Ми + чиїсь голоси, які ледь чутно лунають із безодні.
Солодкий звук молодості проймає наскрізь свідомість і приємно розливається по всьому тілу. Думки лунають з кожної клітинки організму. Відчува серцем, душею, зором, мозком і всім чим неможливо відчувати відчувається. Балада шоколадно-смачному минулому розсипається буквами по вільних клаптиках життя. Внутрішню порожнечу заповнюють теплі спогади і приємні на дотик запахи. Все що хочеться зрозуміти чомусь не розуміється і вузлик міцно зав`язаний. Контраст почуттів бентежить. Навкруги все змінюється кожної хвилини, змінюємось ми. П`яна ностальгія гризе з того боку, але час від часу прилітає маленька пташка і гоїть рани. Кольори бувають світлі і темні і вони міняються місцями. Великий ГОДИННИК показує 12.00. До вечора ще далеко...ще далеко. Проте ранок видався надто виснажливим. Піти відпочити чи триматись дальше? Адже саме сутінки найкраща пора дня для мене... Є час прибрати сміття, зробити порядок навкруги і тоді вже насолоджуватись заходом Сонця. Але чомусь хочеться зупинити годинник і відкласти сутінки на потім. А поки...сісти і подумати. Думки ллються нестримним потоком і не дозволяють мені почати прибирання. Тричі пробило 12 і наступила 12.01... Годинник стомився показувати один і той самий час. А для чого? Він лише заважає рухатись швидше до кращого. Все минає, як би ми не намагались це втримати, не хватались за сонячні промінчики - це самообман. І чи варто щось втримати чи намагатись повернути? А Хто Зна? Підсвідомість і серце кричить ТААААК!!! Але розум заперечує робити солодкий гріх. Спокуса - найгірший ворог людини. Та як складно їй протистояти... Складно але можливо. Де ж та вся воля, яку потрібно зібрати в кулак і міцно стиснути? Де впевненість, що все буде добре, де сміливість? Часу багато, тому що ж, ліхтарик у руці для незвіданих темних місць і просто йти...йти.