Альцгеймерова соната
ІІз рубрики / циклу «Альцгеймерова соната»
Отямився без якоїсь очевидної причини. Ніколи ще не впадав у таке страшенне похмілля, наповнене якоюсь чорнодірковою порожнечею. Оклигую, розплющую очі, а наді мною сидить чорновусий дядько з лікарськими слухавками, фонендоскопом, на шиї. Але вбраний кумедно – ні тобі халата, тільки якісь блакитні фланелеві кальсони і з такого ж матеріалу сорочина.
Знаєте, того анекдота, як прапорщик запитує, з чого виготовлений приклáд автомата?.. Втім, переповідати анекдоти у щоденниках – ознака поганого тону, але про старшого прапорщика Недбайла і досі згадую...
Ні, ви насправді показилися.
І що це я верзу?...
Мені так погано. Щось у грудях стиснуло. І в руку по-хрестоматійному віддає. Та звідкіля в моєму віці стенокардія?.. Мабуть, або перепив учора на поминках, або горілка була підроблена, або хто наврочив, або органічно поєдналися перелічені чинники. Іноді буває, що після громіздких церемоній і гучних бенкетів до магазинів здають невипите напередодні. Доходило навіть до того, що йдучи на весілля поважний господар завіряв власним автографом не тільки конверта з гостинцями, але й етикетку оковитої.
Щось у тому є раціональне – проводити безалкогольні церемонії. Нарікайте, не нарікайте, але новий уряд і мислить по-новому. Може, не треба так жорстко, щоб навіть пиво по годинах і під закуску...
При думці про пиво стало ще гірше.
- Мені так погано...
- А кому зараз добре, - скептично промугикав ескулап. - Добре там, де ностальгія мучить...
Ностальгія!..
Теж мені видумали поняття... Де ту ностальгію можна відчути?.. Одиницям випадає нагода перехворіти ностальгією... Чи то насправді ця пошесть уражає хіба на три чверті кретинічних швейцарців[1]... Втім, чого тут дивуватися, наша країна така велика і різна, одна шоста частина суші; від тундри до субпропіків. Аж те, що залишилося, остача, рештки, видаються останками, їх трощать гієни, дзьобають кондори, вилизують безхребетні. Одним Ленінградом не можеш натішитися; залізничний тур по Закавказзі чого вартий, подорож по Волзі для пролетарів і круїз Середземним морем для їхніх слуг...
Валерій Микитюк, мій двоюрідний швагро і знаний базікайло, днями повернувся з Японії й неначе онімів. Ні тобі пари з уст, ні трусіння з якого іншого місця. Так начебто якийсь невидимий голоп’ятий самурай щосили зацідив йому під ямку – і від того дихання сперло й очі навіки вибалушилися. Спочатку то від людей пробували приховувати, лікували більше цілющими травами, заклинаннями, віск зливали, яйця катали, але толку не було. Вже на сімейній нараді порішили звернутися до душевного лікаря, навіть через знайомих тактовно напитали кінці до знаного ескулапа, аж раптом сіромаха як розпочав говорити, то досі не може зупинитися. Геть із головою посварився. Знав, добре знав, що він брехун, але не думав, що такий відверто-нахабний...
А Володя Камінський, позавчора випадково на вулиці зустрілися, говорить, що після училища потрапив служити відразу до демократичної Німеччини, але рапорти про перевід до ТуркВО[2] строчитиме ледь не при кожному віддаванні честі. Обіцяв сьогодні завітати в гості. Ото вже буде що послухати!
- Галю!
Знову теща приперлася.
- Що? Камінський не заходив? Як ні? Онде, подивися. То хіба не він у м’якому кріслі сидить...
- Ні, тату, там нікого немає...
- Як немає? І чому ви, Надіє Семенівно, називаєте мене татом? У вас усі вдома?..
Хитає, підлюка, головою. Ні тобі ствердно, ні тобі заперечення. Так, ніби я хворий і викликаю співчуття... Так поводяться біля неслухняного малюка, просто миряться із фактом...
Скільки вона мені печінок з’їла, вигризла, подзьобала!.. Мабуть, уявила себе орлицею, але ж я у богів вогню не крав...
Важка це штука – клімакс. Особливо, коли всю силу приливів спрямувати на прибережну скелю. Скеля – це я і все, що зі мною пов’язане. Складається таке враження, що їм від мене тільки й потрібно, що зарплата і штамп у паспорті, аби Олечка не байстрючатком росла. Гірко це - відчувати себе донором хромосом.
Виявляється, Надія Семенівна тишком-нишком, навіть коли ми з Галею жили мирно і регулярно, надзвонювала моїй мамі. Така вже в не натура навуходоносорська. Переповідала усе, що знала, усе, чого не знала, й усе, чого не мала би знати. На себе краще би подивилася, з її синочком ніхто у цілому місті знатися не хоче, говорять, нібито долоні в нього, як липучки від мух. Ніби й за руку не впіймали, але підозр більше ніж багато.
Самі посудіть…
Повертаюся нещодавно до хати, викладаю получку. Спаси мене і сохрани, аби у власній квартирі гроші один від одного переховувати. Та і які статки в молодого спеціаліста. Усе як у людей – стінка, де викладено майже усе: посуд, там хіба графин з богемського кришталю чогось вартий і хіба ще німецький порцеляновий гарнітур, яким зроду ніхто не користувався; книги, багато книг, але справді книг серед них небагато; бар із пристойною колекцією напоїв, ось чого-чого, а пляшок лікарям носять чимало - від батареї пшеничних, столичних і посольських горілок до матової пляшки “Наполеона” (певне, хтось із Югославії тягнув через кордони) і ризького бальзаму, запакованого у цегляну тару. З інших цінностей також нічого особливого – мінський двокамерний холодильник; старенький, але кольоровий телевізор, який зображає світ різними відтінками зелених барв; старенький бобінний магнітофон, де покоїться музика і живуть таргани; і два килими: один - туркменський, що нам на весілля батьки вінчальні подарували, - на стіні у вітальні висить, інший – то моє придане, старший за мене - у спальні на підлозі розстелений, та ще дві наполовину вилинялі кролячі шкірки з кожного боку скрипучого ліжка. Ондатрова шапка і жінчине пальто з песцевим коміром, якщо міль за літо не доїла. Ось і всі статки. Правда, обіцяли добрі люди зробити по блату нову пральну машину. Говорять, що пере майже сама. Нібито є барабан, де вбрання бовтається, а поруч додумалися центрифугу поставити і звідтіля навіть важкі підодіяльники ледь вологими виходять. Чудасія!.. То ж для прального агрегата гроші збираємо.
Вечорами сідаємо з Галею одне навпроти одного й усе ретельно перераховуємо. Досі там гніздилися: дві фіолетові двадцятьп’ятки, потім – сім червончиків, далі – п’ятки і купюри меншого номіналу, всього сто сорок чотири карбованці. Вони так солодко хрускотять і так по-особливому пахнуть, хоча здавна повелося думати, ніби вони аніскілечки non olet[3].
А сьогодні я приніс восьмого червінця, на чотирикопійочних тролейбусних квитках заощадив, усе пішки крокував. Чотири копійки вранці і стільки ж перед смерком. У холод, спеку, дощ і вітер. Цілих сто двадцять п’ять робочих днів. Пекельна бухгалтерія! Але ми ще на крок наблизилися до мрії.
Та перераховуємо, але хрустких червінців як було сім, так сім і залишилось...
Сцена німа. І німа саме завдяки моєму диявольському терпінню й ангельському характеру. Мовчання – річ красномовна, особливо коли це мовчання жінки...
І знову мене відривають від писанини. І знову надокучлива теща з доньчиними очима. Чого ж вона, стоклята, уперто конспірується і розігрує мене? Скільки можна?..
Ось і зараз провела до кімнатини двійко середнього віку чоловіків з інертною зовнішністю професійних шпигунів, а з ними престарезна вислоборода пані. Говорила більше вона, чоловіки тільки згідно кивали головами і усміхалися гумовими слухняними усмішками державних чиновничків середнього рангу.
- Високоповажний пане Рябоцап! Пишаюся надмірною честю репрезентувати... - промовиця вочевидь перегравала і своєю щирістю нагадувала зів’ялу освистану порноактрису. Звідкіля в неї такий акцент? Саме так – на англійський манер, з чіткими закінченнями і дивакуватими зворотами - говорили жінчині родичі з Америки, які гостювали у нас невдовзі після одруження. Вживали таких нафталінових виразів, які давно колись побутували на спольщеній Галичині, а зараз, як рідкісні ендеміки, збереглися хіба в резерваціях за океаном. І ця гербарійна панянка вимовляла поволі, виразно, ніби виголошувала зазубрену догму. Приблизно так я повторяв перед сном: “I love; you love; he, she, it loves…[4]” і так далі в усіх означених, неозначених і просто неможливих англосаксонських граматичних часах. Ні, моя бабуся традиційний вечірній “Отченаш” виголошувала зовсім по-іншому; вона складала руки богомільним човником і шепотіла слова обов’язкового релігійного ритуалу й одночасно в голові підбивала сьогоденне сальдо сімейного бюджету; і погано, коли сальдо виявлялося від’ємним, тоді бабуся, окрім обов’язкової “Богородиці”, бралася за п’ятдесятий псалом і митареву молитву та при кожному “Боже, будь милостивий мені грішному” обмірковувала шляхи досягнення позитивного сальдо...
Тітка, яка не ховаючись видавала себе за канадийську українку, намагалася розповісти про моє значення в історії української літератури. А поки вона це робила, я не без цікавості спостерігав, як у такт рухам її щелепи з бездоганними, зовсім не старечими зубами, під горлом ритмічно коливається надлишок шкіри - гидкої і поморщеної, ніби калитка мерзлякуватого бугая...
Нарешті бабця замовкла і вирячилася на мене скляним, ніби весняно-жаб’ячим, поглядом, приправленим підозрілою люб’язною посмішкою. Наче за добре відрежисованим сценарієм, з-за спин її супутників випірнув чималий стос книжкових томиків. Усі чепурненькі, свіжовіддруковані, одягнені в палітурки благородно-чорного кольору, де золотом витиснено “Василь Рябоцап. Повне зібрання творів”; а на титульній сторінці скромно значилося, що се видання здійснено на кошти, які офірувала пані Оксана Ковальська з Вінніпеґа, і рік дві тисячі якийсь-там...
- Ви знущаєтесь? Чи то насправді машину часу видумали?
Пані Оксана Ковальська з Вінніпеґа дурнувато усміхнулася і затрясла калиткоподібним підборіддям, а її супутники стояли незворушно, неначе придворні алебастрові леви, кремлівські курсанти або накачані водою гумові вироби...
Надбігла теща, гречно обійняла пані Ковальську і, кланяючись і перепрошуючи, повела її геть.
- Що ти на це скажеш? - питаюся дружини. - Де ти вешталася, любонько? І що ми робимо в цьому готелі? Ще й разом із твоєю мамусею? Завжди вона лежить поміж нами...
Галина, Галя стояла навпроти мене. Мовчки. Незворушно. Може, я б не помітив її, коли б ніздрі не відчули її аромату.
Ви знаєте, як пахне жінка?..
Це замолоду вбачаєш тільки своє тіло. Коли воно оволодіває іншим тілом, не вельми зважаючи на бажання іншого тіла. Тут головне податливість, доступність, яка поволі перетворюється на хвилинну насолоду, мить розпусної пристрасті і решток життя спогадів...
Як вона вміла пахнути!.. Стократ рідніша, невблаганно близька і така недоступна...
Добре, що ти не бачила нашого мертвонародженого сина.
Ти носила його, вже вчувала його рухи, хвалилася перед Олечкою своїм огрядним черевцем.
- Не їж більше квасолі, мамо, - промовляла донечка і ми щиро та весело сміялися. Та ще довго втовкмачували дитяті, що ось там, у маминому животику, мешкає її братик або сестричка; втовкмачували так наполегливо, аж поки не почули: - Усе, моя мама – людоїдка! Буде чим у садочку похвалитися!..
А ти воістину була людоїдкою... Та не цього разу...
Крихітне тільце в мініатюрній труні. Здавалося, що це усе іграшкове, несправжнє, бутафорне, якби воно не було правдою. Фотографії цього траурного дійства – я, пара посмертних кумів і бригада кладовищних пияків - я зумисне знищив, збрехавши, що засвітилася плівка. Хотів занурити голову в пісок, перечекати, прокинутися, це ж сон...
Та ось ми знову опинилися поруч. Лежали у ліжку, як два мерці. Прислухалися до дихання ближнього і тамуючи дихання своє.
- Дай-но свою руку! - я так і не вимовив, бо долоні знайшлися самі. Вони поволі блукали знайомими стежками, шпорталися на тих самих порогах, де й нечистий в’язи скрутить, і зупинялися на привал у наймальовничіших урочищах.
- Не можна, - встигли прошепотіти твої губи просто в протютюнені тельбухи мого цілунку. - Шість тижнів після...
Вона не змогла вичавити з себе це слово... Бо воно апріорно передбачає нове життя...
Зігнала з табору мою долоню, зате її ціпкі пальчики забігали, мов на гойдалці – вверх-вниз, вверх-вниз, вверх-вниз.
О, так!..
О, ні!..
Злощасна сурогатна гойдалка... Одвічний атракціон для злиднів... Адамова гойдалка, певне, одвічніша за Єву, але така солодка поруч із Євою... По-біблійному стражденно-спасенна... Вона так довго скниділа у бездіяльності, пустувала, ледь не заіржавіла і кожна глісада оцих “вверх-вниз”, могло закінчитися фатальним штопором, з якого вихід один - катапультуватися. А кожен рух у тих незмащених, ніби обтинькованих буденністю, шарикопідшипниках віддається гливким болем, густим і всепроникним, як запах твоєї хіті...
О, ні!..
О, так!..
Що з того? Впадеш із гойдалки, заб’єшся, покалічишся, але навіть на йоту не втамуєш свою спрагнену хіть. Навпаки, як той, що довго мандрує пустелею, побачивши перенасичений вологою колодязь... ні, радше його привид, марево, міраж, fata morganа, згадавши про нього, тільки гостріше страждатимеш від спраги. Волога в повітрі, в уяві, у словах, у хмарах, у кам’яній тверді і в голосі, але ти не в силах її напитися.
О, ні!..
О, ні!..
О, ні!.. Танталихо!.. Лихо!.. Хіба це лихо?.. Ніжна долонька, коронована неправильними промінчиками пальців. Це часточка плоті, живої плоті, чуттєвої хіті. Моє дихання, луною відбите... Язик і губи, як концентрат мого єства, виливаються лініями долі, життя, кохання, мандрують дактилоскопічною ріллею, гвалтують її. Висмикуй долоню – не випущу, судомно зводь один до одного символічно-фалічні пальці – та настіж розплющені стегна мовчазно свідчитимуть про протилежне. Ти мене хочеш?.. Хочеш? Говори! Хочеш?.. Так, ти мене хочеш... Навіть дивакувато повторюючи, своє “ні!”; навіть по-страусячому затуливщи очі вільною долонею; навіть проковтнувши місиво пережованих губ... Але ти мене хочеш...
Твоє тіло нагадує кухонну каналізаційну трубу – воно таке ж гаряче, смердюче і готове з бульканням прийняти застояний непотріб. Авжеж, моє не ліпше, не гірше, воно таке ж, але зовсім інше...
О, так!..
Ти затремтіла, завібрувала, заревла, як водогінна труба й...
О, ні!..
Гойдалка зламалася навіть від думки про неї. Підшипники ...
... І знову наднесло тещу...
