Не рухаючись
Він зрозумів, що розпочався день. Всі рухалися. Тільки речі в квартирі залишалися незворушними. Хтозна, скільки їм доводилося звикати до теперішнього місця перебування. Книги – на підвіконні, светр – на спинці крісла, настільна лампа – на підлозі. Боязко навіть подумати про те, що одного ранку щось зміниться. Тобто лампа стоятиме на столі, а светр – на вішаку в шафі, а він – сутулий і незграбний, поміж віконними рамами на балконі. І світ там – по той бік, крутитиметься, бігатиме, стрибатиме, верещатиме. А він ж мовчки спостерігатиме за іншими: за тими, що зверху залишають галасливі звуки на його стелі, і ті, хто зі сторін безперервно дають знати, коли покидають квартиру, а коли повертаються.
Сьогодні на нього очікувало декілька типових зустрічей. Вони були настільки одноманітними, що , зрештою, він навчився їх не помічати зовсім. Інколи, вдивляючись на цятки за вікном, не міг розібрати у своїй голові, чи приходив хтось сьогодні, а чи це було вчора, чи ще напередодні. Типовість доводила його свідомість до втрати важливих речей, які мали б ще довго перебувати в ньому, розмовляти з ним.
Почувся дзвінок у двері. Його худі ноги понесли тіло в просторий коридор, потім звернули направо. Не запитуючи хто там, він впустив людину всередину.
- Будь ласка, проходьте. Вам какао, як завжди?
- Так, дякую.
Жінка довго знімала черевики з ніг, потім дещо розгублено шукала вільний вішак на стіні, щоб повісити піджак, а тоді інертно посунула до вузької кімнати. Всілася на м’якому кріслі, що мало ямку на правому підлокітнику й чекала на нього, посіпуючи правою ногою. Через декілька хвилин він повернувся. Невеличка біла кружка в його руках трішки трусилася. Однак це не здивувало жінку. Вона швидко підвелася й практично вихопила в нього посудину, аби не пролити на підлогу.
- Я візьму. Дякую. Він сів позаду неї на такому ж м’якому кріслі й декілька секунд мовчав, поки жінка робила короткий ковток какао.
- Як Вам сьогоднішній ранок? – протяжно запитав він у жінки.
- Ранок? Та нічого звичного. Коли я йшла до вас, то вигадала з десяток нових віршів. Вони пробігали в мені імпульсивно й швидко, тому я не встигла їх записати для Вас. Ви б хотіли їх почути?
- А ви впевнені, що то були саме вірші?
- Так, цілком. Там ішлося про хлопчика, який забивався щоранку в куток, бо боявся покидати межі кімнати, а мати гукала його на кухню. - У вірші про це справді йшлося?
- Так, я впевнена, - і жінка почала пригадувати. – Хлопчик на ліжку лежав непорушно/ ногу на ногу , як звик, перекинув/ тільки гукнула… Ой, забула далі.
- Ви ж сказали, що хлопчик сидів у кутку.
- Ну так, він сидів у кутку, а потім ліг на ліжко. Хіба не так?
- Про ліжко ви мені нічого не говорили.
- Однак я про нього подумала.
- І що далі трапилося з хлопчиною? Він вийшов на кухню?
- Не знаю. Здається, так. Там все сталося настільки швидко, що я й не помітила розв’язки.
- Вам сподобався цей вірш?
- О, цілком. Коли я його слухала, то одразу пригадала свого маленького сина. Він якраз завжди так само ховався від мене в кімнаті і мені ніяк не вдавалося витягти його звідти. Цікавий збіг, правда ж?
- А Ви впевнені, що це збіг?
- Ну безперечно. Якщо я знаю, що мій син зараз вдома, то цілком логічно, що він не міг в той же час бути в моїй голові, хіба не так?
- Звичайно, так. А Ви помітили, як виглядав той хлопчина у вірші?
- Йому було років 5. Так-так, саме п’ять. Білявий такий. А поряд з ним на тумбі стояла кружка з недопитим какао.
Він глянув на тумбу , яка стояла зліва від її крісла - какао ще виднілося в посудині. Сидячи позаду, він продовжував спостерігати за нею не зводячи погляду.
- Ви впевнені, що це було саме какао?
- Так-так. А що ж іще це могло бути, як не какао?
- Ваш син любить какао? - О, безсумнівно. Я щоранку заварюю йому його, аби потішити . Він у мене такий боязливий. Не виходить майже з кімнати. Тільки лежить, перекинувши ногу на ногу. Інколи сідає в кутку кімнати й чекає, поки я його гукатиму.
- А чому він не приходить пити какао на кухню?
- Таке запитуєте. Навіщо йому кухня, якщо є кімната.
- То сьогодні зранку ви чули в своїй голові вірш.
- Так. Чула. Я ж Вам уже казала. В ньому йшлося про жінку, яка гукала свого сина з кімнати на кухню, щоб той випив какао. Якось так там було… Жінка стояла, опершись на стіл/ лікті мозолили крихти незібрані… А потім…
- Син прийшов випити какао?
- Здається, ні.
- Чому? - Він був замкнений.
- Хто його замкнув?
- Жінка, звичайно, а хто ж іще?
- Тобто Ви хочете сказати, що жінка замкнула його в кімнаті, але все одно чекала, поки він вийде, щоб випити какао?
- Ну так…
- Вам не здається це абсурдним?
- Абсолютно ні. - Хлопець випив какао?
- Ні, трішки залишив на дні.
Голова жінки була незворушною. Рухалися хіба що плечі, проте це були настільки раптові рухи, що нагадували швидше посіпування.
- Ви допили своє какао?
- О ні. Я залишила трішки на дні. Дякую , що пригостили. Мені вже, мабуть, пора йти.
- Ви впевнені, що Вам вже пора?
- Так, цілком. Я замкнула сина в кімнаті, а йому скоро час пити какао.
- Розумію. Тоді гаразд. Завтра прийдете?
- Зранку?
- Коли закінчиться ніч.
- А, не знаю навіть. А коли саме закінчується ніч?
- Тоді, коли настає ранок.
- Зранку…Звичайно, зранку я прийду.
Квапливо жінка піднялася зі стільця. Ямка на правому підлокітнику стала ще глибшою. Опустивши трішки блузу і пригладивши волосся, яке й без того було зачесане бездоганно, вона вийшла в просторий коридор. Довго замотувала шнурівки на черевиках. Довго шукала піджак на вішаку, який був вільний до того, як вона прийшла. А тепер на ньому висіла якась річ. Довго намагалася відчинити двері.
- А Ви не хочете почути вірш про те, як хлопчик боявся вийти зі своєї кімнати? – запитала вона, не обертаючись, уже піднявши праву ногу задля того, щоб покинути квартиру.
- Іншим разом. Вам уже пора.
Він поспішно зачинив за нею двері й повільно посунув до тієї кімнати, де щойно слухав її. Дивно, що вона досі не забуває до нього приходити. Не плутає квартиру й пам’ятає його зовнішність. Ранок поступово переходив у день. Він прибрав з тумби кружку з какао. Відніс її на кухню. Потім знову повернувся до кімнати й мовчки сидів там невизначений час. І мовчки сидів там і думав про жінку, хлопчика й какао. Про хлопчика, жінку й какао. Про какао, хлопчика й жінку. Про какао, жінку і хлопчика.
Даючи волю своїм здогадкам, йому ставало легше. Легше перебувати в квартирі, в якій рухалася лише кружка з недопитим какао. Він уявляв, як на розпеченому сонці бігають діти, весело перекидують м’яча, грають в піжмурки, потягують одне одного за сорочечки, які повилазили зі штанців і тепер вільно спадають поверх них. І лише один хлопчина, років п’яти, сидить зараз у зачиненій кімнаті, перекинувши одну ногу на іншу й терпить присутність поряд кружки з недопитим какао. Йому стало настільки шкода того маляти, що він раптово підвівся на ноги й став оглядати кімнату, чи не знаходиться той раптом десь поряд, саме тут. Може, він лежить зараз на його ліжку, перекинувши ногу на ногу? Кинувся до ліжка, але там нікого не було, навіть вм’ятини від чиєїсь присутності. Тоді він шукав хлопця повсюди. Метушиться кімнатою від однієї крайньої стіни до іншої, впольовував кожен звук зверху, знизу, збоку… І коли нарешті зрозумів, що з кухні доноситься запах какао, то миттю заспокоївся. «Хлопець таки вийшов на кухню, аби попити какао. Це ж логічно. Якщо його немає звично ні на ліжку, ані в кутку, то, певно, він зараз на кухні. А де ж йому ще бути?».
Чернівці,
13.08.2013 22:50 