ЗВИЧАЙНА
Частина 6РОБОТА
Мене знову відкинуло хвилею дня – у ніч, і я поспішаю заснути: скінчився той час, коли сон мене не цікавив, а ніч була єдиним простором життя. Певно, ті, хто любить ніч, обирає її оксамитову розкіш наперекір вказівкам природи тому, що темрява вбирає в себе все зайве, відкриває натомість щось невідоме, таємничий вимір, до якого шанувальникам дня немає шляху.
Я нарешті працюю, тимчасовий літній підробіток.
З сьомої до вісімнадцятої сумирно й терпляче вбиваєш час, що налип, як сніг у відлигу. Від незнання, як влаштувати своє дозвілля з користю для себе чи когось, і згідно з неписаною конституцією загальноприйнятої поведінки в соціумі – ти погоджуєшся пожбурити у вічність, знищити, стерти, розстріляти чи зрикошетити скількись там днів зі свого життя за певну суму. Як було не погодитись на це, якщо весь третій курс запам’ятався безглуздим вбиванням часу, майже з тюремною нудотністю, коли мені себе у голові, у цій пітьмі (яка реально існує і поглинає твій мозок і душу, не питаючи ні твого дозволу, ні бажання), стало надто багато. Нині я живу в рамках певного строку не існування і водночас умовного терміну, до настання якого я точно знаю, що робити з собою завтра, куди мені йти чи їхати. За вибір справ і звершень тепер відповідальні робочі дні.
Я вільна людина, ніким не приватизована, без зобов’язань, без прихистку, без очікувань когось на мене. Кожен день я скажено поспішаю покінчити з усім, що зранку до вечора наповнює моє буття, щоб скоріше подолати марудний шлях днини до ночі. І знову поспіх – до наступної.
Невтомно роблю аналіз помилок, редагую кожен фізичний свій прояв душі і розмірковую без упину над тим, хто ж і коли змінить мою ситуацію в порожнечі непарних чисел. Від думок про мого можливого «плюс один» – по шкірі вітер. Він далеко. Або його не існує. Або мене не існує…
Я – бранка мороку. Сонце пішло спочивати, лишивши мене серед мільярдів теж спочиваючих душ. Сьогодні до них не належу, бо завтра, нарешті, вихідний. Справжній. Може, хоч один вільний день спинить мою пришвидшену ходу, бо я вже не здатна зробити це самостійно.
Так, працювати – іноді це єдиний вихід. Краще розчинитися в чужому світі байдужих людей, ніж гордовито, з викликом і показною вишуканістю, «поетично», вмирати на самоті з голоду нерозмов, нежиття, нелюдей. Серед гнітючої задухи кімнати, серед круговерті незмінних складових – холодильника, комп’ютера і постійно крапаючого крану.
Вбивати безцінний час життя значно краще й спокійніше за трудовим договором із замовником, ніж за неписаними законами власного вмирання. Згасання в ім’я самознищення. Руйнація еластичних клітин тіла.
У цій кімнаті живе щось страшніше за містику Твін Пікса. Якийсь каламутний біль, пекучий розпач, що хоче стати мною, їсти моїм ротом… А може, то так здається, бо, якщо не порушувати тишу своєї маленької кімнати голосом, сміхом, веселою музикою чи хоч якимись розмовами з товаришами, її неодмінно заповнить важкий смог гіркоти. Він забиває мені легені, туманить здорове світосприйняття, викурює з власного затишку…
Такий непростий іспит: на що ти здатен, коли один?