Відповідь ромашки
Я йшла по безкрайому рідному березі у рідному селі Щуровичі , природа якого мала цілющі властивості. Ступала по давно викошеній м’якій , зеленувато-дивного кольору травичці. Скинувши в’єтнамки я впевнено крокувала , перебираючи босими ногами по кожній живій травинці і такою влучною здавалась фраза «Краса врятує світ». Я не зовсім впевнена у правдивості цих слів , та й ніколи не вдумувалась у їх зміст , але в ті хвилини думки були зайві і я дала волю відчуттям. На небі не було жодної хмаринки і його синява вражала мій зір , сонце на диво лагідно усміхалось до мене , бо останнім часом воно або злостиво пекло , або взагалі ховалось . Вода у Стиру була прозора , хвилі давно вже не були такими спокійними , а я могла чітко бачити там своє відображення . Легенький вітерець пестив моє волосся , а дикий простір заманював мене у мрії. Я не пам’ятаю коли востаннє відчувала таку легкість і могутність… Здавалося , що при першому бажанні я зможу піднестися до неба. Я була звільнена від пафосу життя , від брудних страждань і болю . Технічний прогрес сьогодення , телебачення , Інтернет та інші геніальні , на перший погляд , штучки були нічим в порівнянні з бездоганністю , я б сказала навіть ідеальністю цього куточку світу. Я на повні груди вдихала запах грайливого літа .
Я прямувала до місця , яке давно знала і ще в дитинстві приходила сам-на-сам із дитячими мріями і першими проблемами. З трави я повільно опустилась на теплий пісок , що виблискував на сонці і нагадував малесенькі діаманти. Наступний мій крок був зроблений у воду , біля берега вона така міленька і тепла . Якщо Стир не виливав то можна було легко перейти з одного краю берега на інший навіть не промочившись . Посередині ріки навіть виднівся маленький пісочний острівець , де не можна було не помітити розвалини недавно збудованого пісочного замку , який потроху зникав від постійного находу невеличких хвиль. Дітям подобалось гратися у цьому пісочному світі. В пам’яті , кадрами кінофільму , промотувались картини із дитинства. Невеликий острівець здавався тоді просторим королівством , будиночки із піску – незламними фортецями , які з усіх боків охороняв океан, що не мав ні початку ні кінця , а я виконувала роль маленької принцеси , яка чекає свого принца на білому кораблі із червоними вітрилами . Чому саме червоними я вже не пам’ятаю , мабуть дитяча забаганка , адже це і досі мій улюблений колір. У моїй голові навіть зараз чітко вимальовується той доленосний корабель.
Перейшовши ріку я знову опинилась на траві , тільки з іншого боку. Поглянувши під ноги я побачила що ледь не наступила на будячка-молоднячка , за яким ховалася ніби чимось налякана біленька ромашка. І що могло її налякати ? Навколо ж така краса ! Я пригадала , як колись із подругами ми ворожили на ромашках , адже кількість пелюсточок у кожної була різна і можна було розпитати про «любить – не любить» . Я нагнулась , щоб зірвати квіточку і як в дитинстві розпитати її , тільки тепер я була точно впевнена про кого . Я майже потягнула за стеблинку і тут моя рука різко здригнулась . Як вчасно я це зрозуміла . Я зрозуміла чого так боїться ромашка! Вона боїться бути зірваною , вона як і я не хоче бути знищеною і розтоптаною. Вона нажаль не має права вибору … як страшно , ні найменшої влади над своїм існуванням.
Я знову ближче прихилилась до беззахисної квітки і запитала : « Як думаєш , чи кохає він мене ? Хто я для нього? Чи варто жити у мрії?». Вона усміхнулась до мене … і «усміхнулась» не є перебільшенням. Мені ніхто не повірить , бо всі впевнені що квіти не можуть усміхатись , але ж колись ніхто і уявити не міг , що земля має форму кулі. В той момент я відчувала себе Гагаріним або Колумбом , неперевершене відчуття.
Я ще дивилась на своє відкриття , а ромашка ще довго розповідала мені про всі секрети світу і тільки на мої запитання не хотіла дати відповіді , лише натякнувши про те , що я дізнаюсь про це , коли прийде такий час і що час цей обов’язково прийде.
Я на хвильку примружила очі , а розплющивши їх прокинулась на ліжку у своїй задушній міській квартирі , де мене оточували стіни , шафи , повні різних потрібних і не дуже речей , книжкові полиці , телевізор і комп’ютер , біля якого у горщику виднівся колючий кактус. Я піднялася і підійшла до вікна , а відслонивши штору та відкривши кватирку почула лише буркотливий звук автомобілів . Я зрозуміла , що знову знаходжуся у світі роботів і пішла чистити зуби.