Завіса часу
частина 2День десятий експерименту.
І що ви думаєте? Я знову перестаю спати. Я розумію, що одна безсонна ніч – це ще не показник, та я не хочу спати, не відчуваю внутрішньої потреби сну.
Цілу ніч я сканував очима інтернетні сторінки, котрі під ранок цифрами, буквами, байтами вилазили через вуха.
Зате я навчився відсіювати зайве, фільтрувати той потік інформації, що звалюється кожному користувачеві онлайн-ресурсу щоразу, як тільки він підключається до комп’ютера, наче якийсь девайс.
Коли починаєш відкидати усе зайве, перечитувати не те, що показує тобі монітор, а те, що насправді намагаються донести до читачів ЗМІ, складається певна картинка, як мозаїка. І вона мені дуже не сподобалась.
Наразі я не хочу тут про це писати, бо ви точно мені не повірите, і ще скажете, що я здурів або записався до якоїсь есхатологічної секти. Тому не буду.
Відвідини Часу стають частішими і дедалі тривалішими, я бачу його щоразу в інших місцях і, як завжди, несподівано для себе. Буває за вікном, деколи – на стелі, одного разу – навіть коли я мився в душі. Ні, я не відчуваю якогось внутрішнього поштовху чи запаморочення, чи якихось побічних реакцій. Усе відбувається дуже і дуже тихо та органічно. Ніяких заперечень. Ніякого негативу.
Поки що мені «крутять кіно» про часи Христа. Знаєте, одного разу я навіть перейнявся тим, що коїться. Мені, правда, важко збагнути – ЧОМУ?! За що його уже стільки століть поспіль так безсовісно обманюють? Всі брешуть і плюють йому в обличчя. За стільки років нічого не змінилось, ми так нічого не навчились… Шкода. Таку ідею бур’яни заглушили.
Цікаво чи автор статті теж усе те бачив? Може він мав якісь інакші видіння? Цікаво, чи показали йому єгипетських фараонів? Чи, до прикладу, самого Цезаря, або ж і Нерона.
День тринадцятий експерименту.
Я йшов додому три дні. Із сусіднього кварталу. Там живе той фанатик-учений-письменник-філософ. Чи хто він там такий. В голові не вкладається! Як взагалі таке можливо?
Я з ним так і не поговорив. Я бачив його, та говорити вже не було з ким, тому мої питання залишились без відповіді, на жаль.
Але йти додому три дні?
Ви навіть не уявляєте, де я був увесь цей час. Я сам не зовсім даю собі раду з визначенням місця, де провів останні 72 години.
Я розгублений. Я захоплений…зненацька і назавжди.
Є такі непрописні істини, які не допомагають, а навпаки – заважають нам жити. Одна з них прийшла у наш неврівноважений світ певно ще за царя Гороха, а найістотніші плоди дала за останні сто років. Найкращий свідок – це мертвий свідок. Найбільша потіха – це мертве тіло того, що вчора вам заважав. І це неодноразово доводили вечірні новини.
Що ж такого міг рознюхати Е.? Які знання запхали його голову в петлю? Хотів би я знати, бо мені стало страшно. Тільки на мить. Але дуже страшно. Коли я побачив, як він висить на люстрі, наче новорічна прикраса, з витаращеними очиськами та синім виваленим язиком на фоні обличчя кольору фіалки.
Я б не хотів так виглядати. Це неестетично. Несмак.
Як я вийшов з квартири? Чому ж не пам’ятаю? Навіть дуже добре пам’ятаю. Спокійно. Я ж і так нічим уже допомогти йому не зміг би. А от моїх відбитків пальців там якраз іще не вистачало. Таке вже життя, що кожен сам за себе.
Єдине, що я міг зробити для покійника – це не дати йому засмердітися у власному помешканні. Тому, вийшовши з квартири, я натиснув чорний ґудзик дзвінка коло сусідських дверей і чимдуж побіг по сходах угору. Так було треба, задля конспірації, щоб я виліз на дах і вийшов не з того під’їзду, у який заходив півгодини тому.
А що б ви зробили на моєму місці? Ви ж нормальна людина і теж не хочете, щоби у відділку, поки триватиме слідство, з вас зробили інваліда.
От бовдур! Не додумався. Треба було обшукати квартиру. Можливо знайшлись би якісь записи повішеного. А тепер вже пізно.
Коли я вийшов з будинку, то почув, як туди вже мчить міліція і швидка. Автомобілі на всю потугу заливали простір сиренним ревом. А потім я помітив, як на мене поступово накочується гігантська, сіро-бура хвиля міцного звуку. Я ніколи не бачив, як вибухає атомна бомба, та відчуття, мабуть, такі ж неприємні. Я не на жарт перелякався, що це звукове цунамі зіб’є мене з ніг. І тому побіг, наче наді мною летів рій трутнів. Та вже через кілька кроків відчув сильний удар по шийних хребцях і впав скошеною травою, що плавно лягає на землю від умілих рухів косаря.
І побачив я темряву. І темрява ухопила мене. І понесла у своїй пащеці, як голодний вовк вичекану тижнями здобич. Скільки я так лежав – не знаю, та мабуть, що не дуже й довго. Ну не довше години-двох, бо деякі занадто цікаві та жалісливі перехожі вже би потурбувались про мене, викликавши спершу пузатих еменесівців, а потім циніків у білих халатах. Та я й надалі нікому не був потрібен, тому довелося вставати самому і сунути додому.
Проте…
Я не знав, куди йти. Усе, що існувало до цього моменту, зникло. Будинок Е. щез, наче й не було ніколи. Замість дитячої площадки з одороблом, яке міські влади зазвичай називають качелями, і парку навпроти тепер зачіпав небо неможливої висоти хмарочос. Може я і не був ніколи в штатах, чи в Малайзії, а найвищі будівлі земної кулі бачив тільки в передачі «Навколо світу», та мені здається, що навіть ті два нью-йоркські близнюки, котрі вже стали надбанням історії, були карликами проти того, що побачив я – велетенську, безформну, різнобарвну коробку зі скла і бетону, з безліччю дверей, по якій в різні боки сновигали, пурхали і літали білі ліфти. І кругом неї – пустеля, цілковита бетонна пустка. Я ніяк не міг второпати – куди ж поділось моє рідне місто з його вулицями та деревами, клумбами, смітниками і безхатьками, сварливими тітками і вічно бухими студентами? Аж тепер я зрозумів, що таке любов до батьківщини.
Мушу також зауважити, що сонце там пекло немилосердно, аж шкіра почала тріскати. Страшенно хотілося пити та їсти.
Робити нічого, щоби не отримати сонячні опіки, мусив увійти всередину склобетонного монстра. Там на мене чекала ще одна несподіванка у вигляді розбудованої урбаністичної інфраструктури. Якщо це й була моя вотчина, то чому вона так змінилась?
Будинки, усі як один, якось недоладно пофарбовані, наче розмальовані художниками-дилетантами, дахи різних конструкцій з перевагою еліптичних та округлих форм. Вікна більше нагадували великі ілюмінатори. Двері всюди відчинені. Вузькі вулиці вели вправо, вліво, вверх, вниз. Навіть наді мною висіла дорога, вимощена різнокольоровою бруківкою. Усе було таке різнобарвне та різнолінійне, що складалось враження, що я став частиною картини, написаної абстракціоністом-початківцем. Та найбільше мене вразила тиша – жодної душі на вулиці.
Що відбувається?
Шлунок забарабанив по кишках, змушуючи мене посмілішати і рушити вперед. Ішов повільно, роздивлявся вивіски на будинках. Усі, як на зло, були написані незрозумілою мовою. Кириличний алфавіт, а мова не українська, не російська, і навіть не киргизька. Та щось було невловимо знайоме у тих словах, що спрямувало все-таки до крамниці. Там на полицях красувались хліби та рум’янобокі булочки. Мої слинні залози враз відреагували, як у піддослідної собаки Павлова.
Поки я нишпорив по кишенях, мене уважно вивчала огрядна жінка, яка стояла трохи оддалік. З кишень мені вдалось витрусити кілька асигнацій та монет. Порахувавши гроші, я взяв з полиці булку, під якою срібно виблискувало 2.50грн. (значить все-таки я на рідній землі, бо валюта не змінилась), і почав оглядатись у пошуках каси. У цей момент ота огрядна жінка щось вигукнула і до мене підійшов молодик. Він чемно щось мене запитав, так само чесно я відповів, що хочу купити цей витвір пекарства. Та хлопець мене, швидше за все, не зрозумів, бо почав щось постійно перепитувати. Клянусь, та в одній фразі я віддалено впізнав мелодику французької мови, в іншій – німецьку твердість, а в одну мить здалось, що мої вуха вловили навіть італійську експресивність. Але то вже було далеко не те. І очі у юнака були якісь не такі, скляні, неживі.
Аж тоді мені спало на думку припустити, що це може бути андроїд.
Де я? Що відбувається?
Через певний час працівник крамниці вичерпав усі свої лінгвістичні знання. І тоді до мене підпливла вона. Жінка, мабуть, здогадалась, що я нетутешній. Вона недовго мене роздивлялась. Дала мені щось подібне на шматок негативу, на якому проявляють рентгенівські знімки. Я зрозумів, що це якийсь пристрій. Я його обертав в різні боки, не знаючи, що робити. На тому клятому негативі не було жодної кнопки.
Поки що жіноча купа сала вела себе спокійно. Вона жестом попросила, щоб я дав їй пристрій. Жінка торкнулась долонею негативу і він засвітився. Там було щось написано, і намальовано якусь маленьку фігню. Працівниця тикнула масним пальцем у ту дрібноту і запитально подивилась мені в очі. Єдине, що мені залишалось зробити, це жестом голови дати їй зрозуміти, що я такого не маю.
Молодий андроїд зі мною не церемонився.
Я залишився без їжі, без даху над головою, у своєму-чужому місті, де можна втратити здоровий глузд, а орієнтацію в просторі вже втратив.
Тоді я вдруге полюбив свою невдячну батьківщину.
У кишені штанів щось задзеленчало. Телефон. Чорт, чорт, чорт. Нагадування. Лихий би забрав цей науково-технічний прогрес. Так невчасно! Я ж пропущу зустріч з улюбленим письменником! Та хоча яка вже різниця. Я навіть не знаю, як маю повернутись додому.
А телефон все не вгавав. Вібрував і пищав, як недорізаний. Я витяг зі штанів маленький чорний приймач радіохвиль. І – о, диво! – це було не нагадування, до мене хтось телефонував. Я натиснув зелену кнопочку.
- Слухаю, - я намагався говорити якомога спокійніше, бо мене переповняла
радість від того, що я ще не зовсім втратив зв`язок із реальним світом.
- Де ти ходиш? Я вже півгодини чекаю тебе під конференцзалом! - це був голос
мого знайомого, який теж був прихильником мого улюбленого письменника. Ми ж мали йти на зустріч разом. – Зустріч уже почалась, я через тебе пропускаю найважливіше! – у нього завжди було усе найважливіше.
Що я мав йому сказати? Тому, мабуть, і почав городити, що перше в голову прийшло, тобто правду.
- Я не знаю. Я в місті, але саме в цьому вперше. Ти такого ще не бачив. Лиш уяви
– урбаністичне породження всередині хмарочосу!
Звісно, що він не знав про мої експерименти з Часом, тому відповідь його була абсолютно адекватною:
- Ти де вже нажрався зранку? Проспись, ідіоте! Попередити треба було, що не
прийдеш. Казкар довбаний. Алкаш хренов. Я через тебе… та йди ти! – і гудки.
Потім у слухавці щось зашкварчало, зашипіло, загавкало, різко крикнуло і апарат здох. Я відчув, як у мені росте і піднімається, наче тісто на дріжджах, злість. Аби хоч якось зняти напругу, з усієї сили жбурнув телефон до асфальту, так що він розлетівся на друзки. Неконтрольована ненависть до цього міста, яка врешті визріла в мені, вилилась в шалений аборигенський танок на уламках ні в чому не винного виробу сучасної техніки ( а, може, вже і не сучасної з погляду мешканців цього краю). Сяк-так випустивши пару, я наостанок з превеликим внутрішнім задоволенням копнув те, що залишилось від монітора, запхав руки в кишені, як денді, і попростував по розцяцькованих вулицях все ще пустого міста.
Скільки я так совався – не знаю. Якось і голод забувся, відступив на задній план. За цей час я вже встиг звикнути до сумбурної архітектури міста, до його картатості та авангардності. Тут не було транспорту, тому я спокійно йшов посеред дороги, намагався прочитати і зрозуміти вивіски, оголошення, афіші, які здебільшого були схожі на неонові і навіть світились, незважаючи навіть на те, що надворі білий день. І як їм це вдалось? Запалити неон серед денного світла. Тут не було дерев, а сонце пекло немилосердно, пробиваючи своїми довжелезними променями скляну завісу з велетенських вікон. Можна було навіть сказати, що стін, як таких, тут не було – суцільне скло, такий собі прозорий ковпак, під яким прів і смердів урбаністичний кавалок світу. І в ньому навіть будинки, як вампіри, не давали тіні. Тому я вже мусив обливатись потом, наче водою. І, як на зло, жодного фонтану. Напевно, у мешканців проблеми із прісною водою. Я от деколи дивуюся, що наша цивілізація ще має на чому зварити їсти, і на чому паразитувати. Тут, мабуть, люди вже такої розкоші не могли собі дозволити. Я припустив, якщо хліб у цьому місті видають при наявності якоїсь маленької фігні, то воду, мабуть, тільки пільговикам.
Якось мені стукнула в голову думка подивитись у вікно. Не знаю, на якому поверсі я був, та вигляд мене дещо вразив. Біла-білісінька від сонця, аж очам було боляче дивитись, бетонна пустеля. І десь далеко на горизонті вгадувались обриси ще одного такого хмарочосу, такого ж велетенського, сліпучого, невідомої усім геометричним наукам форми. Я піднявся на самий вершечок будівлі. На цей раз вже на ліфті, бо пішки перти кільканадцять десятків поверхів – це вже збочення. Біла скринька за мить домчала мене у потрібному напрямку. Останній поверх навис наді мною куполом. Було важко дихати. Я відчував, як сонце прямо-таки занурюється у мене проломленим ультрафіолетом, перетворюючи моє тіло на пластилін. Скоро, скоро я розтечусь по сніжно-білій підлозі магмою, закиплю, випаруюсь, випаду дощем, який всотає у себе пересушений мармур, і не залишиться від мене й сліду. Та перед цим треба вдовольнити свою цікавість, і я озирнувся навкруги, обмацуючи поглядом обрії. Я побачив десятки, а може й сотні подібних будівель-мурашників, у яких заховалися люди-мурахи від зовнішньої порожнечі, які самодостатні і самовпевнені, одинокі та нещасні. Бо неможливо бути щасливим, відгороджуючись від інших мікросвітів перегородками та стінами.
І я раптом зрозумів сам для себе, кінчиками нейронів відчув, наскільки нам ще пощастило, що ми можемо отак запросто сісти на потяг чи літак, а через кільканадцять годин уже спостерігати за чужим, чудним, не зовсім зрозумілим, але неймовірно чарівним у своїй безпосередності, світом. І найголовніше, що ми можемо це робити без страху, що по дорозі нас на шкварок засмажить ультрафіолет.
Поки я так розмірковував, ліфт опустив мене на нижні поверхи. Як і всюди, де дотепер мені доводилось побувати, тут теж було безлюдно і тихо. Не встиг я зробити по салатовій бруківці і десяти кроків, як щось пронизливо запищало. Десь згори. І то так противно, що я аж вуха затиснув руками. Одразу із прочинених дверей усіх будівель почали виходити люди. Одне за одним, як вервечка, без суєти, організовано так, наче вони проводять цей ритуал щоденно і його механізм уже налагоджений до автоматизму. Всі як один мали дуже нестандартний вигляд. Хоча, що таке насправді отой стандарт, як не спроба зрівняти абсолютно різні особистості, втиснути в рамки, затиснути в лещата однотипності та заангажованості? Люди люблять, коли їх морально клонують.
Але тут усе було по-іншому, не так, як я звик. Їхній одяг, зачіски, взуття, хода… Ніхто ні на кого не був подібний. Вони йшли пори мене у потрібному їм напрямку, практично не розмовляли між собою. І очі. Кажуть, що очі – дзеркало душі. Ці ж люди старанно приховували свої люстра одне від одного.
Таке враження було, що ніхто не звернув на мене уваги чи просто не помітив. А я всівся на бруківку просто посеред дороги і почав вивчати їхні чудернацькі костюми. Знаєте, якби я вмів малювати і був модельєром, то обов’язково скористався б своїм становищем задля майбутнього успіху, коли повернусь додому, бо це був би вибух у світовій моді. Чи бачили ви коли-небудь капелюх, який за формою віддалено нагадує телевізор? А сукню, подібну на баняк чи бочку? А штани з матеріалу, який можна сплутати із тонким пластиком, та ще й такого яскравого кольору, що очі ріже? Дуже багато одягу нагадувало ті предмети, які оточують мене в повсякденному житті і окуповують більшість вільного часу. Речі. А ніхто навіть не і задумується, скільки усього відбирають вони у людей.
Дивлячись на цю різноманітну масу, яка відрегульовано шаркала ногами попри мене, я настільки поринув у стан мисленнєвої медитації, що не помітив, як у мій бік біжить якийсь чоловік знайомої, звичної зовнішності. Він теж не помітив сидня посеред вулиці. Тому з усієї сили налетів на мене, перечепився, впав, підімнувши мою довбешку під свій зад. Я щосили закричав, тому що досить боляче поцілувався з бруком. Знайомий незнайомець миттєво скочив на ноги, як тренований роками спортсмен-каратист, а я сів і схопився за голову.
Чоловік якось недовірливо подивися на мене, потім обережно помацав рукою плече і якось дивно запитав:
- Ти хто?
Я одразу ж забув про забиття, коли почув рідну мову.
- А ти що тут робиш?
Погляд у незнайомця був доволі дивний, я б сказав, ненормальний. Раптом він схопив мене за борти куртки і почав щосили трясти і волати, наче до глухуватого:
- Ти хто такий, я тебе питаю! Га! Кажи! Вже кажи! Тебе вони підіслали?! Чого мовчиш, суко! Де вони? Де?!
- Хто - вони? – насилу витиснув я із себе.
Чоловік перестав трусити мною, як плодовим деревом. Уважно так подивився в очі і… заридав, повиснувши на мені, як плащ на вішаку.
- Тікай, - проривалось крізь часті схлипи, - тікай. Бо вони і тебе
знайдуть. Зітруть на порох. Тікай. Тікай! Чуєш?! – заволав він мені у вухо.
Потім рвучко зірвався з моїх плечей і побіг далі.
Я ні чорта з цього всього не розумів. Але клянусь вам, пане К., що буквально через кілька хвилин я відчув, як попри мене пронеслося щось сіре, вогке і холодне, схоже на туман. Та мені враз стало так добре і спокійно. Всі емоції кудись випарувались, як вчорашній дощ у липні. Всередині утворилася така пустка, що я, в намаганні її заповнити хоча б чимось, заплющив очі і глибоко вдихнув розпечене повітря.
Коли я підняв повіки, то побачив перед собою… двері мого під’їзду. Клацнув кодовий замок, і надвір викотилась моя огрядна сусідка тьотя Клава, якій до всіх було діло, тільки не до власної сім’ї.
- О, добгий день, - жінка трохи гаркавила, що, укупі з її «довгим»
носом, давало поводи для майстерних пародій з боку місцевої дітлашні. – Нагешті ви повегнулись. Я вже втомилася відповідати всім підгяд, що не знаю, куди ви поділись і коли пгийдете. Скажіть своїм собутильникам, що я не довідкове бюго.
- А який сьогодні день?
- О, вже так допився, що навіть не пам’ятає, котге нині число! –
фиркнула сусідка, демонстративно відвернулась і покотилася далі.
Напевно, пішла до крамниці по ковбасу. Точно! Вона ж кожного четверга ходила купувати ту кляту тифозно-соєву ковбасу, котрою годувала свого худого, як драбина, кота. Значить сьогодні четвер і мене не було вдома три дні. А ніби три години.
