Альцгеймерова соната
ХІІІз рубрики / циклу «Альцгеймерова соната»
Чи ви, людоньки, геть подуріли? Або, може, яка холера, чума чи і досі не знана пошесть узяла вас?
Галю-ю-ю!.. Скажи-но, сонечко любе, що то за вар’яти за вікном без перестанку дудять у труби?.. Як то не знаєш?.. І чого ж ти так огидно на маму свою трикляту схожа? Та також ніде нічого не тямила, але усе знала. А-а, то ви, Надіє Семенівно? Доброго дня вам, щоб ви здохли...
Вступилася, але так хутенько, ніби джміль або й шершень під спідницю залетів з намірами звити собі гніздечко. Бачили б ви, як вона дивакувато розчепірилась і підстрибнула на місці, а ще жалісно, мовби хіни лизьнула, скривила пику, наготувавшись невгамовно плакати, але вийшов фальстарт, бо з великого розгону тільки поперхнулася, ледь не вдавившись, і гучно закашлялася.
Ви палите?..
А я думаю, голову мучу, думкою терзаюся: чого це, з якої такої радості в моєму помешканні тютюном смердить. Розумію, ой як розумію великомученого тестя, бо ваші цілунки, певне, вологі, як та вода, котрою щойно прополоскали попільничку.
Цього разу їй вдалося розревітися...
З недавнього часу ми з нею періодично гриземося, усе по дрібницях, але істотно. Теща, бачте, ніяк не годна проковтнути, пережити, що я ввічливо і тактовно не допускаю її купати малесеньку Олечку і що на хрестинах напився винця, ніби площиця крові. Це вона так сказала про площицю, хоча й сама – викапаний паразитарний кліщ. Не п’явка, - від неї хоч якась користь, а саме кліщ...
Галю-ю-ю...
О, знову приперлася...
Надіє Семенівно, а що то за народ дудить у труби? Га?.. Хто-хто, але ви мусите знати, бо без вас жодна плітка по місті не рухається... Як дасть бог і ви нарешті вмрете, то нíкому не буде возвістити людям про цю новину. Знаючи вас то не дивуюся, що друкувати районну газету нерентабельно. Але не про то мова… Ви би може вийшли до них і про всяк випадок порадили заграти щось інакше. Скажімо “Ювілейний зустрічний”, “Варшав’янку”, “Марсельєзу” або й “Будьоннівський марш”[1], це також звучить мелодійно, запально й урочисто, але ж політично виваженіше і куди правильніше. Ні, “Марсельєзи”, мабуть, не варто, бо до неї ще можуть прискіпатися - дарма, що у тих французів президенти від довготелесого де Голя до незмінного Міттерана[2] - через одного комуністи, але прилюдно виконувати гімн капіталістичної країни, це занадто двозначний вчинок. Але й те, що вони зображають надто вже нагадує “Ще не вмерла...”, а за такий концерт можна набратися чимало неприємних діалогів та навіть потрапити дуже і дуже далеченько. Дарма, що новий генсек вільно виходить поспілкуватися межи людьми...
Ми якось теж ледь не потрапили до халепи. Є в мене такий талант: не прагнучи увійти в історію, вічно потрапляти в історії...
Що ви говорите, Надіє Семенівно? Бо щось став недочувати, піду завтра до дохтора Кренделя, аби сірку з вух повимивав. Він то вміє як ніхто інший...
Який пам’ятник, кажете, відкривають?.. Кому-кому?.. Та не може того бути?.. Січовим стрільцям?.. Брешіть, брешіть, ви це добре вмієте... Може, скажете, ще самому Бандері[3]?.. Знайте міру, я так взяв і повірив, що Бандеру вже давно поставили на п’єдестал... Ага, саме там, де стояв Ленін... Ще збрешіть, нібито один навпроти другого... Як на одному постаменті? Обох нараз? Леніна скинули?.. Видно, не все з вами гаразд. Але не хвилюйтеся, медицина зараз на висоті... Та дідько з вами, але не говоріть так голосно, бо хтось лихий як не дай Боже, почує, то нас обох тягатимуть. Ви ж бо, як слимак викрутитеся, чи за вас невідлюблений коханець заступиться, а мені і життя, і кар’єру поламають…
О, ну що ви таке сплітали?.. То часом не якась річниця оскаженілого Галана[4]?.. Ні?.. А дуже схоже... Ходіть, самі поглянете - юрба, заґаптована жовто-синіми прапорами та притрушена блиском оркестру, а перед ними виступає... хто то?.. зле бачу... певне, перший секретар райкому, бо голос дуже на його схожий. І сценарій такий самий, як в усіх радянських урочистостях...
То я, здається, мав намір переповісти, як днями ледве не потрапив до неприємної політично-кримінальної історії... Йдіть, Надіє Семенівно, до с...воєї кухні, пудріть мізки горщикам і банякам, але не заважайте мені думати...
І знову реве. Беззвучно, тільки скривить пику - і вже полилися сльози, ніби з садової поливалки. От де праведну істину говорять, що бабство – річ нехарапутна...
Ну, гаразд, добре, вмовили, Надіє Семенівно, лягаю, тільки давайте без рук і нарешті перестаньте називати мене татком... Хіба ж вам не соромно? Така доросла жінка, а в маленьку дівчинку бавитеся. Я розумію, що то фізіологія, але знайдіть собі іншого татка. Вам то не звикати – коло татків крутитися...
І знову сльози...
Дійсно, помішалася теща... Не на жарт збожеволіла... З глузду з’їхала, як рябе цуценя – скиглячи і крутячи недорозвиненим хвостеням - сповзає зі слизької копиці сіна. От натерплюся ще з нею. Бог бачить, бо він усевидячий - коли вже старша людина, почне з головою сваритися, то хіба смерть може її зцілити...
Уявляєте, позавчора виходжу я з лікарні, як коло центрального входу перестріває мене якийсь лайдак. Я такого досі бачив хіба у журналі “Перець”, навіть у “Крокодилі” карикатурили охайніших. На чоловікові коричневий босоніжок і чорний туфлик, звідки хтиво стирчав зеленувато-коричневий нігтик, він певне кілька п’ятирічок не знав шкарпеток і мила. Сині бавовняні спортивні штани, підперезані матерчастим поясом з квітчастого жіночого халата, а ще заношена зеленава майка, просто поверх якої - у кращих традиціях тогочасного кутюру - шерстяний, колись у дрібну “ялинку” жакет. І весь гардероб заяложений багаторічними нашаруваннями людського солідолу.
Я намагаюся обійти, а воно, нахаба, мені проходу не дає. Хотів уже разочок дати в гребінь чи заїхати по писку, саме став роздумувати над таким вибором, як чоловік раптом став блаженно либитися. Міркую: ліпше цього ідіота позбутися, обійти його, ніж зв’язуватися. Розвертаюся на всі сто вісімдесят градусів і знову заходжу до лікарні. Пройшов коридорами, виходжу з чорного ходу, що коло реанімації, там де небіжчиків перед світанком вивозять, - і - що ви думаєте? - той самий лайдак тут як тут.
- То тú Василь Рябоцап?
- Я. А тобі чого треба? - цікавлюся. - Дай дорогу, бо як дам у кістку, то на дупу сядеш!
- Он як ти заговорив, зятику рідненький? - і так блаженно либиться, що навіть рука не підніметься. - Певне, так тебе Надя навчила. Вона вміє. Давно я мріяв про таку зустріч і ніби привід є. Кажуть, що ти ощасливив-єс мене стати дідом. То правда, зятику?
То була суща правда. Оля, Олечка, Олюся - зовсім крихітний рожевий клубочок людської плоті - народилася нещодавно, якраз незадовго перед тим, як її татко нарешті отримав вузівський диплом. Я ще близько не встиг усвідомити, що то не якась егоїстична гаряча рухома купка з солодкуватим запахом молока і кислуватими пахощами калу, яка літніми ночами полюбляє співати під акомпанемент соловейка, що то не просто хатнє створіння з біологічними потребами в їжі, увазі, прогулянках і купелі, що то не людиноподібна істота, але справжня мрія, народжена в любові і надії, але достовірне продовження моїх задумів і сподівань, але, мабуть, моє найвагоміше досягнення в дхармічному світі, половинчаста реінкарнація раба божого Василя Рябоцапа.
Народилася вона сміливо і зненацька. Ми наче й не планували розмножуватися в післячорнобильські роки. Гадали, нехай мине бодай трішки часу, щоби невидимі рентгени вгомонилися, втратили свою непоступливу міць і не дошкуляли генам. Навіть бавилися ми не бездумно і ненаситно як то роблять новоошлюблені, але коли вже аж занадто припече. Галя в мене, виявляється, не така вже й гаряча, як пробує вдавати, але то й на краще – не треба так зі шкіри пнутися. Їй куди головніше аби в хаті було чисто, підметено, вимито, не приведи пилинку чи павутинку побачити, а підодіяльні забави її приваблювали набагато менше ніж мене художнє плетиво чи вишивання хрестиком. Кохалася вона хіба для того, аби принагідно міжсідниччям повизбирувати ті крихти, які я мав нахабство просипати під час вечері. З нею найперше - це враження цілковитої чистоти й абсолютного порядку, як у зразковому інтуристівському туалеті.
Я повернувся з осіннього Києва, куди їздив за покупками, і розповів молодій дружині, наскільки змінилося це місто. Зникли кудись птахи. Немає нахабних голубів, немає зловісного вороння, немає навіть всюдисущих горобців, нікого немає. Пожежники справно миють стріхи, змивають натяки на пилюку з-під ніг, поливають вулиці, зрошують майдани. Вже би одразу киян згуртували і під фанфари та барабанний дріб погнали давно торованим шляхом через Хрещатий яр до Дніпра...
Галя сиділа в куточку, розчепірившись, мов шкаредна баба, і з уважністю закостенілої пліткарки – от де мамусині гени! – слухала мої оповідки...
А в Чернівцях, перешіптуються, нібито люди геть усі поголовно лисіють. Ще з вечора подивляться на телевізор, чимось перекусять, хтиво помацають одне одного, а вранці прокидаються два лисі черепки. А фризура[5] уся на подушці лежить, хоч сукай нитку і займайся плетивом, роби на зиму шкарпетки або рукавички з власної вовни.
- Жах! - здригнулася Галя.
І я також погодився:
- Най Бог боронить...
Я б такого не пережив, мовлю, адже так люблю пестити твоє волосся. Воно каштановобарве, міцне, наче мідна дротина, ледь хвилясте, як звивистий шлях долі, неслухняне, як кобиляча грива, і так солодко пахне медоносними квітами, мовби та нестриножена кобила паслася на райських лугах. Там цілий рік безперервно, без відпусток і вихідних, вирує ніжно-пелюсткове царство, там ряснодзьобе птаство вправляється у співі, змагаючись із юними пухнастокрилими янголятами. Маленькі ангелятка, їх щойно відлучили від манни небесної, яка цибенить з-за пазухи пухнастої янголихи.
- Ходи до мене!..
- Ні, - як завше категорично і як нікóли ввічливо заперечила дружина. - Сам бачив, що у світі діється. Не час, треба вичекати, аби дебільчатко не виплодити...
- А покуштувати тебе на дотик?
- На! - Галя роздратовано наставила задницю і взялася грунтовно плакати...
Олечка народилася справжнім дивом - здоровою, рожевою і крикливою. Ні тобі Дауна, ні тобі Марфана, фокомелії, мікроцефалії, гастрошизису[6] чи іншої біди, як то лякали кабінетні професори. А дзуськи вам! Ми – Рябоцапи - здавна за життя чіпляємось, бо вперті, як цапи, хоча й рябі...
- Ага, була би дитина як дитина, а ти зробив мені Рябоцапа, - гірко зіронізував тесть. - Могорич із тебе...
Довелося пошанувати дорогоцінного родича. Я наливав, а він усе пив та пив спрагненими вустами, врешті і я покуштував трохи. Поки ми святкували за масним, засидженим мухами, столом у забігайлівці найнижчого штибу, навколо нас вирувало життя. Тут, споконвіку панувала повна комуністична демократія, де усі були рівними, тільки юну завідувачку закладу чомусь називали Петрівною. Кожен чи майже кожен, хто заходив перекусити чи остограмитись, підходив до нас і шанобливо вітався з тестем. Ніколи не знав, що у зовні схожих алкоголіків бувають різні імена - той Макар, а той Дзьодзьо, брат Дзюня, а то - сам старий Софрон у супроводі легендарної Секлети. З першого разу не перезнайомишся, та й чи варто, адже почнуть до лікарні заходити і казати:
- Я – пам’ятаєш? - Дзюньо, брат Дзьодзів... Ми з тобою...
Ото буде сміху...
Не зчувся, як стало вечоріти. Забігайлівка зачинялася і сухоребро-білява завідувачка Петрівна дитячим голосочком скомандувала:
- А ну, ханиґи і ламіґи, ідіть собі гет!..
Ми опинилися на вулиці. Аж раптом Мицьо тактовно поцікавився:
- Ти, зятику, співати годен-єс? Чи і тут постиш?..
- Умію... трохи... скраю...
- А “Ще не вмерла” знаєш?
- Чув... Знаю “Ми лицарі без жаху і без смерти”[7], але тільки слова... з першого стовпчика... половину... майже...
- Ого!.. То, певне, годен-єс продеклямувати, чи давай затягнемо дуетом, але pianissimo[8]…
