Альцгеймерова соната
VIIз рубрики / циклу «Альцгеймерова соната»
От, стоклята теща!..
Якого такого наврочливого зілля підсипає до моїх харчів насущних?.. І підступна свиня підготувалася не на жарт. Спрагою мене катує. Здавалося, навіть око зморщилося, позсідалося настільки, що навіть тещине, перепрошую, лице видається зморшкуватим, якби в’ялена помідорина. Кажу, дайте мені люстерко. І що ви думаєте? Тицьнула мені під ніс якусь нужденну карикатуру – не шмаркатий нужденний старенький дідик, а радше казковий песиголовець-сфінкс. Таких колись малював один скандинавський мордописець на ймення, схоже на мертвого прутня... Хер... хер... хер... труп[1]...
Ніби я ніколи не вважав себе писаним красенем, але й не був цілковитим виродком. Втім, мене це мало цікавило, люди не сахаються, коні не харапудяться – і гаразд. Зовнішності приділяв уваги рівно настільки, щоб не смерділо з рота, з-під пахв чи з-поміж ніг, шкарпетки міняв у міру зростання в’язкості, і вмивався залежно від сезону, настрою і роботи комунальних служб. Так, голитися не полюбляв ніколи, усе повторював невідомо де підслухані слова: “Краще кілька разів у муках народити, аніж щовечора каратися бритвою”; але й не прилизував волосся бріоліном, спробуйте приборкати такі густі кучері; а ще ніколи – боронь боже - не вибілював чуба гідроперитом, як це полюбляв Ігорко Струк. В мене, здається, ніколи не закохувалися з найпершого погляду, але й, сподіваюся, не нехтували моїм єством лише з єдиної причини незадовільного чи неестетичного вигляду.
Ігор Струк – ми до вчорашнього дня з ним товаришували, майже дружили, - той був виліплений з іншого тіста. Здобного, приправленого родзинками, цитриновою цедрою, маковими зернятами, двома малесенькими горішками і добрячою міркою амоняку[2]. Таке печиво запаковане у блискучу коробку, приємне на вигляд, привабливо пахне, невагоме на смак та залишає по собі оскомину.
Улюбленим заняттям Ігорка було вишукування, винюхування, розпізнавання, зваблення готових до спарювання жіночок, найкраще заміжніх чи розвідниць, бо таким довго не треба пояснювати, віднаходити якісь аргументи, чим вони можуть у пригоді стати і як саме... Прозивали його Стручком, бо і прізвище відповідне, і була на те особлива причина.
Якось пішли ми з друзяками у кількаденний похід. Така собі велика розвага. Рибалка, намети, гітари, перші кохання, кольорові мрії, незвідані зорі. Немає батьківського ока, материнського “Ой, лишенько! Збавили!”, а тільки шелестіння закоханих кленів, пахощі літнього лісу і хтивий димок молодецької ватри. Хлопців було п’ятеро чи, може, і шестеро. І посеред нас Таня, гидкий підліток-гусінь, що саме починав перетворюватися на справжню жінку-метеличиху; пуп’янки-зародки майбутніх грудей тільки набиралися сили. Знали би ви, якою вона зробиться за кілька років! Повернувшись із війська, я просто онімів, коли уздрів Таню. Але це станеться згодом, а зараз вона була нашим надійним другом, носила шорти з ґудзиками, власноруч перешитими на чоловічий бік, куцу футболку з самопальним нітроемалевим написом “Iron Maiden”[3] і хлопчачого картуза, такого як у книжкових ілюстраціях зображали маленького пролетаря Гавроша[4]; лишень матові навдивовижу безволосі гомілки і нечоловічий вигин стегна змушував засумніватися трохи уважнішого спостерігача. Таня, чи, як ми його кликали, Тань, прицільно користувався рогаткою, спритно досліджував воронячі та голубині гнізда, влучно шкодив у навколишніх садах і городах та залюбки грав ножика, особливо ефектно виконуючи “гребінець”, фігуру в принципі не складну, але достатньо промовисту. А матюкався так, наче виріс по сусідству з довершеним шевцем та просоленим боцманом; ці вислови були барвистими, колоритними і приправленими такими інтонаціями, обертонами, а ще промовистим поглядом бурштиново-карих очей, що ніхто не ставав у нього на дорозі, навіть загартовані у вуличних суперечках і вишколені на тренажерах сімейної драми жінки і ті не вагаючись поступалися юному Таневі без бою. Її (чи його?) мама, тітка Світлана, журилася:
- Коли вже ти, Таню, нарешті виростеш. Десь людські діти граються ляльками, а ти мов який накоренок. Стараєшся, вкладаєш душу, а толку з вас, дітей-спиногризів, не видно...
- Старайтеся, але вважайте, мамо, - шанобливо, на “ви”, - аби часами ваша срака не розійшлася по шву...
Чоловік тітки Світлани, Танів вітчим, бувало застерігав:
- Дивися, Світлячечку, бо збавлять дівку ці бахурі.
- Погано ти її знаєш, Тань скоріше сама якусь лахундру пальцем відмудохає, ніж втратить дівочу цноту...
Єдине, що стримувало Таня у нашому товаристві, це купання. Він зазвичай охоче і радісно хлюпався у водоймищі, ледь поодаль від усіх, і вбраний у чоловічі сімейні труси, зате ми зовсім не соромилися свого товариша. Тань безсовісно заглядав, витріщувався на порослі рідкуватим волоссям лобки, на юні прутні, які за сумісництвом були й органами мислення.
- Ги-ги! - розвеселився Тань, заглянувши Струкові між ноги. - Ігорку! Та який ти в бісову маму Струк? Ти стручок, навіть стручечок... Трохи більше, як ніщо...
Давно ми так дружно не реготали. Тільки Стручкові було не до сміху. Зашморгав носом, густо-густо закліпав довгими віями, тамуючи гіркі сльозини, а проклятий струцень засоромився, скоцюрбився і став іще меншим.
Мине зовсім трохи часу, як Стручок по секрету признається кожному з нашого кола, що зовсім нещодавно оволодів справжньою дорослою жінкою. Ми слухали його натуралістичні оповіді і заздрили. Адже він перший пройшов іспит на зрілість.
Та не минуло і трьох днів, як уїдливий правдолюб Тань прилюдно поцікавився:
- Кого-кого ти, Стрýчку, говориш що почухав своїм кінчиком?
- Ну...
- Колúся! – вимагала громада.
- Ольгу...
- Яку ще Ольгу?
- Гнатівну...
- Вожату?..
Звинуватити Струка у недолугості було би гріхом. Це був безумовно сильний хід. Такий, що його шахові гросмейстери зазвичай вінчають знаком оклику. Адже усе місто, не перестаючи і навіть не стихаючи, гуділо про невисокі моральні якості цієї безвідмовної шльондри. Невідомо хто в неї був першим і чи такий був взагалі, але вона, як істинна піонерка, була першою в добрячої половини парубків мого покоління, хоча усі жінки вперто класифікували її як останню.
- Коли? - провадив розслідування Тань.
- У середу ввечері, - Стручок набрався сміливості і рішучості. Він навіть став переповідати найдрібніші подробиці - від музично-словесної прелюдії до тваринно-нечленороздільного фіналу.
– Шви не порозходилися?
– Які шви? Що ти верзеш?
- Брешеш! Усі твої слова – брехня! - Тань не вгавав. - Останній тиждень вона, твоя Ольга Гнатівна, лежить у лікарні. Не міг ти її періщити відразу після операції. Чи ти такий голодний?..
Ігор знову густо закліпав очима. Безвихідь. Вона виглядає приблизно так.
- Ти збрехав чесному товариствові? Признайся!..
Замість згоди хлопцева голова позичила очі у Сірка, недбало кивнула і повисла на грудях.
- Віддай мені плаката з “Iron Maiden”, - першим зметикував Святослав.
Але відважний Тань не вгавав:
- Стривайте, мужики! Це ще не все! Я просто взяв його на пушку. Ніхто Ольгу Гнатівну не порізав... А він, дурненький, і спокусився на голу гузицю, - Тань елегантно виставив чималий сектор своєї сіднички. - Як стара підсліпувата щука на блешню...
І знову регіт, цього разу презирливий...
Після такої неприємної події на Стручка щось наче найшло, бігав одержимий сатанинською ідеєю, нібито він породистий пес, хорт, адюльтер’єр, який провідує хіба тих мотрон, котрих категорично влаштовують епізодичні, як спалахи гарячки Ебола[5], стосунки. І такі ж бурхливі, незабутні та небезпечні. Казали, ніби Ігорко побував у багатьох ліжках, зовні неприступних, як середньовічні бастіони, але там, де захекуються стінобитні тарани, намарно перегріваються катапульти і підкопи ведуть у геєну, виявляється, вільно, неначе тарган, прошмигував мініатюрний стручечок...
Навіть до війська хлопчина не пішов вчасно. Дали відстрочку, бо котрийсь із ревнивців вирішив помститися за свою чоловічу безпорадність і спричинив Ігоркові струс мозку.
Та якби на цьому завершилися нещастя злощасного ловеласа! Ледь виписався зі шпиталю, навіть синці як слід не посходили, як знову за своє. Нахабно, відверто, цинічно гадив у чужих подружніх одрах. А може і не гадив, а робив те, що не могли робити пристойніші на вигляд дядьки. Буває, що зовні нормальні люди, не соромлячись і не задумуючись, випалюють найстрашніші прокльони, вивергаються образливими промовами і вдають із себе перманентну гівноплюйку, але ніяк не наважуються признатися в коханні. Ось там і заводяться такі стручки і стручечки, непомітно, але неодмінно, як міль.
Пізньої осені Стручок нарешті отримав повістку до армії. Удень слухняно поголив вузлуватого черепа, а на вечір призначили проводи. Вже позбиралися гості - запрошені і ті, хто вважав за обов’язок прийти без натяку на запрошення. Запросили родинного покровителя Пекарського з обласного центру; приїхав хресний з Полтави у супроводі нової коханки; наповнила хату веселим ґелґотанням кучерява Ігоркова нанашка з Білорусії; а ще балакучий вуйко зі Стрия і купа інших люб’язних осіб, яких простіше охарактеризувати словом “родина”, ніж конкретизувати ступінь родинності кожного. Столи, як танки перед військовим парадом, - стояли накриті і готові до того, що будь-якого моменту пролунає команда “фас!”. Але Ігорко десь барився, не було того рекрута.
- Не журіться, майте терпець, - заспокоював присутніх татко новобранця, - десь, певне, з дівчатами розважається.
- Перед військом ніяк не налижеться.
Жінки базікали на кухні, приправляючи апетитні випари солоними, перченими та імбировими виразами і думками; кучерява солодкогуба нанашка з Білорусії аж облизувалася, коли згадувала як вона весело і вірно чекала з армії свого єдиного; чоловіки діловито і гонорово обмінювалися власними армійсько-флотськими враженнями; балакучий вуйко зі Стрия - він служив на студентській лаві - розпинався, наче передпенсійний ветеран-тріарій[6]; а новобранцеві друзі шеренгою сиділи на лаві, мовчки, наче на похороні.
Час минав, тягнувся, по-пластунськи повз. Вже відсутеніло і зробилося темно, а Стручка усе не було.
Поволі люди, переважно сусіди, стали розходитися. У побутово-меценатських настроях на кухні стали з’являтися гірчичні зерна; молоді гості не дочекалися частувань і поперлися на дискотеку тверезими; замовк навіть балакучий вуйко зі Стрия. У спертому перенасиченому гастрономічними примарами повітрі усе виразніше став учуватися дух невизначеності і тривоги. І недарма.
Під зорями на погонах Оріона до хати зайшла ніч, а разом із нею дільничний міліціонер. Він довго про щось бесідував зі Стручковими батьками; мама по-школярськи шморгала носом, батько про щось бубонів, а вуйко зі Стрия встигав одночасно і підслуховувати конфіденційну бесіду, і за чарку оковитої доставляти інформацію зацікавленим об’єднанням громадян. То ж поки дільничний по-британськи вступився, гості знали усе до найменших дрібничок.
Сила – в єдності!.. Для наочного підтвердження цієї аксіоми зазвичай наводять притчу про березову чи просяну мітлу, але звідси виразно попахує фашизмом[7]. Хтось просто підказав злучатися пролетарям, а в нашому випадку об’єднавчі процеси охопили ображених рогоносців. Право власності - одвічне, брутальне і нужденно-солодке. Навіть в епоху казарменого комунізму і заперечення будь-якої власності зберігалося право на володіння засобами відтворення.
Та що довго мудрувати?
Стручка згвалтували. Усю суворо-збочену силу чоловічих ревнощів влили хлопцеві через задній прохід. Аби знав мерзотник, як ображені рогоносці кохають нечіпаних власних дружин чи відверто боронять своє право на рабовласницьке кохання.
Ще до світанку усе місто говорило, переповідало, прибріхувало, займалося фольклорним моделюванням, переповнилося інформаційними канавами.
- Якби ви чіпали своїх жінок! - голосила Стручиха і здіймала до хмар сухоребрі кулаки.
- Угу! - сп’яну погоджувався татко.
Попри усю брутальність події, ніхто не збирався порушувати ніякого розслідування. Правоохоронцям було байдуже і ліньки. Кому ж охота добровільно псувати показники? Мати переживала горе самостійно, татко також пив наодинці зі своїм болем. Стручок одягнув солдатські штани - наче нічого й не було.
Навпаки, нещастя стало початком щасливо-трагічної події.
Тань якось отримав конверта без марки, де замість адреси значилося “в/ч” і несподівано для себе відписала.
Після армії вони одружилися і жили недовго і нещасливо.
Зіпсувала усе його злодійська звичка підмічати усе, що хтиво розляглося без жодного нагляду. Звали усе це завжди готовою Ольгою, розпусною Галиною, доступною Світланою, чарівною Тетяною Ярославівною, білявою просто Наталкою, винахідливою Оленою Степанівною, випадковою Áнджелою, золотозубою Ольгою, товстозадою Ларисою, сухореброю Інною з волоссям на сосках, п’янезною Маруською чи рабськи покірною мазохісткою Любашою...
Тань спочатку тактовно цікавився:
- Що? Знову дупа засвербіла? Сподобалось?
І поволі, по-кіношному, цідила оковиту.
Коли оковита закінчувалась, вона так само манірно цідила усе, на що натрапить - від сивухи до парфумерії. Хотіла вогняною водою випалити свій біль...
Як то сталося, не знає ніхто. Навіть господь Бог, його перманентний супротивник, чи той хто заховав у коморі непримітну пляшечку з метиловим спиртом.
Ні, Тань, не помер...
Вона вмить облишила пити, але навіки залишилася сліпою.
- Це ти мене осліпив, - промовляла монотонно, беземоційно. - Ще тоді, коли виставив напоказ свого мініатюрного стручка.
Вона могла годинами лежати коло чоловікового тіла, а потім раптом схопитися, всипати йому кілька дзвінких потиличників, і з монотонними словами: “Фе-е-е, як від тебе смердить потом іншої” та облити Стручка туалетною водою.
Я частенько провідував подружку. Сиділи собі поруч, рука у руці, і жваво про щось мовчали.
А в цей час, виявляється, мерзенний Стручок розважався з моєю Галею...