної худоби! Скільки риби там виловлюють щодня! І все це може текти до нашого замку.
- Риби? Рибу я люблю… - усміхнулася Жоржетта. А потім зітхнула:
- А у південній країні немає якогось принца?
- Ні, доню, у їхнього короля чотири дочки… Катрю, ходи скоріше! Тут треба підшити… Ні, геть перешити! Де стрічки? Візьми такі ж, тільки сині… Ні, зелені… Ні, червоні! І щоб з золотим орнаментом!
- Мамо, ти зовсім мене не слухаєш!
- Що ти, сонечко! Ану приміряй ще ця діадемку… Ні, надто дешева….
- А східний принц?
- Вже місяць, як одружений… Ми ж вітали його, не пам’ятаєш?
- А, то той опецькуватий?.. Мамо, ну не хочу я багряний пояс, я хочу синій!
- Але ж сукня рожева!
- Зміни сукню!
- Дано, скоріше! Чула, що принцеса каже?
- А західне королівство?
- Там є принц, але йому… 3 роки.
- Я не хочу так довго чекати! А цей хоч красивий?
- Звісно, кицю! Ану приміряй цей браслетик… Ну як?
- Не хочу!
- А цю каблучку?
- Хочу… Ой… Не налазить… Я цю хочу! Хочу! Хочу! Хочу! – Жоржетта ледь не заплакала.
- Ліно! Біжи до королівського ювеліра! В нього дві години, щоб збільшив каблучку! Хай що хоче, те й робить, тільки щоб опівночі мені показали її!
- Мамо, я спати хочу!
- Іди, сонечко… Чекай, оця корона… Те, що треба! Анно, швидше, принеси браслети! Іди, доню. На добраніч…
- На добраніч, матусю.
Жоржетта поцілувала матір і пішла мріяти про принца. Так вона і заснула. І снилися їй цілі підводи величезної риби, а на верхівці її сидів красень принц і усміхався до неї…
Тим часом повернемося до принца. Його Високість сидів біля вікна і ніяк не міг заснути. З голови не йшла чарівна незнайомка.
Сонце вже сідало за рівнини і його проміння яскравим багрянцем розкинулося навколо. Знадвору чувся гамір юрби, запах риби, солодощів та трояндових пелюсток. Чорні крила ночі охоплювали вже півнеба; диск червоного світила сховався на заході і лише світло-рожеві смуги нагадували про його існування. Ліс темнів і хитав верховіттям; звідкись летіли зграї птахів, ледве чутним криком наповнюючи спокійні хмари. Самотньо виділявся пагорб; гори вдалині наче погрожували високими шпилями. З вікна принцової кімнати було добре видно рівнину унизу, маленькі хатинки, що тепер поволі зникали в темряві, і ліс навпроти замку.
Врешті все небо потемніло. Вийшов з-за хмар лискучий диск повного місяця. Тиша і спокій поселились на землі. І, хоча в замку все ще було гамірно через приготування, природа навколо спочивала.
Пагорб навпроти замку чудово освітлювався місяцем. Було видно, як хитаються масивні гілки, як птахи безшумно здіймаються в небо і повертаються до своїх гнізд. Трава вилискувала сріблом.
Принц почав вже дрімати, коли на пагорб, не потривоживши жодної гілочки, ступила якась постать. Вона була в довгій білій сукні, так що та аж вилискувала на світлі. Принц спершу навіть подумав, що то привид. Але ні – дивна постать виступила вперед, на світло. Тепер можна було гарно роздивитися, що це стояла дівчина – струнка, висока, з довгим темним волоссям на плечах. Принца дуже зацікавила ця незнайомка, але вона дуже швидко зникла між деревами.
У цей час в замку кипіла робота. На кухні стояв запах випічки і спецій; столи були засипані борошном, помічники ледь встигали викладати з печі духмяні торти і заливати їх кілограмами ніжного крему. До морозильної камери порціями подавали ледь охололі сиропи, що вже через дві години ставали блискучими льодяниками. Над каструлями витали аромати, від яких аж паморочилась голова. Тушилися качки і гуси, на закуску повари смажили приголомшливі омлети з різноманітними начинками – солодкими і м’ясними, фруктовими і овочевими, з різними видами сирів та зеленню. Особливо кулінари пишалися цьогорічною консервацією, яку масово діставали із королівських підвалів. Поряд головний винороб дегустував вина.
Трапезна зала була прикрашена різними квітами, стрічками, прапорами та портретами. Робітникам було наказано винести сюди навіть старі картини, що пилилися в спеціальних кімнатах вже багато років. Всюди панувала робота і святковий настрій.
Зала танців була вже прикрашена, тому служниці робили останні приготування: натирали до блиску підлогу, перевіряли свічки, чистили трони(для Жоржетти, Ядвіги і Фердинанда). Вітражі сяяли під сонячним промінням і наповнювали залу красивими блисками.
100 садівників працювали у парках замку. Троянди цвіли цього року дуже пишно – особливо гарно розпустилися білі. Зараз садівники підчищали лаврові алеї, тому усі парки дуже гарно пахли. Окрім того, було висаджено дуже багато розсади м’яти, нічної фіалки, чебрецю та лаванди, так що від ароматів просто крутилася голова. Головний садівник був задоволений роботою, але все рівно підганяв підлеглих, як вимагала його посада.
За межами замку, на головній дорозі тренувалися солдати. Вони марширували у святковому вбрання під музику цілого оркестру. Армія була обвішана різними прапорцями та стрічками і більше скидалася на парад квітів.
Врешті настав день свята. З самого ранку парки замку заполонили відвідувачі. На головній площі велися танці і співи – найкращі оркестри та хори країни з’їхалися сюди в цей день. На пишній трапезі Жоржетта не зводила очей з Фердинанда, але він не звертав на неї уваги.
Врешті трапеза закінчилася і всі почали розходитися – хто трішки погуляти в алеї, хто переодягнутися, бо за годину розпочиналися танці.
Принц, на превеликий жаль Жоржетти і Ядвіги, не пішов гуляти з ними до парку, а почав роздивлятися старовинні картини у залі. Принцеса ув’язалася за ним. Фердинанд багато розпитував її за картини – деякі з них були унікальними, але Жоржетта майже нічого не знала і плела нісенітниці, щоб приховати це. Ядвіга здалеку наглядала за ними і раділа.
Врешті вони зупинилися перед красивим портретом молодої дівчини. Художник зобразив її на тлі квітучої вишні. Красуня була одягнена в білосніжну сукню, чарівне каштанове волосся розсипалося по плечах. Фердинанда вразили її глибокі сині очі, які дивним чином передав митець. На голові у дівчини була маленька красива діадема, а на шиї – різнокольорове серце з гербом.
- Хто це? – запитав вражений Фердинанд. – Які очі… Де я їх міг бачити?
- Навряд чи Ви могли їх десь бачити, - закопилила губу сердита Жоржетта.
- Це Вагнесса, моя зведена сестра, що зникла три роки тому.
- І це серце у неї на шиї – той самий амулет?
- Так, опалове серце на золотому ланцюжку з старим Тасмінським гербом. Ходімо далі… - потягла вона принца від портрета.
- Дивовижна… - стиха пробурмотів принц. І невідомо, про кого він говорив – про картину чи про дівчину.
Під час танців Жоржетта знов весь час крутилася коло Фердинанда. Але він, протанцювавши з нею кадриль, сказав, що стомився, і сів на свій трон коло Ядвіги.
- Подобається Вам у нас, Ваша Високосте? – запитала та.
- Так, Ваша Величносте. Замок чудовий, люди дуже привітні. Дякую за турботу. Неодмінно чекаю у гості Вас із Жоржеттою.
- Так, звісно, дякую! – сказала Ядвіга, а сама подумала: «В гості-то ми приїдемо, але вже як повноправні господині».
Тим часом до королеви непомітно підійшов головний Міністр і щось прошепотів. Ядвіга змінилася на обличчі – вона старалася це з усіх сил стримувати і бути усміхненою, але Фердинанд помітив, що її щось дратувало.
- Що з Вами, Ваша Величносте?
- Пусте, принце, звичайні справи.
- Хіба від мене Ви щось ховаєте? Я ж бачу, що якісь проблеми. Я однаково дізнаюсь – пробачте вже мені мою цікавість.
Ядвіга була поставлена в глухий кут, але швидко зрозумівши, що цю історію можна повернути на свій лад, почала розповідати.
- Кілька місяців тому проїжджав загін із золотом для королівської казни через ліс, що недалеко від замку. Попри сильну охорону, стався раптовий напад. Лицарі стверджували, що нападників було незліченно багато і всі вони володіли надзвичайною силою. Пізніше напади повторилися. Сьогодні стався ще один. Ця дивна група нападає в різних місцях, забирає золото, зв’язує лицарів і відправляє з кіньми до замку.
- А лицарі нікого не впізнали?
- Нападники в масках. Один говорить, що ніби бачив довге волосся одного з бандитів, але це навряд.
- Загони відсилали?
- Звісно. Ліс прочесали кілька разів. Нікого.
- Що ж…. – замислився принц, - справа непроста. Мабуть, доведеться мені самому з’їздити і прослідкувати, що там все-таки відбувається.
- Що Ви, принце! Це дуже небезпечно!
Ядвіга довго умовляла Фердинанда не їхати, але він був непохитний. Принц одразу ж звелів збиратися в дорогу. Він хотів самостійно прослідкувати шлях золота від місць збору податків у сусідньому селі до замку.
Насправді королева була задоволена. Вона міркувала так: «Принца вони вбити не посміють – це звичайні селюки. Поранити або захопити в полон можуть. Перший випадок навіть краще – за Фердинандом буде власноруч доглядати Жоржетта, і він-таки закохається в неї! А з полону мої війська його теж визволять і він буде вдячний нам повіки. Ще й зобов’язаний. Чим не спосіб вирішити все раз і назавжди? Ще один варіант – принцу нічого не вдасться. Тоді він буде почувати себе винним перед нами і змушений буде приділяти більше уваги Жоржетті на балу… А якщо він справді щось зможе зробити, ми висловимо йому вдячність і влаштуємо ще кілька балів, де він буде в парі з Жоржеттою… Все продумано!»
Отож, Ядвіга була дуже рада, що все так гарно складається, і з цього приводу навіть дозволила собі зайве тістечко на вечерю(вона дуже пильно слідкувала за фігурою).
А Фердинанд, недовго думаючи, скочив на коня і із загоном лицарів відправився через ліс.
Ліс зустрів усіх свіжістю.
Сонце пробивалося крізь густі крони, золотило траву і посилало свої вогненні поцілунки кожній квітці, від чого трав’янистий килим наче вигравав сріблом і золотом. Тихо співали пташки. Роса капала із стебел і наповнювала дивним дзвоном повітря. А воно мінилося на сонці, дрижало, гралося із промінням і наповнювало легені. Все збудилося для життя – білки з рудими хвостиками стрибали по широким гілкам, десь вдалині бігали полохливі зайці і ховалися між молодими пагонами ліщини, де трава була густіша; навіть куниця одного разу промайнула майже над загоном. Птахи перекрикували один одного і аж задихалися у пориві щастя; натомість ворони зі своїм моторошним криком затихли і напівсонно спостерігали за меткими синичками. Десь співав соловей, десь дрізд із своєю парою лаштував гніздо. У небі пролітали ластівки, лелеки линули кудись у бік села, туди ж поспішав вітютень. Верещали сойки, божевільні від сонця і щастя. Все жило, все дихало на всі груди і сміялося.
Коли вже сонце стояло набагато вище, загін побачив проблиски між деревами. Це було село.
Коні, навантажені золотом, чекали принца на дорозі. Фердинанд, перевіривши міцність мішків, відпустив воїнів, лишивши 8 людей для охорони, і вирушив назад лісом.
Вони дуже скоро досягли галявини. Навколо було тихо. Але принцу здалося, що хтось майнув в кущах. Він спинив загін і прислухався. Так само співали птахи, вдалині гасали білки. Нічого незвичайного.
І тоді, коли принці вже хотів віддати наказ вирушати далі, невідомо звідки виринуло кілька воїнів у чорному. Вони одразу оглушили кілька людей і виставили до бою свої мечі.
Воїни мали на собі чорні маски. Рухалися вони дуже граціозно і швидко, так що дуже скоро майже всі охоронці були обеззброєні і зв’язані.
Принц не сидів склавши руки, а одразу ж скочив з коня і почав битися із одним з нападників. Мечі лунко дзвеніли у лісовій тиші. Нападник швидко рухався, так що принц ледве встигав відбивати удари. Вони трохи віддалилися від галявини і тепер були сам на сам. Але по силі воїн і Фердинанд були майже однакові, тому ще ніхто не був навіть легко поранений.
Принц активно наступав, але нападник швидко вивертався від удару і підставляв свій меч. Врешті Фердинанд майже притиснув воїна в масці до дерева, але той спритно вивернувся і меч принца ввігнався у стовбур. Фердинанд відштовхнув нападника, швидко витягнув меч, повернувся до нього лицем і… застиг від несподіванки.
Принц штовхнув нападника на кущ ліщини і гілка випадково стягла з того маску. Яким же було здивування Фердинанда, коли він побачив красуню з ринку з глибокими синіми очима! Вона стояла проти нього з наставленим мечем і зовсім не хотіла здаватися. Де й поділася та сором’язливість, той юний наляканий рум’янець! Натомість чарівні очі горіли сміливістю, а руки незворушно стискали меч..........
