Жива статуя
Літній сонячний день на площі Ринок манив на прогулянку. Промені гралися у стінах Ратуші та жартували з перехожими. Андрій стояв перед брамою Італійського дворика покритий золотистою фарбою «живої статуї». Він був частиною композиції. Поруч в різних позах застигли «золоті», «срібні» і «бронзові» тимчасові товариші. Він встигав помітити вишуканість «скульптур», плавність жестів перед туристами-фотографами, радів святу, що створював разом з ними. Йому хотілося уявити себе «духом міста», подобалися панянки, що в своїх довгих сукнях несли перед собою льодяники, наче частинки веселки. Він любив своє місто і радів людям, що проходили старовинною бруківкою. Несподівано хлопець помітив групу студентів, що жваво переговорювалися. То були його однокурсники, що гаяли вихідний. «Тільки б не впізнали» - промайнула думка. Та в гримі це було не можливо. Так він непомітний. Небезпека проходить повз. Не зачепило. Проминуло. Та серце калатало все швидше. Стало спекотно під фарбою. На мить запаморочилося в голові.
«Який сором» - застукотіло у скроні.
«Навіщо я це роблю?» - стрімко псувався настрій.
Свято ставало каторгою і час застиг спекотним бурштином. Все змінила мить.
