Альцгеймерова соната
VIз рубрики / циклу «Альцгеймерова соната»
... Звідкіля ви взялися?
Говорите не по-нашому.
Німці?...
Точно німці, бо й думаєте, по-дурному...
З іншого світу, з іншого життя, надокучливі, ніяк не відженеш. Хто знає, як буде по-німецьки “киш”?.. Husch?.. Що, правда?.. В наших селах також відганяють знахабнілих пернатих вигуком: «Уш!»…
Кілька німців - таких у кіно показують у чорних мундирах з громовицями, блискавицями і веселим Роджером на петлицях - волали, горлали, надривалися...
Die Fahne hoch![1]...
Слова, здавалося, наче випурхували з акуратної, ніби передбаченої пекельним статутом дірки, яка розташувалася ледь вище нагрудної кишені опасистого пана гауптштурмфюрера; підстаркуватий штурмбанфюрер співав через крихітний отвір у лисій потилиці, він, певне, дуже поспішав, бо десь надірвав плетеного погона і той теліпався, як обвисле крило скомпрометованого янгола; кілька рядових есесівців, ще пару хринзнаякфюрерів...
Die Strasse frei den brauen Batalionen![2]
За ними цілий хор в одностроях вермахту...
Далі – різнобарвний вокальний оркестр, як підлеглі у прораба Вавилонської вежі.
Хтось голосно репетував: “Vaffan’culo!”, хтось безбожно проклинав “Boszom a Krisztomarie”, у когось вихоплювалося брутальне: “Duten’pula”[3]. Ось де вам справжній інтернаціонал...
Та був іще один. Той затято мовчав. Зате так уважно придивлявся. Холодно, прискіпливо, пронизливо, напевне, у цивільному житті був страховим агентом або ж експертом-криміналістом.
Він стояв у сірих щойно випрасуваних вермахтівських галіфе, підтяжки звисли; стояв босоніж, певне, спросоння, бо полюбляв куштувати підошвами ранкову росу. Яка ж вона цілюща, помічна, спонукає до життя, ця ртутна степова роса! Чиста солдатська сорочка, таких не буває навіть у геббельсівських рекламних роликах. Медальйон із крихітними фотографіями шановної щокатої усміхненої фрау із білявою зачіскою a la Єва Браун[4], юної вишневогубої фройляйн і недавно загиблого сина. Лице старого і виснаженого життям та війною чоловіка. Сива, зовсім стареча щетина, поголена тільки на правій щоці, навіть не примудрився порізатись, як зазвичай...
Бо не встиг...
І докірливий погляд крізь прострілену шибку пенсне…
Du sollst nicht morden[5]…
