Уривок з роману Сари Груен "Води слонам"
Під навісом забігайлівки було троє чоловік: Ґрейді, я та кухар. Ми з Ґрейді розмістилися на поношеній дерев’яній лавці і поглядали на свої бюргери, що лежали у пом’ятій олов’яній мисці, а кухар стояв за прилавком і шкрябав сковорідку краєм шпателя. І хоч він уже досить давно вийняв її з під вогню, у приміщенні досі нависав аромат топленого жиру.
На великій ярмарковій алеї, де ще зовсім недавно юрбився народ, було безлюдно, якщо тільки не брати до уваги жменьку робочих і невеличкої групки чоловіків, що в глибокому очікуванні зібралися коло намету стриптизерок. Насадивши свої кашкети ледь на самісінькі очі і сховавши руки в кишені, вони збуджено поглядали з боку в бік. Так, вони не розчаруються: всередині на них чекає Барбара, а її шикарні принади варті таких нестерпно довгих чекань.
Інші ж, як величає їх Дядечко Ел, - селюки, котрі, подолавши шлях крізь звіринець, вже були в головному наметі, звідки шалено пульсувала музика. Свій репертуар гурт музиканів бринів у звичному їм оглушливому тоні. Увесь цей порядок я вже давно вивчив напам’ять – саме ця мить є кульмінацією Великої Вистави, всі завмерли в передчутті, ось і Лотті, акробатка, піднімає своє оснащення на центральну арену.
Я подивився на Грейді і спробував переварити в голові все те, що він мені щойно сказав. Він в свою чергу розгледівся навколо та нахилився поближче.
- І крім того, - сказав він, дивлячись прямо мені в очі, - мені здається, що тобі якраз то зараз є що втрачати.
Він наголошуюче припідняв свої брови. Моє серце забилось сильніше.
Із головного намету донісся громовий вибух аплодисментів, а гурт музикантів плавно перейшов до вальсу Гоунда. І я інстинктивно повернув голову в бік звіринця, адже це був сигнал, що зараз на сцену вийде слониха. Марлена готувалася осідлати її чи, можливо, вже навіть сиділа на голові у Розі.
- Мушу бігти – я сказав.
- Та сядь – сказав Грейді, - Поїш. Якщо ти й справді збираєшся звалить, то невідомо коли ще в тебе буде можливість перекусити.
У ту ж мить музика зі пронизливим скрипом обірвалася. Уся суміш латунних духових, сопілок, ударних, тромбонів, малого піаніно з’єднались у несамовитій какофонії, а пустий гул туби і дзенькіт тарілок, що виривались із головного намету, затремтівши з гулом у глибинах нашого мозку, зникли десь у забутті.
Грейді завмер, зігнувшись над своїм бюргером з розпростертими пальцями та широко відкритим ротом. Я роздивився навсібіч. Ніхто й м’язом не ворушив – всі погляди були прикуті до головного намету. Лише декілька скрутнів сіна котилось по твердій земляній поверхні.
- Що це? Що сталося? – запитав я.
- Шшш – прошипів у відповідь Грейді.
Музиканти почали знову грати, завівши “Зірки і стрічки навіки”.
- О Господи! Чорт забирай! – Грейді шпурнув їжу на стіл і вистрибнув з-під лави, поваливши її на підлогу.
- Що? Що таке? – я волав йому навздогін, оскільки від уже біг від мене.
- “Горезвісний марш” – крикнув він через плече.
Я смикнув голову в бік кухаря, той зривав свій фартух.
- Про що це він, чорт забирай?
- “Горезвісний марш”, – сказав він, звільняючи голову з-під фартуха. – Сигнал, який вказує на те, що сталось щось погане… тобто щось дуже, дуже погане.
- Наприклад?
- Та що завгодно – пожежа в головному наметі, паніка, і тому подібне. Ох ти мій Боже. Дурний селюк, мабуть ще не знає.
Він пірнув під навісні двері та вибіг геть. На вулиці, тим часом, панував хаос – продавці солодощів перескакували через свої прилавки, робочі виринали з-під накривки намету, працівники цирку паралельно з глядачами стрімко мчали вперед. Будь-хто і кожен, хто був причетний до “Братів Бензіні – Найбільш вражаюче шоу на Землі”, кинулися в сторону головного намету.
Діамантовий Джо обігнав мене із максимальною швидкістю на яку тільки здатна людина.
- Якобе, це звіринець,- вигукнув він. – Тварини повтікали! Бігом! Бігом! Бігом!
Мені не треба було повторювати двічі, адже Марлена була якраз у тому наметі.
Як тільки я туди підбіг, крізь усе моє тіло пройшов гул, налякавши мене до самісіньких чортиків, адже його діапазон був значно нижчий за звичайний шум. Земля під ногами вібрувала.
Я ринув усередину і там, коло стіни, я натрапив на яка. Його великі кошлаті груди розширились, копита колотили по землі, ніздрі випускали яскраво-червоний дим, а очиці шалено бігали довкола.
Він поскакав галопом мимо мене на такій близькій відстані, що я був змушений на пальчиках відплигнути назад, припавши із всіх сил до стінки шапіто, аби лиш уникнути удару гачкуватих ріг. Страхітлива гієна вчепилась зубищами до його плечей.
Кіоск у центрі намету було зруйновано, а на його місці тепер вирувала масивність із найрізноманітніших плям і смуг, із стегон, копит, хвостів і пазурів, що ричали, верещали, ревіли та іржали. Полярний ведмідь, котрий височів над іншими звірами, сліпо шмагав усе довкола своїми лапами розмів із цілу каструлю. Зіткнувшись із ламою, ведмідь збив і її – БАХ. Лама повалилась на землю, її голова і лапи розпростерлись у виді п’ятикутної зірки. Шимпанзе з лементом та ґелґотанням вчепились високо за канати, рятуючи власні життя з-під голодних лап котячих. Зебра із дико розширеними очима побивалась зиґзаґом геть недалечко від притаївшого лева, котрий шарпнув її лапищем, але, промахнувся, і тому відбіг назад для чергової атаки, прихилившись животом до підлоги.
Мої очі обмітали тент з відчайдушним пориванням вловити образ Марлени. Натомість вони вловили кішку, яка проковзувала через переправу, що веде до головного намету – то була пантера, і як тільки гнучке чорне тіло зникло в зоні брезентового тунелю, я застиг на місці. Адже буквально через пів секунди звідти долинули черги протяжних вересків, знову і знову, аж доки усю залу охопив вибух громових звуків людей, що зі всіх сил намагались проштовхнутись геть зі трибун.
Гра музикантів знову обірвалась, але цього разу вже залишалась мовчки. Я міцно закрив очі: Господи, нехай тікають через задній вхід! Господи, аби тільки не бігли сюди! Я розплющив очі і знову почав сканувати звіринець, несамовито шукаючи її. Боже, невже так складно знайти дівчину зі слоном? Коли я впіймав проблиск її рожевої сукні, я ледь не заплакав. Можливо це через відчуття заспокоєння? Хто зна, не думаю, що згадаю.
Вона була на протилежному боці, стояла коло бічної стіни, спокійна як літній день. Блискітки на її сукні спалахували наче рідкі алмази, відбиваючи мерехтіння провідної зорі серед багатобарвної шерсті. Вона теж побачила мене, її очі вловили мої, і це, мабуть, тривало вічність.
