Завіса часу
частина 1ВИТЯГ
з «Протоколу слідства» в справі №ХХ-ХХХХ
Обшук квартири гр. Н. проводився без постанови в зв`язку з тим, що гр. Н. 5 березня 20.. року о 7.00 викинувся з вікна власної квартири, про що у відділок міліції повідомила гр. Л., яка проживає за адресою: м. Р., вул. П., буд.1, кв.21.
У присутності понятих, у квартирі знайдено і вилучено:
- У сейфі, що замикався на кодовий замок, знайдено письмовий документ, схожий на щоденникові записи, написаний, ймовірно, гр. Н., та адресований гр. К. Копія документу долучається.
___________
День п’ятий експерименту.
Навіть не запитуйте, чому я починаю запис саме із п’ятого дня. Попередні чотири пропустив навмисно. Відповідь очевидна. Тому що вони не є цікаві.
Та Ви, пане К., і так уже знаєте, чим я займався в ті дні. Відомо вам також і про невтішні результати. Чесно зізнаюся, я вже опустив руки, вже майже забив, прикидаючи черговою безсонною ніччю, чим би мені зайняти завтра свій збочений розум.
Ви запитуєте, як мені це вдається? Так, я не сплю. Не сплю відтоді, як почав про це думати. Ось уже два тижні.
Я колись уже розповідав, що мене не на жарт зацікавила певна стаття одного відомого… навіть не знаю як сказати. Фанатика? Ні. Я особисто з ним зустрічався і побачив звичайного інтелігентного чоловіка, років шістдесяти, який розмовляв зі мною тоді так, як і належить балакати з малознайомими людьми – підкреслено ввічливо та дещо офіційно, а зовсім не напівбожевільного, екзальтованого проповідника, котрих зараз на кожному кроці можна зустріти. Вченого? Теж ні, бо подача матеріалу носила більше публіцистичне забарвлення, а не наукове. Філософа? Письменника? Швидше за все останнє. Проте… Філософи зіставляють реальне, а письменники – ірреальне. А він… Скажу більше – коли я вперше натрапив поглядом на заголовок, то подумав, що нарешті письменники-фантасти почали працювати над собою. Та коли побіжно переглянув ту писанину, то в мене виникло відчуття, що мене розігрують, що автор сміється і тішиться з тих майбутніх дурисвітів, котрі це прочитають. Ну знаєте, зараз же такий час, що дуже багато нових революційних теорій виникає в головах певної категорії людей. Взяти хоча б новітню теорію всесвітньої єврейської змови чи арійського стандарту. Від першої за милю смердить масонством, а інша ризикує обернутись у такий неофашизм, що сам фюрер нервово палитиме десь осторонь. Я не ставлю за мету когось образити, та я маю право на неприйняття чужої ідеології, хто б і що мені не впарював.
Але що гріха таїти, якщо коли добре поміркуєш та кілька разів уважно вчитаєшся у суть публікації, то приходить розуміння, що в цьому щось є, що варто спробувати перевірити його теорію, якою би божевільною вона не здавалась на перший погляд. Адже всім відомі фантастичні опуси Шеклі, Лема, Саймака теж дивним чином виявились пророчими, не говорячи уже про самого класика Жюля Верна та його польоти на місяць. Щось таки у цьому є. Тож, як вам відомо, я вирішив провести над собою експеримент. Назвемо його умовно «Завіса часу». Так, так. Ви правильно прочитали. Зараз я вам коротко перекажу зміст статті і ви все зрозумієте.
Взагалі суть її полягає в тому, що людині, для того, щоб припідняти завісу часу зовсім не потрібні спеціальні технічні пристрої, не потрібно вимірювати простір і вишукувати, вираховувати різні портали чи займатись різними там йогами. Усе набагато простіше. І цей пан, себто автор статті, винайшов свою, як він стверджує, дуже ефективну методику. І коли її дотримуватись, то людина досягає певного внутрішнього стану, під час якого може простувати крізь часові виміри, наче пішохід по вулиці. Уявляєте? Як пішохід по вулиці!
Ви цілком слушно можете запитати, чи не стануть такі ігри із всесвітом небезпечними. Так, це можливо, хоча б з огляду на те, що остаточно не відомо…
(Тут, очевидно, вирвана сторінка. Ми не знаємо, чи автор вирвав її сам, чи хтось інший, тому відновити первісний вигляд щоденника немає можливості.)
…уже не вагався.
Вчора я віддав своє ліжко циганам. А для чого воно мені, якщо я перестав спати?
Пам’ятаю ваші сумніви, та як бачите, все таки старий пройдисвіт був правий, усі його рекомендації працюють. І я не сплю ось уже третій тиждень. Ви запитуєте мене, що я роблю увесь цей час? Дивлюсь кіно. Та це не звичайне кіно. Справа в тому, що я його побачив, я побачив час. Одним краєчком ока, але побачив. Це непередаване відчуття захоплення, коли поступово починаєш усвідомлювати, що таке час.
Це сталося зовсім випадково, коли, педантично дотримуючись усіх настанов, я перестав розрізняти земні запахи та кольори. Хочу сказати, що це перший щабель на шляху до того ідеального стану, коли ти поступово і безповоротно байдужієш до усього, що тебе оточує. Я, мабуть, уже перейшов свою точку неповернення. І тепер я, наче скелелаз, маю тільки один шлях – до вершини.
Чесно кажучи, у мне теж спочатку виникали сумніви, щодо правдивості фактів, викладених у статті. Одного разу я навіть хотів перервати цей експеримент, проте одного дня я відчув у собі незвичайний прилив енергії, зір і слух загострились настільки, що я почав чути найменших шерех та бачити найдрібнішу пилинку в розрізі. Одного разу я навіть зміг розрізнити, з яких молекул складаються мої штани, як би це смішно не звучало. І я зрозумів – настала довгождана мить. Це – воно. Це той стан, про який писав Е. Правда, більше так нічого і не ставалось. І знову прийшло розчарування. Чомусь я почав себе жаліти, чого раніше за собою не спостерігав, злитись на Е. за його брехню, на себе, що повівся, на весь світ, що ще дотепер таких мудрагелів у собі тримає, наче придворних блазнів, замість закрити в зоопарку і показувати за гроші. Я вперше за все своє життя добре виматюкався, витер пилюку з телевізійного пульта і ввімкнув дурнуватий рогатий ящик.
І те, що я там побачив, вразило мене настільки, що мало не впав з дивана. Раптом прийшло усвідомлення, що це і є те, чого я прагнув. Я побачив час. Нехай на коротку мить, між кадрами якогось колумбійського плаксо-серіалу, спроектованого на російську дійсність, безсовісно сплагіатованого великодержавним кінематографом, у котрому черговий клонований герой штамповано виціловує героїню тільки з однією метою – врешті-решт вкласти її до ліжка.
Ви цілком слушно запитаєте, на що ж він схожий? Однозначну відповідь на це питання дати неможливо. Одне можу стверджувати – це водночас все і нічого, це фільм, у якому немає акторів, зате є декорації, це – один велетенський збіг обставин, у якому почуваєш себе непроханим зайдою до своєї господи. Він вміщається в невелику металеву коробочку, та він неосяжний ні чуттями, ні розумом. Час – це щось неймовірне. Він здатен навчити тих, хто слухає, а може і зруйнувати того, хто його ігнорує. Я усвідомлюю, що все це звучить дещо патетично, та я зараз перебуваю в стані такого захоплення, що інакше висловлюватись не можу. Даруйте мені всі високі слова.
Також зізнаюся чесно, що вчора я хотів на все плюнути і згорнути експеримент. Більше того, я внутрішньо вже йшов до автора статті, щоб вихлюпнути на нього усю жовч, яка назбиралась у мені протягом останніх днів. Мій терпець майже луснув, наче занадто надута кулька. Та, зважаючи на події останньої доби, я зобов’язаний продовжувати.
День дев’ятий експерименту.
Сьома година вечора. Готую собі каву, бо ніяк не вдається внутрішньо прокинутись. Без кави я – таке собі тіло без душі. Не можу цього пояснити, та я безсовісно проспав майже чотири доби.
Отже, після того, як зробив у цьому щоденнику запис, я відчув таку втому, наче гарував на городі лопатою, а не писав ручкою. Ви знаєте вже, що ліжка у мене нема, єдиний диван я віддав у ремонт, тому довелось сяк-так постелити на підлозі. І тепер я відчуваю кожне ребро.
Коли ж прокинувся, то спершу не міг збагнути, де я. Це була ніби моя кімната, і, водночас, наче перебував тут уперше. Ті ж самі стіни із зеленкуватими шпалерами на них, та ж марина над комп’ютерним столом, дещо зацофаний килим на підлозі, трохи розсунені темні штори, які ховали за собою уже роками визбираний поглядом, наче пазл, простір мого міста. І навіть чашка на підвіконні із засохлим на бетон кавовим фусом, котру я мав нагоду вмостити туди певно ще тиждень тому.
Та щось з інтер’єром моєї квартири було не так, та я достеменно не міг зрозуміти, що саме. Поки кава холола, я ретельно обдивився усі закутки і речі, повідкривав усі шухляди і шафи, і навіть зазирнув під ванну. Та нічого підозрілого не знайшов, усе було на своїх місцях. Навіть непрані труси і шкарпетки валялись так само й у тому ж куті кімнати, як і напередодні. Але десь на денці підсвідомості щось настирливо муляло, шкрябало, немов кіт – зачинені двері.
Ви ж розумієте, що я не міг усе так просто залишити, тому оглянув кімнату ще раз, окремо вихоплюючи різні предмети із загалу, зупиняючись поглядом на кожному на якісь сегменти секунд. І раптом до мене прийшло усвідомлення, що змінилося не те, що мене оточує, а моє сприйняття та відчуття. Ви, можливо, тактовно зауважите, що я повторююся. Проте я заперечу. Тоді мої відчуття тільки загострились, а тепер вони докорінно змінилися. Тоді для мені існувало тільки чорне і біле, а тепер я сприймаю ультрафіолет. Ступінь різкості зашкалює. З моїх очей наче полуда спала. Я відчув повітря на дотик. Це ми тільки думаємо, що воно легке і прозоре, а насправді воно насичене людськими, тваринними і земними випарами, туге і липке, як патока. Як в неочищеному джерелі, повітряний намул вночі дещо всідається на землю, а вдень тваринно-людська діяльність так його скаламучує, що подекуди не видно і за кілька метрів перед собою. І що характерно, найбільше скупчення брудного повітря там, де велике скупчення мислячих. Переважно такий феномен зустрічається навколо великих установ. Ви навіть не уявляєте, пане К., як ми щодня псуємо повітря своїми запахами, потами, фізіологічними та словесними випорожненнями, типовими жестами і думками. Повірте мені, набагато більше, аніж вихлопні гази автомобілів та шкідливі викиди заводів. Я навіть схильний останнім часом до такого висновку, що саме людські думки стали причиною утворення озонових дір та глобального потепління.
Та крім того, що я відчув усю повноту захаращення цього світу всіляким непотребом, тепер навіть звичайний чай та ранішній бутерброд із ковбасою був якимось не таким. Вони не були кращими чи гіршими. Вони були інакшими. І я теж став іншим…
До речі, мало не забув! Сьогодні Час мене перестрів серед натовпу в супермаркеті. Може це якось навмисне, не знаю, та я побачив, як чужі нам слова (а я їх бачив, як от бачу деколи Вас) глистами вигризають людей ізсередини. Побачив і… жахнувся, бо зрозумів, що й у моєму єстві вони залишають довжелезні тунелі. І цих круглих та плоских червів було велике число, вони були повсюди. Вони залазили людям через вуха, а виходили через рот і очі, і на це було противно дивитись. На собі я теж помітив кілька штук. Я почав панічно струшувати тих словесних паразитів з одягу та обличчя. Вочевидь, це виглядало не зовсім адекватно, бо оточуючі стали підозріло поглядати у мій бік, а дехто навіть покликав охорону.
Двометровий бугаїсько, запакований у спецформу, з рацією внутрішнього зв’язку в руці (така собі невелика чорна цеглинка, яка практично весь час тріщить і матюкається) підійшов на виклик квапливо і твердо.
- Що тут таке? – ніби поштиво він звернувся до мене.
На його куртці як попало стирчав наколотий бейжик, з котрого можна було дізнатись, що його звали Віктором.
- Ви нормально себе почуваєте?
- Цілком, - я не хотів розповідати подробиць свого видіння, тому довелося
«відмазуватися» загальними фразами. – Я забруднився. Витираюся.
- Витираєшся? – охоронець був стріляним горобцем, тому і перепитувася. – Ну-
ну. – Багатозначно процідив здоровань крізь рідкі зуби. Та мій спокій і поміркованість погляду не давали йому права застосувати до мене свої права, тому Віктор побажав мені приємного дня і повернувся до компанії моніторів.
Отакий інцидент спіткав мене у великій крамниці серед кондитерського відділу, куди я завітав з метою придбати празького печива. Невідомо чому, мені раптово захотілось празького печива з… пивом. Помічаю, що останнім часом мої гастрономічні уподобання дуже змінилися. Я ж ніколи не любив такого роду напої, і, тим більше, не захоплювався солодощами. А тут, як то кажуть, «поперло», наче вагітну жінку. Тож набрав того всього побільше, щоби по двадцять разів не бігати, шпрунькнув із себе двома пальцями на прощання (якось за годину я встиг до них звикнути) кілька словесних червів, і попростував додому.
Більше у цей день Час мене не тривожив.
Скажено хочеться солодкого!
