Існування у ритмах сонцебиття…

Сучасне українське мистецтво позбавлене догматичних настанов, приписів, цензурних обмежень, і тому розмаїття стилів і напрямів, своєрідна колажність, навіть хаотизм – одна із питомих його рис. Нема жодного усталеного канону, форми, образу, немає визначальних чинників творення художнього твору, як і нема «відповідальних» товаришів, які б указували, хто й що має зображати, – і це є одним із досягнень нашого часу. Свобода самовираження – ось основне мірило естетичної вартості. Важко собі уявити, аби «Сонцебиття» Ксенії Ен – дебютна збірка поетеси, яка побачила світ у цьому році – вийшло, скажімо, за радянських часів, коли настанови соцреалізму визначали основні формальні й змістові особливості твору мистецтва. Чому? Тому що авторка «Сонцебиття» підходить до всього усталеного, вивіреного, істинного у традиційних вимірах із міркою критичного переосмислення, перепрочитання, переоцінювання.  Картина світу, що навколо нас – якою вона є? Складною? Простою? Негативною? Позитивною? Нейтральною? І навіть не так! Оцей весь світ – зовнішній – той – що – оточує – і – внутрішній – який – лише – відчувається – піддається пізнанню? Коли питань більше, ніж відповідей, коли реальне й ірреальне легше осягнути – пізнати – виразити, ніж зобразити, тоді, певно, й виникає справжня поезія. Поезія пізнання, а може, пізнавання невидимих знаків, міток на шляхах до/від/поза істини(ою).

Напевно, найважче окреслити змістовий вимір такої поезії, яку репрезентує Ксенія Ен у своїй першій збірці, бо пише вона не про конкретику навколишнього світу, а про приховану за його гранями абстракцію – відчуття, пошуки себе, нових значень існуючого. Саме слово «грані», яке так любить, яким так часто послуговується поетеса, є своєрідним ключем до її ідіостилю. Грані або за гранями, за межею означень, смислів, понять, традиційної поетики. Чому авторка там? Вона шукає! Власне самовираження, світобачення, свій метод подачі художнього матеріалу. «Рибка», «Ми шукали», «Як чорна кішка», «Я – ваза», «А вона танцює», «Значить» – це ті твори, які є своєрідним автопортретом, репрезентують поетичну відповідь на питання, яким хоч разу у житті задавався кожен – «хто я? ким є у цьому світі?». Ким є Ксенія Ен у створеній нею художній реальності? Якою є її поетична саморепрезентація? Кішка – ваза – рибка – «співавтор форми-змісту»? Однозначна відповідь неможлива! Це все – фікція, гра тексту й образів, обігрування значень і понять.

Гра як основний принцип розгортання текстів, і гра як основний змістоутворюючий чинник поезій «Сонцебиття». То все так несерйозно? Зовсім ні! Все більш ніж серйозно у поетичному світі Ксенії Ен, а іноді навіть і трагічно. Гра, множинність поглядів на один і той самий об’єкт зображення, іронія, заперечення усталеної візії, розчарування в загально прийнятних істинах, профанація – всі ці елементи поетики дебютної збірки поетеси окреслюють її перебування в системі естетичних координат постмодерністського письма.

«О, хтось напише, що втратив надію,

Інший про те, що надію не втратив,

А різність всього лише в інтонації

Сльозяться макітри накапюшонені,

Звичні до стану зимової сплячки,

Думами в шорах, як очі в конячки,

Зрять уперед, щоб під сонцем шукати

Місяць із обмеженням кількості променів»

Наведені рядочки поезії «Та ну їх, весняні…» є ризомою (розгалуженістю, множинністю, поліваріативністю) – своєрідним способом відображення дійсності, у якій не лишилося нічого усталеного, істинного. «Немолитва», «Зламані стереотипи…», «Я чекаю на вирок суду», «Коли ти повис на скелі», «Із зашморгом» – це ті тексти, які репрезентують власне авторське переосмислення традиційних догм. Куди зміщено акценти, які відповіді пропонуються? Поетичний пошук Ксенії Ен лише окреслює шлях просування і не дає жодної універсальної відповіді, жодного прийнятного рецепта. Поетичний шлях «Сонцебиття» – це шлях окреслення, а не готової до споживання конкретики. Чи не тому одним із улюблених прийомів текстотворення цієї збірки є інвектива, імператив, звернення до читача, як до потенційного співбесідника (майже завжди на «ти» - камерно, із довірою), а буває, й уведення другої особи однини (займенника «ти») у якості ліричного героя:

«Це не осінь у тебе запитує: «Хто ти?»

Це не ти їй говориш: «Чекай! Не приходь!» («Це не осінь»)

Ось звертається поетеса до уявного співрозмовника: «Уявляєш, як зледенілими пальцями // Хтось тебе тихо бере за руку…» («І це ще досі»), або ж: «Удар за ударом // Розбивай стіни!» («Удар за ударом»). Діалогічність (навіть, якщо вірш постав у формі монологу, у нього все одно неодмінно має бути слухач, бо ж до когось це промовляється?) – іманентна риса поетичного світу Ксенії Ен. Авторка повсякчас у комунікації із читачем – це важливо для неї, важливо, аби шляхом просування її міркувань рухалися ті, кому це не байдуже.

На перший погляд, поезія «Сонцебиття» далека від заангажованості суспільною тематикою: ані політика, ані соціологія не є предметом зображення творів збірки. Але філософське осягнення сьогодення, критична візія штампованої, заполоненої стереотипами свідомості пересічного загалу досить часто є предметом художнього зображення у текстах Ксенії Ен. «Давайте поговоримо про перверзію», - закликає авторка імпліцитних слухачів, аби зацікавити й збити їх з пантелику обігруванням незнайомого (швидше за все) для них слова у поезії «Невідступно», бо ж насправді їй хочеться поговорити з ними «про портмоне, теж гарне слово на пе». Портмоне як символ матеріальності цього світу, як зрима метафора мініатюрного сховку для грошей, що його має кожен. Але ця проста деталь набуває алегоричного значення у художній реальності Ксенії Ен, оскільки з цього портмоне без упину сиплються гроші, а ті хто кидаються їх згрібати з підлоги «із вічними набутими остеохондрозами,// беззахисністю у виборі.// Їм доведеться нагинатися аж до амбулаторії, // найтяжчим – до крематорію». Іронічний підхід зовсім не понижує ступінь серйозності розмови про залежність від матеріального, поклоніння Золотому Тельцю. Іронія тут – це не лише постмодерністській засіб подачі художнього матеріалу, це і властивість авторського світосприйняття. Близькими до цього ж іронічного перепрочитання буденності є поезії «Розкидають свою ДНК», «От кутюр», «Навіки».

Іронія як змістоутворюючий принцип присутня і в нечисленних зразках інтимної лірики Ксенії Ен:

«Я тобі серце своє, ти мені – плоть.

Будемо грати ролі змучених щастям,

Та у лютневу ніч – не лютуй, приходь!

Скинемо маски блазнів, скуштуємо масті» («Be My Valentine Tonight»)

Серед інших художніх засобів, що ними послуговується поетеса, можна назвати підміну логічних зв’язків між словами, поняттями, предметами на асоціативні. Герметизація поетичних творів Ксенії Ен є не настільки щільною чи глибокою, аби зробити їх цілком непрозорими й закритими для смислового прочитання, але все ж дає підстави говорити про певну спадковість художньої традиції – від Нью-Йоркської групи до Київської школи поезії, яка має місце у «Сонцебитті». Водночас мова творів дебютної збірки Ксенії Ен багата оригінальними, унікальними тропами і художніми засобами, які постали внаслідок творчих пошуків авторки, є ніби продовженням її світовідчуття.  

Філософські рефлексії збірки Ксенії Ен, подвійне дно її творів, підтекст, який потребує дешифровки – все це, безумовно, є свідченням того, що створена нею художня реальність має елітарний характер, промовляє до читача підготовленого, із певним рівнем освіти. У «Сонцебитті» ми не побачимо традиційних публіцистичних відозв до сучасників, типової інтимної чи пейзажної лірики (хоча пейзаж, обіграний і вплетений у інтелектуальний дискурс, рівно як і інтимні переживання – не поодиноке явище у поезії збірки). Проте якщо читач прагне отримати справжню естетичну насолоду від тонкої інтелектуальної гри, своєрідної філософії та витончених форм поетичних текстів, збірка «Сонцебиття» Ксенії Ен якраз є тим самим місцем перетину поетичних і сердечних ритмів справжньої поезії.