ЗВИЧАЙНА
Частина 5МІСТО
Чому не можна бути щасливим, коли цього щиро хочеш? Навіщо мені треба ця триклята кімната і цей убивчий Київ? Любов до будь чого приносить смуток. До міста – найбільше. Я завжди пам’ятатиму, як я прагнула сюди, як марила Києвом відтоді, як уперше побачила. Для всіх провінціалів характерне ще одне відчуття щастя, невідоме мешканцям мегаполісу, які в ньому народилися. Це відчуття породжує у «гостей міста» знайомство з тим, чого вони раніше не бачили своїми очима. Саме цей момент позначиться згодом на виборі ними свого життєвого шляху: чи повернути в спокій джерел, чи вигнати геть у вихор подій, щоб місто усмоктало тебе до решти і визнало своєю законною часткою або ж, навпаки, відторгло і грізно пожбурило туди, звідки ти взявся.
Я ніколи не забуду, як то воно – любов до біг-сіті з першого погляду. Ці дроти далеких поїздів… вранішні вокзальні горобці, сіре небо над головою, відчуття небаченого простору, масштабу цілого космосу. Юра Гагарін, напевно, зрозумів би.
Такий зв’язок з містом, така жадоба до нього аж ніяк не гарантує успіху, бо в його безмірності нам інколи може забракнути повітря, сприятливих можливостей та елементарної уваги, попиту на нас. З міською природною жорстокістю часом не під силу впоратися, зазвичай ти мусиш постійно й невтомно доводити, що справний, моторний, завжди молодий, здоровий, талановитий, конкурентоздатний, заможний і, звісно ж, суперуспішний. Маєш у цьому переконувати попри те, що знаєш точно: нема в тебе й десятої частини цих, таких необхідних тут, характеристик. Амбіції – бич усіх приблуд. Недаремно ж у метро є один специфічний голосовий запис-нагадування, покликаний відразу ж розставити правильно акценти й етично дати зрозуміти усім подорожуючим тенетами підземки їхню чітку категорійну приналежність: «Шановні кияни та гості міста…» А ви до якої когорти належите?
Місто створило все так, що ти не маєш права помилитися, зашпортатися, захворіти чи, не дай Боже, зламатися. Така гра, відразу ж, одним махом, викидає тебе, ураженого щонайменшим дефектом, зі свого ігрового поля. Ми – незліченні, запліднені амбітними прагненнями яйцеклітини, прибульці, більшості з яких не дано закріпитися у міському лоні та бути народженими заново в іпостасі нових громадян омріяного велелюдного світу. Не знаю чому, але таке місто псує людину. Раніше я була трохи багатша душею, нині ж відчуваю в собі прогресуюче спрощення до неймовірного примітивізму. Селекційне пересадження зелених молодих черешків в систему міських конструкцій. Це життя – серед натовпу, а раніше було – в природі, в космосі, в просторі… Тут – як на карті, де ти є для себе, але невидимий для всіх інших, тільки загальні обриси, ніхто не придивлятиметься до тебе через мікроскоп.
Нас тут ніхто не чекав і ніколи не любив. Ми приходимо позмагатися за прихильність і увагу до нас міста, де навіть собаки переходять вулиці чемно, на світлофор. Ми приходимо урвати собі шмат тієї скупої любові. Ні, ми просто самі приходимо любити це місто, любити без взаємності й терпіти його апатичне ставлення. Не треба нікого обманювати: жоден з нас не припхався сюди лише задля якогось тимчасового заробітку. Всі ми не просто так, чемно і мовчки, згодні терпіти прілий запах його маршруток, задиханих тисячами носів, засиджені до гламурного блиску сидіння в метро (та навіть вільне місце у вагоні вам не світить, якщо ви не встигнете забігти туди першим), безкінечні «репортажі з моргу» в «Новинах», які дивимось і потай молимося Богу, щоб біда не сталася з нами, просимо захистити нас і благословити на добро… Амінь. Попри всі казуси й невдачі, все одно згодні заплатити здоров’ям (тією єдиною цінною монетою, що у нас лишилася) за примарну мрію, яка нас насправді сюди привела, – ми мріємо бути колись багатими, поважними містянами, киянами, законними його жителями і, відповідно, виборцями, закріпленими саме за цим ласим округом. А ще ми хочемо дати шанс на краще життя нашим нащадкам, яким може не пощастити народитися ув обділеній благами провінції. І сподіваємося, що й самі ще встигнемо бодай трохи насолодитися столичними привілеями за той час, що лишиться нам від життя, покладеного на шалені перегони, гру в квест, «Камасутру» з містом. Якщо повз нас проїжджають нереальні порші, ферарі, хонди, мерси, а ми відкриваємо рота, проводжаючи їх захопленим поглядом, якщо ми бачимо поруч розкішні маєтки тих, чиї імена для нас асоціюються з успіхом, якщо ми маємо змогу зустрітися з ними ось так запросто, практично на вулиці, чи бодай дихати на близькій відстані одним повітрям із ними – для нас цього вже майже досить, щоб почуватися більш успішними у власних очах. Бо нам здається, що ми вже стали, хай на мізерну йоту, але ближчими до пункту призначення в місії «Я – заможний, щасливий, успішний».
Але роки спливатимуть швидко, і невдовзі про нас уже ніхто не згадає. Бо ми з майстерністю хамелеона маскуємося під масу і швидко починаємо вважати себе повноправними, ба навіть корінними містянами і, до того ж, невідь ким уповноваженими суддями – над новоприбулими таборами наступних завойовників кращої, долі. Але хто сказав, що ця доля краща? Чим краща? Тим, що її складніше добитися? Це ж просто вічний рушій особистого прогресу – дотягтися до того, що лежить подалі, поїхати за не досяжний досі кордон чи купити навіщось непідвладну гаманцю річ в дорогому бутику. Тоді ми з солодким відчуттям пихатого самовдоволення почуваємося трохи не мигдалем у чорному трюфелі. Що і треба було довести…
Та попри всі слова і роздуми, попри розуміння правил цієї зухвалої, віроломної гри, ми всі, одначе, піддаємо себе випробуванню на міцність, на спробу побудувати своє благополуччя далеко за межами нашої малої батьківщини, яка стає назавжди такою ніжною й зворушливою для нас тільки тоді, коли ми її покидаємо. На жаль…
І ще одне: нащо мені безперспективна еколоХія, якій я вчуся і на яку (заведено) треба чхати якомога потужніше? Хіба я здатна врятувати чи бодай поліпшити цей покинутий Богом більше двох тисяч років тому світ? Це не моє. Але те, що здавалося моїм, ще більш безпритульне.
Деколи ми втрачаємо друзів... Жалілася батькові на те, що найближчий друг мене не підтримує у скрутну хвилину, що мені самотньо й від того дуже зле. Він багато не говорить, щоб його слова не втрачали сенс, а жили цитатами в таємній книзі моєї пам’яті. Сказав мені одне: «Все! Зрозумій: тебе забули, переступили і збайдужіли до того, що робиться у твоїй душі»… Як холодна вода, сікали ув обличчя найчесніші слова, які чула в останні роки. Але нове життя… Як? З ким? Пам’ять не відміняли!
Навіть уночі не вистачає часу… Справи наздоганяють нас і манять – примарними оцінками навчання, заліками, прохідним успіхом, закінченням третього курсу, який нищить мій розум, бо я пасую перед «красою» мужнього, бойового мистецтва науки, яке для мене стає беззмістовним розпинанням, бо я пішла не за покликанням, а навмання. Я обрала не той шлях на визначальному розпутті, про яке з казок всі ми чули змалечку, проте не зробили висновку. До того ж, я не бачу поруч з собою навіть постійного співрозмовника, не те щоб когось вірного.
Третій курс не дав мені жодного стимулу. Але, напевне, я ще вірю, що щось таки може змінитися і, зрештою, мені усе ж знадобиться мій майбутній фах. Бетонування без опалубки. Дуже прогресивна справа… А Григорій Савич попереджав, що тільки в «сродній праці» буває людині щастя…
Місто відібрало в мене кохання. Навіть не одне. В порожній кухні наодинці з мерехтливим світлом бра я знову згадую… Ні, не першу свою любов, оскільки він розчинився в столичних нетрях швидше, ніж я гадала. З ним було все просто, бо нерозділене кохання не можна й відторгнути. А тому все гаразд. Я собі вигадала ті почуття, сама їх розпалювала, насолоджувалась своїм романтичним настроєм і своїми ж стражданнями, а потім ми розійшлися, теж – у моїй уяві. Я нині згадую свою першу реальну любов. Ні, ми не разом. Вже більше року, як не разом. Мало зустрічей, мало симпатії, мало емоцій, мало мені! Згадую, як ми прощалися, ставилася остаточна крапка в нашому весняному, а саме – травневому, романі. Перший раз у житті я відчувала безпосередній процес чийогось забування мене. Як колись мені не хотіли купити ляльку Барбі – так і тоді я не змогла отримати свого Кена... В моїй пам’яті про дитинство фігурує одна дуже символічна, на мій погляд, деталь: Барбі була в усіх дівчаток, а Кен – тільки в обраних і переважна більшість не могла навіть мріяти про такий дарунок долі... Треба бути уважнішими до своїх дітей, щоб їхні іграшки не вказували їм ще змалку на жорстокі реалії життя...
Мабуть, найгірший спосіб повідомити людині, що ти більше її не потребуєш, – написати їй есемеску. Найменші затрати сил та енергії, до того ж ти не побачиш реакції, а отже – начебто нічим не заплямований виходиш сухим із води. Тисяча чортів! Не залишив на трагічну згадку навіть гарного драматичного розставання... Згадую наш прощальний kiss перед відчиненими впродовж кілька секунд дверима вагону метро. Зухвалий, необережний, обвітрений і холодний… Я мала би здогадатися, що він і останній. Прощавай, твоє останнє відображення за склом від’їжджаючого вагону на протилежній лінії метро. Он як усе мало скінчитися…
Триста шістдесят п’ять днів моєї свободи. Офіційний рік мого самотнього існування. Автономна й незалежна республіка «Я». Чотири сторони вибору для руху в майбутнє. Перехрестя для роззутих очей. Політ на дельтаплані моєї свободи, дикий захід моїх пригод… У мене розвинувся й зміцнів хист до уникання стосунків та існування поза світом природних інстинктів між жінками і чоловіками, поза потребою підтримання демографічного рівня на Землі. Я живу десь за межею висловів на кшталт «я – твоя, ти – мій...» Вибачте, я – своя. Така собі самобутня й самодостатня субстанція, а не якась там одиниця для генофонду. Може, й недарма кажуть, що ми підсвідомо, з прискіпливістю археолога, вишукуємо добру частину життя найкращий варіант для втілення своїх амбіцій, пов’язаних із продовженням роду. Насправді я почуваю себе, щонайбільше, дослідником природи розставань та існування поза тим сенсом, якого нині всі поспішають добитися, а саме: бути собою, жити, кохати, будувати, сміятися, сподіватися, насолоджуватися, мріяти і втілювати, єднатися і народжувати результати, сиріч давати плоди. Хтось (чи то була я?) мене дуже жорстоко поставив, зафіксував та утвердив у статусі антоніма до цих мирських радощів життя. Вже котрий день і рік я питаю: хто й коли міг би допомогти мені наблизити мій світ навпаки – до синоніму (я не наполягаю на перетворенні в такий)? Ти відчуваєш зміст написаного? Бачиш різницю? Розумієш? Мене.
Моє тіло всотує спалахи сонця. Побільше б ультрафіолету... Бо мені уже час на черговий забіг. Засмагаю в рідному краї. Чути гусей з річки – і на короткий час тобі здається, що ти мала і що можна піти туди з друзями, тільки би баба пустила. А потім здається, що ти вже на піску біля Дніпра, що за спиною білими лебедями літають катери, розтріпуючи хвилі, які заковтують голови гідропарківців і розбиваються, зрештою, об берег. Берег, який тоді був для мене берегом любові… Все хвилювалася: чи не розлюбить він мене через отак безсоромно відкрите, привласнене ним же тіло, довірливе до безтями? Розлюбив. Про що це я? Знайшла, що згадати... Найкращі спогади ще попереду. Але ще трохи хочу полежати безтурботно й свавільно під гарячим розплавом неба. Однак мене не полишає думка, що це, певно, і є моє літо, мій відпочинок. Як прикро, що стовідсоткове усвідомлення цього мого, можливо, єдиного в цьому році intermezzo прийде потім. Десь, коли, приміром, збайдикую на роботі, або якось увечері, на самоті… Тоді мене розчулить згадка про цю коротку подорож. Не розумію, як це я зуміла виштовхнути себе на дві доби з міста у самісінькі двері сільського автобуса з пунктом призначення «Щастя»?! Дякую.
Вдома, поки ще лишаюсь трохи вдома, і хоч зараз далеко за північ і я не можу собі дозволити те, до чого звикла там (n-на кількість чашечок кави із попільничкою навпроти – аж до посивіння ночі), але якось не виходить просто поїхати назад, не відзначивши, що гостро відчуваю страшенну різницю двох моїх паралельних життів – там і тут... В Києві я живу, самотніша за монумент Леніна, розіп’ята вулицями, площами та мільйонами піплів. Тут – відпочиваю. Тут мені не треба маскувати своє внутрішнє «я», щоб комусь подобатися чи приваблювати публіку. Тут усе природно доповнює мене, а не навпаки, і, нарешті, почуваю себе живою, притомною, своєю… Однією зі зграї, а не уособленням однини. Вдома я маю унікальну можливість зробити глибокий вдих кисню, стоячи на трампліні перед наступним стрибком у невідомість. Якось ти – ціле, самодостатнє ціле, не важливо, чого варте. А там – доводь свою «родзинку» постійно, доводь свою силу бути чимось і кимось. Але час, нажаль, вичерпано і я вже передчуваю цей млосний доторк міста, його глухе вповзання в мозок, серце, думки...
А ще вдома на мене завжди чекає кішка мого дитинства – такої більше не буде в мене ніколи (я це знаю напевне). Вона – символ моєї домівки, мого рідного берега, мого затишку і зцілення.
Коли дивлюсь на неї, розумію, що то не вона постаршала на кільканадцять років, то моє дитинство назавжди відійшло далеко за небокрай. Я принесла її додому попри заборону матері, коли мала всього десять років. Вона була тоді зовсім маленьким кошенятком, що навіть ще не навчилося добре триматися на лапках. Із четвірки новонароджених малюків я не вибирала собі якогось особливого – просто занурила руку до теплої м’якої осельки, і з-поміж інших кошенят намацала одне тільце, яке й стало моєю домашньою тваринкою. З того часу минуло чотирнадцять років, а кішка й досі зустрічає мене на порозі рідного дому. Все би їй спати, їсть на кілька останніх зубів, худа, але збіднілу шубку гонорово береже і довго гладити не дозволяє нікому. Зіщулена спокійна старість горнеться час від часу до хазяйських ніг, хоча гордість і не дозволяє їй надто лащитись до когось, та все ж, мабуть, жага до любові й прихистку буває й у котів. Дивлюсь на неї і сумно констатую: то моє дитинство та юність зістаріли… Поки в мене є ця кішка – всі ті часи живуть поруч.
P.S. Поки я писала цю книгу, поки я від’їздила та приїздила до свого провінційного перончика, поки жила ці кілька останніх років у своєму великому, улюбленому, врешті здобутому місті, поки я все полювала за своїми мріями, поки я… вона померла.
Ніч обіймає місто, в якому я оселилася гостем. І поки я знову впадаю в глибоку задуму, на столі вистигає пристрастю кава. Чи то від того, що надто в’їдливо люблю подумати про те, про інше на самоті, чи то я втратила здорове відчуття світу… Але мене не покидає неспокій. Наче я все ніяк не вирішу, яким чином люди чіпляються за життя, за соціум, за інших людей, щоб влаштувати свій духовний благоустрій так, аби в ньому не існувало темряви й метафізичного відсторонення від усіх. Тобто хочеться мати звичайну можливість прожити більш-менш по-людськи своє життя, рамки для якого встановлює доля, Бог, сила Всесвіту чи космічний простір... Ні, я таки втрачаю розум, якщо вирішую тут цієї ночі рівняння життєвого балансу.
Відчуваю страшну, нагальну потребу позбутися страху перед майбутнім, важкого щему всередині за невизначеність своїх наступних дій і планів. Чекаєш нетерпляче на остаточне завершення сесії, після якої всі студенти роз’їдуться по рідних домівках, і розумієш, що знову опинишся сам на сам з вільним часом. Я не мушу працювати цього літа, але іншого шляху не бачу. В кожному разі, літо – пропаща гнійна яма, божевільне неробство, що неминуче супроводжуватиметься рефлексіями на невичерпну тему нудотної самоти і виснажливої ліні. А втім, можливо, цього літа доля врешті вкаже потрібний шлях. Бо я тільки й можу, що сидіти на стільці, пригнічено втупившись у віртуальне вікно флетрону. Такі дурниці, а розбивають ущент.
Мені необхідно бачити щось, поряд з чим чи заради чого зітреться, зникне все зайве. Щось, із появою чого ненависть до себе втратить значення. Вир, хаос, в якому, врешті, загубиться бажання не бути. Те, що нас не вбиває – все одно доб’є. Одначе знущається незабутньо. Ніколи більше не писатиму, що життя мене загартовує просто, випробовуючи на стиск. По-перше, воно весело проводить час, глузуючи з мене, а по-друге – злущує останні нашарування любові на серці до встидливої, деструктивної дисморфофобії… Кам’яною лавиною сходять дні зі скелі мого життя. Диво відсторонених рук від пера, згаслий погляд сум’яття. А про губи… Вони найпотворніші у мовчанні. А говорити… До себе?
Залишилась тільки любов. Точніше, спогади про неї. Сьогодні мені наснився… той, за ким я сумую й досі. Ніщо не з’ясовано. Я можу досхочу «прикрашати» його лайливими словами, але суть не мінялася від першого ж його дотику до мене… Дивно, дивно, дивно… Я знаю, що ми чужі одне одному й дуже далекі люди (і мені достеменно відомо, чим саме ми відрізняємось), що жодних почуттів між нами немає (і я констатую це вже цілком спокійно), що я мрію не про такого чоловіка (бо з таким не змогла би бути разом), я все це знаю, але… чому ж мене так до нього тягне? Сни, думки, спогади – все в моїй голові незмінно, як стрілка компаса, повертається до нього – і я опиняюсь у химерному колі метеликів і їхніх бентежних тріпотливих крилець. Це магія. Згасаюча швидка зірка так і не здійсненої історії стосунків, яка лишає слід, а не сенс, відчуття, ефект і ще – факт. Елементарне коротке замикання непоєднуваних доль, в якому один з елементів зазнав значних ушкоджень, але так і лишився непоміченим, до кінця не з’ясованим, елементом без зрозумілої значимості. Більше не писатиму про нього. Я все знаю. Прощання без закінчення. Недомовлені почуття, не розплескані остаточно на посміховище, принаймні. Досі ношу їх із собою… кожен день, кожен крок. Бо попри все – він був першим. Спогади ще зігрівають – і водночас морозить від них. Але там, у своїй пам’яті, я можу його ідеалізувати і принижувати, ставити на п’єдестал і нищити, як ідола, можу любити чи ненавидіти, – це моя власна територія теоретичного продовження нашого роману, в якому я граюся з ним, як з лялькою вуду…
Коли людина з якихось причин іде від нас, або просто потрапляє в полон міста, друзів, інших коханих, ми на неї дуже ображаємося, не розуміючи, що рано чи пізно хтось із вас двох мав неодмінно піти. І, можливо, навіть добре, що цю відвагу взяв на себе наш колишній партнер, справжній мужчина, тим самим автоматично зробивши з нас нещасну жертву з розбитим серцем.
Насправді, любов – річ вельми умовна. Всі ми чудово розуміємо, що, гіпотетично, могли б до нестями кохати досить багато підходящих нам людей, – спершу, звісно, зовнішньо, а до вад та специфічних рис характеру, які відкриються з часом, можна врешті й звикнути, призвичаїтись чи навчитися не звертати на них уваги, або ще простіше: пояснити всі негаразди і несумісності «такою долею». Аби ж не наша віра в єдину любов, яка має тривати, в ідеалі, до скону. Тому віра і є основною причиною нашого глибокого потрясіння і карколомного розчарування, коли цей один-єдиний покидає нас. Може, навіть не покидає, а просто перестає бути поруч. Це звичайний тир, де ти знову не влучив у мішень. Прикро, еге ж? Із кожним таким промахом ти ризикуєш так і не отримати головний приз у житті. Що ти з ним робитимеш – Бог його знає, але така вже суть людини – отримати приз, будь-що...
Ми всі колекціонери. Я, власне, примножую різні спогади, шліфую, відточую, полірую, змащую драматизмом, періодично змітаю з них пил – і чекаю наступного поповнення колекції якимось дорогоцінним скарбом (у кілька карат чергового розчарування від життя)... А ви що збираєте?
У магазині перед великим люстром (а там люстро інакше, воно тебе не любить і завжди каже правду) я раптом помітила, що зникаю. Мене нема у відображенні світу звичайних людей, мене нема у людських розмовах, я опинилася десь за межами. Як могло так статися, якщо я звичайна? Банальна, традиційна така, холодна, усім невдоволена, по-міщуцьки злюся на рівному місці. Ні, треба їхати, негайно їхати працювати – й забути всі ці сни про… про прожиті дні… Алгоритм дій насправді дуже простий: будильник, сніданок, слідкування за часом, відточений до дрібниць маршрут, навушники, плеєр… ніхто не хоче чути місто… ніхто не хоче чути одне одного… ніхто не хоче прислухатися до себе… Бо не можна. До метро рівно три пісні, а на шляху додому – від метро до дверей – рівно дві сигарети.
Кожне літо я знову й знову переживаю одне і те ж. А відтак – осінь стала для мене світлом, в якому розчиняється розгубленість перед вільним часом, не заповненим жодною справою. До того ж гроші – ще один шлях до свободи.