СВІТАНОК УСМІХАЄТЬСЯ
з рубрики / циклу «Райський хутір з пасікою»
Лада прокинулась і відчула: сьогодні вона побачить усе ― усе у помешканні, своїй кімнаті, улюблені квіти, та, чи не найважливіше, пробудження дня. Як же їй, випускниці художнього вишу, не бачити?! Це ж навіть не трагедія… Це просто ― пропало майбутнє! І смикнув же її дідько піти до подруги подивитися як видувають сувеніри зі шкла. І все було б добре, якби вона прислухалася до поради досвідченого майстра надіти захисні окуляри. Вона їх спочатку-то наділа, але невдовзі ― сама не знає чому ― зняла. У цей момент і пихнуло жаром із горна ― та прямо в очі.
У Лади батьки багаті і, як говорять на початку ХХІ сторіччя, круті. Тож зразу обернули діло так, що винна чи не найкраща подруга, її коханий хлопець, ну і, звісно, усі, хто був тоді поруч і навіть не зовсім поруч. Усіх їх почали викликати на слідчі дії, тягати по судах, спочатку натякати, а потім прямо вимагати грошової компенсації.
Лада з самого початку противилась діям батьків. А ті були настільки принциповими і напористими, що спочатку здолали опір доньки. І вона опинилась у величезному розпачі. Що робити? Тут очі не бачать, її, молоду дівчину, за руки скрізь водять, бо самостійно й кілька метрів пройти не в змозі, щоб не спіткнутися чи наразитися на якусь перепону. А тут ― переживання від того, що через надмірну принциповість батьків вона може втратити не тільки добрих знайомих, а й подруг та навіть коханого. Бо тому вже набридло ходити на слідчі експерименти та засідання судів.
Зрештою перед батьками вона поставила проблему руба: або вони відмовляються від усіх звинувачень у бік сторонніх людей, або вона йде від них. Так-так іде, незважаючи на можливу вічну сліпоту. Її коханий запропонував перебратися до нього, як тільки того вона захоче. Вона цього не чекала. Адже он скільки трапляється випадків, коли кохані (чи начебто кохані) розлучаються, щойно на їхньому спільному шляху виникають якісь труднощі, навіть незначні. А тут ― можливо навічно сліпа дружина, яка не покидає думки залишитися художницею… Це що, з глузду з’їхала?!
Батьки, лікарі й усі знайомі після нещастя одразу почали так чи інакше готувати її до думки щодо обрання у недалекому майбутньому іншої професії чи роботи. І тільки Іванко жодним словом не обмовився стосовно зміни обраного Ладою творчого шляху. Він розповів їй про харківського зовсім сліпого художника Дмитра Дидоренка, який через вибух гранати часів війни втратив зір наприкінці навчання у художньому виші. Але він ― малює! Його весь світ знає! Художник, осліпнувши, не занепав духом, а бажання творити було настільки сильним, що він винайшов свою, тільки йому притаманну, методику малювання.
«І ти будеш малювати! Будеш! Ще й як!!!» ― переконував Іванко свою кохану ще у першу дні її перебування у лікарні.
Усі ці спогади у Ладиній свідомості промайнули за якусь мить. Але ту мить, що дає неймовірний заряд енергії життя і бадьорості. Дівчина відчувала: зараз вона розкриє очі і вони… вони… по-ба-чать цей світ! Побачать! Як це буде добре! А розкривати їх якось боязко. Це ж буде тільки третій день, коли вона після кількох операцій дивитиметься ними, вже немов новими. Дивитиметься у новому помешканні, Іванковому. Від батьків вона пішла, коли ті все ж продовжували переслідування її знайомих та подруг, та так грубо, що одну дівчину трохи з вишу не виключили. Ось тоді Лада й перебралась до Іванка на численні його прохання і згоду його батьків. Доглядають як за рідною.
«Ось я розкрию очі… І що? Ось зараз… Ні, трохи боязко… Хоча пов’язки зняті, і лікарі обіцяли повернення зору… Але якого? А якщо він буде неповноцінним: без сприйняття барв і кольорів?..»
У подумках перехрестилась і ― раз! ― відкрила очі…
«Господи! Я – бачу! І не просто бачу, а в кольорах і барвах ― всенький світ! Боже-е! я бачу! Я дивлюсь! Ось блимаю очима, і знову дивлюсь, і знову ― бачу! Світанок… Який різнобарвний світанок! Бачу хатні квіти у горщиках, на них граються промінчики вранішнього сонця. А як воно освітлює стіну ― це ж справжнє диво! ― немов покриває лагідною вохрою і легенько домішує кадмію червоного. А далі – світанкове небо, з його безкінечно-ніжними переливами жовтих, червоних і блакитних барв, які породжують помаранчеві, зелені, фіолетові та багато інших відтінків!.. Усе це я бачу! Іванку, я ― бачу! Іва-а-анку-у!..» ― гукнула коханому Лада.
― Мамка, знаючи твоє колишнє захоплення світанками і квітами, виставили їх на балкон… ― мовив Іванко, зайшовши до кімнати і поцілувавши кохану.
― … І таким чином поєднали та підсилили мої емоції! – відгукнулась Лада.
― Кажуть, що кольори сприяють швидшому одужанню зору і в цілому людини… ― лагідно сказала, заходячи до молодят, свекруха. А услід за нею з винуватими поглядами предстали і… рідні батьки.
