ЗЛОДЮГА
з рубрики / циклу «ПРОЗА»
Ту страшну ніч старий Петро ще й досі згадує до найменших подробиць. Ще за дня сильно наробився, бо зносив дрібну картоплю в яму. Як на зло з неба сіяла холодна осіння мжичка, але він таки напосівся закінчити справу. А тоді звісно, як воно: поки попорав порося, козу, курей, то й темніти стало.
Хата зустріла холодно та неприязно. Звісно, нема кому ні протопити, ні сяку-таку вечерю зварити для старого, який забарився за роботою. Уже сім років, одколи баби не стало, Петро сам себе обходить. Син жонатий кликав до міста жити, та як же покинеш хазяйство, хату... Балакають по селу, що в тій хаті Петрові нема до кого й обізватися. Як це? А Сплюх? Приніс його якось від кума ще маленьким у кишені. Такого собі кумедного котика – весь чорний як сажа, а вуса та борідка білі. З тих пір і живуть удвох . Петро з ним говорить, а кіт дрімає. Тому й прозвав Сплюхом. А що вже розумна тварина, а чесна! Петро голову дає навідсіч, що на стіл не полізе і нічого без дозволу не потягне. Чекає, коли йому в блюдко насиплють . А як увечері Петро доїть козу, то сидить на порозі й дожидається тепленького молочка.
Того вечора, правда, десь забарився Сплюх. Не було, коли Петро козу видоїв, не зайшов до хати, коли дровця вносив, лежанку топив та варив бараболю в чавунчику . Бо на зло ще й газ закінчився у балоні. Льонька газовщик обіцяв та так і не привіз. Сяк-так повечеряв Петро та сметанкою закусив, що з неділі у банці лишилася. Ліжко розстеляти не став, вмостився на гарячій лежанці. А хатні та сінешні двері лишив трохи відхиленими. Щоб Сплюх зміг зайти... Задрімалося само собою.
– Коли довго Сплюха не буде, то все тепло надвір видме, – снували поміж сном думки у голові старого.
– Сусідка баба Марта вмерла б, якби не позачинялася на ніч на сім засовів. Боїться, що хтось її пенсію вкраде.
– Але хто ж знає, приміром, що я гроші ховаю у глечику в комірчині?.. Ніхто. Хіба що Льонька, бо діставав при ньому якось, щоб заплатити за балона. Та Льонька не зачепить... І нікому не скаже...
Далі Петрові приверзлася ціла гора дрібненької картоплі. Він перебирав іі, але чомусь знав, що клята картопля йому сниться.
– Бараболя сниться до сварки. Хоч нема з ким сваритися. – відмітив про себе.
Та раптом до вух донеслося оте страшне “стук... стук ... стук...”. Враз старечий сон похапцем скотився з лежанки і забився в темний куток. Петро лежав з широко розплющеними у ніч очима та з переляку ніяк не міг оговтатися.
– Стук... стук... стук... – продовжувало вистукувати по підлозі, неначе в темній хаті хтось ступав кованими чобітьми.
– Злодюга !!! – занімів від страху старий, – І чого я тільки дверей не запер!
– Стук... стук... стук... – ковані чоботи сторожко звернули у бік комірчини.
– Льонька!!! Тільки він знав про сховані гроші! А я думав, він людина! Нікому не можна вірити...
Чоботи тим часом якось нерішуче затупцяли біля порога. Старий сам не знає, як насмілився. Хутко, як парубок, зіскочив з лежанки до дверей і полапки знайшов вимикача :
– Клац!!! ???
Льоньки не було. Натомість біля дверей комірчини вовтузилось щось чорне.
– Сплюх! Що це з тобою?!!
А кіт справді попав у біду. Коли старий заснув, він зайшов до хати, заліз на стіл і повечеряв сметаною в банці. Але голова назад не вилазила. Перелякана тварина зіскочила з столу, і ходила по темній кімнаті. Важка банка хилила бідну котячу голову донизу: “ Стук... стук... стук...”.
Петро звільнив Сплюха і задав йому прочуханки. Та скоро пересердився, налив у блюдко молока. Кіт вихлебтав смакоту та заходився старанно умивати свою білу борідку.
– Ти ба! – дивувався старий, дивлячись, як злодюга ворушить вусами, – підказувала ж мені доля цими білими плямами, що котяра може красти сметану. А я, дурний, не здогадався...
