«Містичні вечірні сутінки» — Вірш
© Анатолій КостенюкЦей спогад, в сутінки тремтяче світло,
за обрій відступає, як захі́д,
Цей спогад, в сутінки тремтяче світло,
за обрій відступає, як захі́д,
Не заганяйте Бога в кут глухий.
Та й чорта туди теж не заганяйте.
Людину, птаху, звіра – в час лихий
Нікого в глухий кут не заганяйте.
Я юнга. Я один на сотні миль
біля штурвала звівся у чеканні.
Тут обирають мертвеців
З-поміж відомих мудреців.
Тут жаль скорботний не з руки –
Ця дурість сприйметься в штики.
Де ти гуляєш, душечко, кожної ночі?
Бо вже й не відаю, часом, чи сплю я, чи ні.
То утікаєш, а поряд сичать поторочі,
То розмовляєш із ангелами на вікні.
Там коштує їжа, мов золото -
Ота, що проста і жива...
Були під серпом ми, під молотом -
н о в і т н я жирує братва!
Кожна людина ховається за власно-створеними масками, а перший погляд, зазвичай, оманливий. Вірш-прохання віднайти душу без масок.
Містична поема про добу козаччини та польсько-турецьку Хотинську війну. Розповідає про долю козака, що заради розбудови любові з коханою, пішов на війну найманцем, де потрапив у полон фізичний і духовний.
Загубилася стежка легкості,
Поросла геть уся пирієм.
Просто зникла з роками безвісті,
Хоч вела колись в Віфлеєм.
Шкільний твір на тему: Краса душі людини. Роздуми про справжні людські цінності.
Ходімо зі мною! Ми будемо вдвох
Красою втішатись нічною.
На небі сьогодні парад зірочок —
Доріжкою йдуть розсипною.
Сьогодні злива йде шумними веснами
Ковтає краплі спраглий подорожній
І водоспадами б`є кров у венах
Бо я на зустріч йду з коханою людиною
Трава що спить прокинулася співами
Я ненавижу человечество,
я от него бегу спеша.
К.Д. Бальмонт
Віршовані переживання юнацького серця, молодого й не досвідченого...
У місті моєму дощ щось жебонить картато
скільки важливих слів знищилоце стакато?
Скільки таємних сил марили в піднебессі
Як оповиє душу стан натхнення,
Із неба йде Боже благословення
Тут першого вірша листком
Я розпалив костер,
І попіл від людей тайком
В долонях я розтер.
Не ламай мені крила —
я подарую свою весну заквітчану,
Не малюй чужі портрети —
Муза тільки я!
Зимовий ранок,
Зимовий день...
Мороз - відлига,
На серці - крига,
Не до пісень.
Лети, о душе, в дальню даль -
Морозяну під сонцем!
Життя - мов біла магістраль,
Душа - мале віконце!
Чому Він розгнівався? Нам же було так добре, так гарно разом"...
- НЕНОРМАЛЬНА, - відлунювало у вухах. "Він це прокричав? Бо я чую шепіт. Я постійно чую це слово пошепки."
Всю ніч він трудиться затято,
Бо на папір йому дано
Скорботи збіжжя засівати
І туги визріле зерно.
Це життя, як ворОжба на кавовій гущі.
Осінь ця у постійному листя кружінні...
Ми не долали перешкод,
ми їх створили...
Ми пропустили поворот,
не тих любили...
Але для того ми і живемо,
щоб все життя робить свідомий вибір.
Існує ЗЛО, але є і ДОБРО.
Є Божий вимір і Диявольський є вимір!
Пливу, пливу – і жду пориву
Стрімкої хвилі з глибини.
Лечу, вчепившись хвилі в гриву,
Чи бачу сни, потайні сни...
Що ж! Запали скрижанілу лампаду
В місяця зблідлім огні.
Ночі цієї і плач не до ладу –
Я вже відплакав при дні.
По глибинності прикметам,
По кипінню на межі
Можна вірити поетам,
Як читати їх вірші.
Геройство й підлу маячню
«Добродії» нові змішали…
Народ підступно обікрали,
Не хліб дали – суху стерню.
І хай би йшли дощі,
Нехай поплаче небо.
Мені ж сумні вірші,
Коли живу без тебе...