Альцгеймерова соната
VIIIз рубрики / циклу «Альцгеймерова соната»
“Василю, Василю...
Немає на світі нічого гіршого, як раптом прокинутися і виразно усвідомити, що ти загубив усе, що мав, але не хотів цінувати. І немає нічого ліпшого...
Гадаєш, це страшно? Бути незрячою...
Аніскілечки...
Іноді собі думаю, чому ж я не хильнула метанолу раніш? А воно так добре, зручно, затишно… Не бачиш отих масних остогидлих самовдоволено усміхнених пик, зате можна руками, пальцями, кінчиками пальців доторкнутися музики, погладити її, наче кошеня, бо музика – це насправді морок, приправлений різнокольоровими бліками звуків. Її спеціально писали для сліпих. Я і раніше, в минулому житті, слухала музику із заплющеними очима, а тепер для повного сприйняття навіть не потрібно стулювати очі, бо темрява повсюдна як матерія. Чому ти соромишся дивитися мені у вічі? Тобі боляче?
Вони у мене такі ж? Як ти колись сказав, ляпнув і відразу зашарівся? Бурштинові? Кольору чеського пива? Чи, може, кавові?... Дивний ти якийсь... Дивакуватий... Дурнуватий... Спочатку ляпнув, а потім схаменувся. Але той ляп мені сподобався, не як Таневі, але як зародкові жінки. Ось тільки шкода, що ти вирішив схаменутися. Добре, що не засміявся, як мій вітчим безпричинно регоче.
Хтось видатний і прижиттєво великий, що говорив, прорікав афоризмами і відразу чорним по білому, каліграфічно і величезними тиражами, сказав, що коли чоловік починає акцентувати увагу на жіночих очах, він насправді бачить, хоче бачити зовсім інші принади. Скажи, то правда? Мовчиш… Отже, правда щира і непідкупна... Отже, ти не дивишся в очі через те, що не хочеш бачити моїх принад?
Так, ти ніколи не помічав у мені жінки. Ні тоді, коли я мусила бути хлопчиськом, ні тоді, коли я ще була жінкою, ні тоді, коли я вже перестала бути жінкою, а перетворилася, перекинулася в незрячого трупа. Не бачили цього й інші. Ні Володька Ковальський, я ж не намагалася бути першою у негласних перегонах на цинковий приз у вигляді зірок на офіцерських погонах, о котрі так запросто друться капронові панчохи. Ні, я просто своєчасно зійшла з дистанції; не моє...
А щó Стручок? Це ж насправді моє перше кохання! Може недосконале, недолуге, глевке, але по-дорослому справжнє. Від нього досі щемить поміж кишками, уривається дихання, стискає серце. Але воно так далеко, у нашій оксамитовій юності. Воно, сердешне, і померло дочасно, куди раніше, ніж встигло народитися, хоча й спалахнуло та засліпило, забрало розум, неначе порція метилового спирту.
Ти колись кохав? Справді? Тоді уявляєш, мусиш уявляти, як виглядає абсолютна сліпота.
На світі існують збоченці, багато збоченців, їх куди більше, ніж то може видаватися на перший погляд; цих хтивих бузувірів приваблює щось особливе, аномальне, позаприродне, наприклад, зносини з безного-безруким обрубком жінки; вона, бачте, не в силах обіймати, пригортатися, роздирати пазурчиками спину до крові, зате виражає усі почуття по-іншому, тими органами, які ще здатні працювати. Навпаки, уцілілі місця беруть на себе завдання втрачених органів. Ти ніколи не помічав, які по-атлетичному сильні руки у тих, хто рухається на костурах?..
Говориш, ніколи не мріяв про таке...
Про костурі чи жінку-обрубок?..
Та це ще не є свідченням твоєї нормальності.
Ти – цілковито переконана – стверджуватимеш, божитимешся, ніби не хочеш дефективної, покаліченої чи, приміром, сліпої. А хіба це нормально, коли мене не хочуть? А якби ти раптом виявився на моєму місці і тебе ніхто не хотів, бодай зі жалю, легковажності чи спортивного інтересу? Чи я, гадаєш, ніколи не помічала твоїх цупких, як ватманський папір, поглядів? Не говори, буцім ти в армії жив, як зразковий чернець? Може був безхребетним послушником, у це ще повірила б, але ніяк не ченцем, чистим тілесно і в помислах… Не повірю, бо так не буває. Просто після тривалої розлуки ти прозрів; навряд чи я дуже помилюся, коли зроблю припущення, що ти в казармі тихцем мастурбував на мій уявний образ. Я ж таке виробляла у твоїй деформованій утриманням підсвідомості… Та ж не соромся, бо це ж нормально! Мені куди легше, бо навіть не треба заплющувати очі, щоби побачити тебе.
Що? Пальці спітніли...
Знову я потрапила в точку. Оракулиця Кассандра мимохіть... Так-так, дельфійська піфія[1]...
Дивно, як це ти ніколи не помічав, що я зряча; бачив бурштиново-кавово-пивні очі і думав про задницю, а хотів зовсім не очей. То що змінилося зараз? Тобі не потрібен мій зір. Хіба в незрячого Таня повідпадали груди, відсохла дупа чи зарубцювалося лоно? Ну ж бо, де твоє збоченство? Чи може це і є збоченство.
Налякався...
Тобі навіть страшно уявити, дé зараз мій чоловік. Ти здогадуєшся, знаєш, впевнений, але остерігаєшся признатись. Чому здригаєшся? Хто з нас незрячий?
Буває, що після пологів молода мама перестає бути дружиною. Начисто забуває про шлюбні обітниці, стрімголов пірнає в материнство, віддається малолітньому егоїстові, а ти почуваєшся наче погасла зірка кіноекрану. Забутий, віддалений та граєш хіба другорядну епізодичну роль. Набридло?
Хтось тоді кидається в істеричні домагання, комусь більше до снаги заливати своє нібито горе, інші відкривають нові таланти й нові захоплення, бувають такі, що вишукують щастя деінде.
Ти її домагався? Ні. Може пиячив? Ні. Став писати просякнуті сльозами вірші або памфлети, хоча тут - не придерешся - хист маєш? Ні, в жодному разі. Ти навіть не став стрибати у гречку, аби насолодити своєму тілові, а принагідно і насолити-наперчити власній любці у відповідь. Що це? Тобі ліньки чи байдуже?
Ні, ти не такий. Ти майже праведний, щоранку, тільки-но почистивши зуби, примірюєш перед дзеркалом тернисті лаври преподобномученика; як вони тобі пасують! – і ще ледь не підставляєш іншу щоку. Біда, що в цьому разі в тебе тільки одна щока, а як мав би другу, то наставив би.
Тобі ніколи не спадає на думку зробити боляче Стручкові, його хтивому тілові чи рабовласницькій душі? Ти тільки скажи, натякни, дай зрозуміти - я віддамся з усією пристрастю, око за око, зуб за зуб. Але тобі байдуже.
Мій Ігор не такий, він зовсім інша іпостась гріховності. Як приходить зі шкоди, то обов’язково з подарунком; хай то будуть ношені капронові панчохи, вони тхнули змученими немолодими жіночими ногами, мабуть далеко не ідеальними, а з багряним варикозним гаддям; чи то могла бути розпочата, недопита жерстянка розчинної кави або ж неодноразово переглянутий жіночий журнал, перемацаний десятками наманікюрених пальців і його ти, о прескурвий супруже, навіть читатимеш для нещасної мене…
Поглянь, тільки дивися уважно, ще уважніше… Бачиш різницю? Як то ні? Спробуй на дотик чашечку ліфа і - ось! - візерунок на моїх трусиках. Та не захоплюйся. Відчув різницю? Вони ж такі різні за фактурою і, здається, за кольором. Вони навіть по-різному пахнуть... різними...
Звідкіль я здогадалася, що ті трусики куревсько-червоного кольору? Я ж незряча, але не сліпа. А ліфчик - ніжно-бежевий. Невже це один гарнітур? Хто би міг подумати?.. Що?.. Впізнав? Купував у поляків на трасі[2]? Ось тобі й маєш, колись це називалося трофеями, тільки завойовували їх мечем, а не стручками...
Не люблю, не згодна, обурююся, коли незрячих називають темними. Ні, бо темні – то радше ті, хто має змогу зиркати, дивитися, спозирати, але нічого не бачить, навіть крізь замочну щілину, підзорну трубу чи растровий тунельний мікроскоп. Ось як ти приміром. Знаєш, паскудо, стовідсотково знаєш, що Стручок охоче і майже не ховаючись тягає твою благовірну Галю, але не бачиш цього, бо тобі так добре. Вони осміліли, знесоромилися, примудрилися так розперезатися, що кохалися навіть у нашій присутності. Може ми, наше існування поруч, їх збуджувало? Для того, щоби помити посуд після бенкету, не потрібно зачинятися на кухні. Ти міг би це побачити, вистежити крізь замкову щілину, завадити власною присутністю, якби захотів, але ж ти волів бути незрячим, темним, невидячим, що не помітив навіть величезної гори так і не митого начиння.
Говорять, нібито на світі існує сто вісім гріхів і всі вони походять від п’яти органів чуття і шостого – органу мислення, думки, розпусти, мрій, бажань і щастя. У християн якесь занадто інфантильне, дитяче розуміння гріха, воно приземлене, недосконале і примітивне. Дорогі парафіяни, будьте чемними, не грішіть, бо прийде, об’явиться дорослий дядько і не дасть вам пресолодкої цукорки. Чи профспілкової путівки до Хмільника, Моршина, Куяльника або Трускавця. Приблизно однаково лякають перепуджених парафіян панотці, муфтії, рабини, пресвітери і партійні керівники. А хтось вважає, що гріх саме тому протиприродний, що він зазіхає на світовий порядок, і знову ж лякають, але не розлюченим сивобородим всемогутнім дядьком. Не обжирайтеся, бо в наступній реінкарнації смоктатимете вим’я клаповухої льохи. Не чужоложте, бо за якийсь час знову можете народитись, але жінкою, або євнухом. Не ображайте ближніх, бо незабаром перетворитеся на слизький базальтовий дорожній камінь і човгатимуть вас кілька століть, ніяк не менше - човгатимуть босоніж, товктимуть кінськими підковами і віслючачими копитами, а священна корова спроможеться осінити вас своїми смердючими омофорами...
Існує сто вісім гріхів. Якийсь математично досконалий праведник підрахував їх, зважив, зміряв[3]. Вони усі є в кожному з нас, тільки в різній пропорції. У кожного свій особливий шлях до гріха, як і своя стежина до досконалості.
Що? Розбазікалася? Але ж ти мене не слухаєш...
Та уяви собі: що трапиться зі світом, коли всі в одну мить раптом направляться, зробляться праведниками? Ким тоді лякатимуть недосконалих мирян? Розкаяний убивця, довершена блудниця або перманентно-скептичний апостол[4] куди цінніші за холодних пісноправедних байдужих вірян. Це звучить майже як заклик, заохочення - вбивайте, злягайтеся, не вірте, робіть що кому і з ким заманеться, але тільки встигніть схаменутися...
А що грішніше: безсовісно тягатися з моїм Стручком чи існувати в аскезі, як заміжня цнотливиця?
Тобі боляче?.. Ні, тобі байдуже...
А що мені?.. Я вже на шляху спокути...
Гадаєш, ніби я стала хлопчаком зі власної волі? Чи так мені забаглося?
О ні, прескурвий друже, ти дуже помиляєшся!..
Я завше була жінкою, справжньою жінкою, справжнішою, ніж та, котра слухняно та безапеляційно догоджала тобі в армійських снах. Ще тоді, коли вперше приміряла мамині туфлі на височе-е-езних підборах; коли віталася з татком – він ще був живий - по-жіночому простягаючи руку для поцілунку; коли вперше вульгарно намастилася бабусиною помадою і надухмянилася татковим “Шипром”, вистачило, щоб татко просто відмовився поцілувати мою руку, єдиний раз у житті. Потім вже я солоно цілувала його руки, його холодне забальзамоване чоло і молила бога, щоб він хоча би раз, єдиний разочок потайки від усіх плакальників усміхнувся, усміхнувся до мене, для мене, мені. Він і за життя робив це рідко, зате так невимушено. Лише перед смертю сміявся голосно і натужно, з виряченими очима, як пожовкла сипуха; сміявся, бо хотів верещати, волати, скиглити від болю. Так і помер з усмішкою і покусаними до крові губами, така собі кривава усмішка...
Зате клятий вітчим усміхався часто і часто безпричинно, він і зараз, напевне, якщо не в рейсі, то, мов бегемот, розлігся собі на дивані, вбраний у перекуплені у казкового велетня сімейні труси з ідіотським геометричним орнаментом, і спросоння дивиться вечірні новини. Це його улюблена справа. А ще є хобі, заняття для душі, вишукана розвага - пердне і засміється, пердне голосніше і засміється голосніше, ще раз пердне і ще раз засміється, знову пердне і знову засміється. А спробуйте собі уявити, яке зіпсоване повітря стояло в кімнаті, коли він раптом розрегочеться. Така вже в нього весела вдача.
Він так само смердюче сміявся, коли тайкома мацав мою задницю. Краще би вже пердів без перестанку. Якось поскаржилася матері, а вона поставила мене в кут, як байстрюка якогось: “Не смій більше! Чуєш? Навіть не пробуй розсварити мене з Віктором Владиславовичем”; я чесно відбувала спокуту за невчинені гріхи і знала, що за якусь мить уже лунатиме: “До речі, дорогесенька, чому ти ніяк не наважишся називати його татком? Адже він так піклується про нас, не п’є, гроші приносить усі до копійочки. Зовсім не те, що...” Не відала, не підозрювала, гадки не мала, що в цього чужого дядька стільки чеснот.
Він так само сміявся, коли у перший день після мого п’ятнадцятиріччя заявив:
- Скільки можна у дівках ходити? Довірся вмілому чоловікові, бо з жевжиками буде боляче і бридко. Га?
І після недолугого питання: “А як же мама?” – знову сміх.
- Вона стара і не від того діла. Бачила, які страшні жиляки на ногах носить? А ти – це як солодка вишенька-черешенька, - і вже прицілився мацнути, мовби примірюючись, дістатися його цілі, мети, але металеве пуделко з меленою паприкою швидше дісталося його очей, аніж хтива волохата рука посміла залізти під спідничку.
Звісно, вечір закінчився у кутку.
- Такого чемного чоловіка образити! Що ти собі думаєш? З жиру бісишся, дівуле! Та він - хочеш знати? - майже святий!..
- Святими стають після смерті, а цей кнур туди не поспішає...
Мама дозволила мене торкнутися...
- А йдіть ви...
Мені набридло стояти в кутку. Ослухатися? Та я вже не маленька; мені цілих п’ятнадцять років і незабаром, за якигось триста шістдесят п’ять кутків я матиму справжній паспорт із татковим прізвищем. Я нікого не боюся; боятися – гріх, смертний гріх; бо нічого не трапиться; ви й самі мене остерігаєтесь. А хіба ж ні? Можу влаштувати пожежу, коли ви даєте хропака у великій кімнаті; можу нагодувати мишачою отрутою або зіллям від колорадських жуків, ви ж не здогадуєтесь, що там у баняках, тільки би нажертися і мерщій пердіти перед телевізором; є врешті залізнична колія... Скільки шляхів для розвитку подій!..
Вітчим і далі усміхався...
- А йдіть ви обоє!
Він спробував втрутитись, але зіткнувся з поглядом, котрий один симпатичний юначок, забувшись і здуру схаменувшись, назвав бурштиновим чи кольору чеського пива.
- Тільки-но спробуй!
А він вдавав, що сміється…
Вже наступного дня я сказала собі, що стану відчайдухом-хлопчаком, щоб давати собі раду, а комусь – відсіч, подратувати вітчима, нагадити матері. Обстригла коси, щоби матері бува не закортіло знову випробувати їх, перебралася належним чином і цілісінький день нівечила улюблену вітчимову черешню. Виявляється, у стародавньому мистецтві кидання ножів немає нічого складного, надзвичайного, це тільки тренування, тренування і тренування; вірші писати куди складніше, для цього принаймні слід освоїти грамоту.
Вітчим повернувся додому вранці. Приніс пайку прокислого запаху колії у чорному залізничному кітелі - машиніст-ударник-орденоносець-передовик-депутатміськради-велииикецабе-гордістьльвівськоїзалізниці. Він завше любив повипендрюватися, піритися, але до павича не доріс, так собі, дев’яностовідсотковий какаду.
Колись виступав перед нашим класом. Весь такий поважний і набундючений, ще би лампаси з кольорового серпантинового паперу до споднів пришпилив, аби схожим на генерала здаватися. Казав, нібито раптово, позапланово зупинити состав - це надзвичайна подія, кримінальна справа і неабиякі господарські збитки. “Що б там не трапилося на колії – лось, заєць, отара овець чи стадо косуль, - вихвалявся герой трудового фронту, - зупинити тисячотонний ешелон неможливо, неварто і небезпечно”...
“Ти і переді мною не гальмував би” - подумалося...
- Що ж ти, сученя гостросраке, з дерева зробило? Ось я тобі...
Не знаю, яке саме бажання виникло, визріло в його брудному тілі, але важкий ніж, зроблений зі сталі тепловозового серця-двигуна, гучно, наче мутантний шершень, встромив своє жало у зранений, покалічений, сплюндрований стовбур. Він стікав кров’ю, солодкою деревною кров’ю, на яку зліталися всюдисущі мухи...
- Не с-с-с-мій!..
Він знову засміявся, цього разу з переляку, і знову перднув, то за усталеною звичкою...
Я втекла з дому, вешталася навколишніми лісами, навіть спорудила собі комишевого куреня у верболозовій гущавині понад старим ставом, але ночувала на цвинтарі. Між хрестами, фанерними обелісками, мармуровими стелами, занедбаними склепами і декоративними частоколами. Дивно, але у царстві мертвих ті, котрі ще живі, продовжують сперечатися за межі. Споконвічна пря за межу, кордон, «своє-чуже». Не розумію, для чого обгороджувати могили? Де ж тут сенс? Хіба мерці не вміють перелазити через паркан?
- Татку! Татечку! Татусю! - я навчилася плакати; простягувала руки в очікуванні поцілунку; молилася і проклинала; поки не заснула на могильному бур’яні.
Мене навіть пробували шукати на третій або четвертий день. Капітанша з міліції, з дитячої кімнати, намагалася говорити протокольно, але куди краще виходило спілкуватися неформально, було в ній щось тепле, чуже, таткове.
- А як би ви вчинили?..
Чому ж до цього не додумалася мама? Ася Львівна, капітанша, це ж вона принесла якось повне відерко чорнобривців.
- Негоже, коли таткова домівка бур’янами поросла. Які він квіти любив?
- Не знаю
- Яким він був?
- Не знаю
- Чим жив?
- Не знаю
- Які книги читав? Про що мріяв? Про що сміявся?
- Не знаю, мені, тьотю Асю, соромно, але я не знаю...
Господи!.. А я ж нічогісінько про нього не знаю... Тільки і запам’яталося що галантні поцілунки та непідробна усмішка. Очі... Якого ж вони були кольору? Кавового? Бурштинового? А може і пивного? Цікаво, а мама пригадує колір його очей, чи вона потонула в холодних сірих водах залізничного какаду?
Татко!.. Може, його ніколи й не було? Так, жив собі громадянин чи раб божий, але татка - такого дивовижно жаданого не було ніколи. Це ж видумка? Марево? Видіння? Міф? Казка? Так, це солодка казка, добра казка, де обов’язково добро сильніше... ні, не те слово... де добро обов’язково добріше за зло, бо по-інакшому бути не може. Так, це казка, яка закінчилася, так і не розпочавшись на повну силу... ні, знову не те слово... не розпочавшись на повне добро... Зло запанувало, воно не перемогло, а саме запанувало. Але світ в очікуванні добра і сам здається добрішим...
Відсутність добра – це вже зло, тоді як відсутність зла – ще не означає добро...
Гаразд, біжи, бо в штани наробиш. Я ж усе бачу. Але я перша, бо також не витримую...
І, будь ласкавий, вбий оту муху...”
