Два сни і відповідь собі
з рубрики / циклу «Палітра мрій»
Жана Жене.
Відкрила очі. За вікном легенько шелестів дощ. Чи спала? Ні, вже й забула, що таке спати. Так поринаю у забуття. Та й в тому проваллі, немає спокою. Чи плакала? Ні. Тих сліз пролито стільки, що втопитися можна. Що то за стан? Модне слово - депресія. Ні, я не з тих хто депресує. Я не з тих для кого образа страшніша за зраду, я не з тих для кого зрада страшніша за образу. Недомовленність-найстрашніше, найболючіше. Хто я? З ким і з чим себе порівняти? Чи я опавше, намокше брудне листя, яке згниє десь у закутку, чи той метелик, який летів на вогник, та обпаливши крила вже не може піднятися? Ні ще живу, ще чекаю. Недомовленність-крапку ніхто не поставив...
Очі закрились, так легше згадувати, легше думати.
Колеса відбивали свій звичний ритм. Поїзд за розкладом. Я їду у Твоє місто. Сіріє. Сон до чого він наснився? Лежала в купе дивлячись у вікно. На небі повний місяць. Я їду, а він за мною. Чогось не люблю такого місяця. Якась містика, а очей не відірвати. Бабця колись розказувала, що жили на місяці два брати, та не поділивши землю полаялись і закололи одне одного вилами. А розповідаючи навчала нас, щоб не було між нами ні сварок, ні заздрощів, щоб одне за одним руку тягли, і в горі і в радості. То вже мудра жінка була. Сон, до чого він? Неначе їду кудись, а на чому незнаю, а вікна такі великі, а за ними скільки їду, стільки і бачу-цвинтар. І немає на ньому ні деревця, ні кущика, ні квітів, і могил самих не видно, тільки обеліски, склепи і пам`ятники. До чого воно наснилося?...
Провідник відкрив купе - Прибуваємо. Оглянувши себе, залишилась задоволена. Чорне з червоним, не змінюючи собі. Впевненність, стильність.
Я приїхала у Твоє місто. Отримати відповідь? Ні. Побачити Тебе? Ні, хоча Ти і знаєш, що я приїду. Можливо подихати повітрям, яким дишеш Ти. Можливо походити вулицями, якими ходиш Ти. Можливо попити кави. Можливо відчути ваш западенський побут. Можливо. Питання? Так вони є. Але Ти знаєш, що я ніколи не питала зайвого, я ніколи не ставила Тобі ніяких запитань. Скільки раз думала, що Тобі скажу, а думки різні, різні і в одне ніяк не зійдуться. Бо достатньо було за руку і від світу. Так, я б хотіла Тобі розказати, все що трапилось, що пережилося. Але то мій клопіт, то мій спомин. Чи образив Ти мене? НІ! Чому Ти так повівся зі мною? Питати не буду. Ти так вирішив. То Твоє рішення. Чи чекаю я на Тебе? Чекаю! Що найстрашніше для мене зараз? Ночі. Спати не можу, а ліків вже організм не сприймає. Якби Ти спитав мене, щоб я хотіла зробити? Скажу - я б ніколи не відпустила Тебе в ту країну в яку Ти зібрався. В любу іншу, тільки не туди. Чому? Я не дам відповіді. Якби спитав мене, щоб я могла зробити? Відповім - зробила б усе, щоб Ти мав престижну роботу, достойний заробіток для благополуччя твоєї сім`ї. Спитав би - за що? Тільки за те, що частинка Твоєї душі рідко, але бажано належала б мені. Не мала ні ревнощів до Тебе, не претиндувала ні на що. І нічого не треба, від одних твоїх слів розуміння, могла б жертвувати собою весь той час, що наділенний мені Богом. Бо ні Ти і ні я не зазнали кращого і більшого. Розуміння в усьому-спорідненність душ. Вразливість від слів. Чи розчарувалась я? Ні!!! Кажуть - люблять за щось. Це не про мене. Ти це знаєш.Чи люблю я Тебе? Люблю!!! Люблю тільки за те, що Ти є, і цього достатньо. Як живу я з цим? Отак і живу-цим і з цим...
Твоє місто зустріло мене сонцем, але таким холодним. Все б було по другому, і сонце б було теплим, ласкавим, якби Ти мене зустрічав. Та я одна, я нікого тут не знаю. Сіла з тими думками у авто. Скільки часу пройшло, та піднявши очі, аж млосно стало, от і сон в руку. Скільки їду, а за вікном цвинтар, і ні кущика на ньому ні деревця, ні квітів, ні могил не видно, лишень пам`ятники, обеліски та склепи. Цвинтар-він сниться до чогось пустого, до того, що має відійти, до того, що вже ніколи не повернути...
За час нашої розлуки, начебто нічого і не змінилось, а водночас змінилось все. Дома? Що дома? Дома як завжди дві самотності під одним дахом. Я змінилась? Так змінилась в одному, що якось всерівно стало до порядків у домі. То гребла, вимивала, вичищала, готувала до фанатизму, а це стала до того всього спокійніша. Але, як завжди в ідеальному порядку посуд, і звичайно ікебани і букетики квітів на кухні, і іще купа серветок, радію тому, як дитина. Всміхнулась не відкриваючи очей. та й задрімала...
Схопилася від страху, що по тілу, від калатання серця, аж в піт холодний кинуло. - Заспокойся - сама собі. То ж наснилось. А чи наснилось, чи примарилось? Ні, то сон. То тільки сон... Та який сон, та до чого ж вони мені сняться ті сни?... Неначе стою я на високій цегляній башті, а мені до низу треба. Дивлюсь з висоти тої, а внизу дерева, кущі, трава, та такого кольору зеленого, такого чистого, яскравого немов хто взяв і вимив ту зелень. Глянула на небо, ні хмаринки і сонячно, так гарно. А як же ж мені вниз спуститися? Башта та така височенна, а сходинки такі розкришені бо вежа та стара. А на ногах в мене туфлі-балетки, та такі гостроносі, такі чогось слизькі, як мені здалося. Чудно ніколи такого взуття не носила. Як же я в них до долу потраплю? Скинула я їх, і полетіли вони до низу, як впали і не чула. Наважилась. І ступнула на першу сходинку. А чи падала вниз, чи кричала собі, що летіти треба, не пам`ятаю.Так і схопилась не додивившись той сон. Сльози навернулись. Знов вмилася ними. Сон до чого він?... Залишилася боса, залишилася сама. А в очах три дороги. Перша-то моя невідомість і незрозумілість, то моя жалість, моє співчуття до того з ким живу. Друга-то моє кохання до Тебе. Чисте, як роса, гучне як Твоя гра на дримбі, високе, як Твої гори, безмежне, як мое поле волошкове. Бо я та, що визріла в Твоїй уяві, та про котру Ти мріяв стільки часу. Твоє божевілля. Та разом ніколи нам не бути. А третя дорога-то моя самотність, зі мною за руку...Господи не доведи нікому. Та крапки ніхто не поставив...
