ЗВИЧАЙНА

…Полюбити тебе так, як любитиму… Того, про кого писатиму тут щоночі…

Все пам’ятаю. Але ти починаєш мою нову історію, якої ще не знаю. Завтра травень, дощ змиває всі надії на сонце. Небесний смуток. То найкраще – початок чогось чи кінець, бо для всіх, звернених сумними очима безпритульної тварини до одвічних питань буття, для нас, усіх, хто прагне і не отримує, мріє і розчаровується, для всіх божевільних за власним бажанням, прислужників творчості, – для нас немає компромісів. Немає середин. Є лиш помпезні початки і драматичні закінчення. Про щось посереднє ми ніколи навіть не замислимося, нам потрібні емоційні шквали, бо лише вони вмикають наш заржавілий двигун натхнення. Просвітлення не настає у спокої, треба бути або дуже щасливим, або дуже нещасним, тоді тільки починають оживати нервові клітини і хвилею нестерпності тебе виносить на берег самоаналізу.

Бути весь час щасливим – неможливо, це вдається лише тоді, коли цьому сприяє певний випадок, власна вдача або чиєсь втручання у твоє життя. Але й постійно нещасними не маємо права бути, треба брати для себе з цих двох станів якомога більше особисто відчутого досвіду – і рухатися, бодай найпростішою амебою у плазмі вируючого світу...

Закони простору і часу насправді дуже прості, їх треба лише прилаштувати «під себе», аби вони спрацювали саме для нас: рух породжує простір і час, за цілковитого спокою – зникають час і простір...

Ми постійно маємо протистояти всьому, що нас оточує, перебувати весь час у мужньому поєдинку, у двобої наших принципів з чужими правилами. То наш «донкіхотівський вітряк», генератор істерик і меланхолійних роздумів, звідки черпаємо силу для життя і натхнення, щоб змастити суху пустопорожність.

Але що робити, коли зима, негода, нелюбов, депресія та інші застійні явища? Що є в цих речах такого, щоби бути нашими тінями все життя? Хто так живе і що з того має? Які робить висновки зі своєї самоти і, врешті, чи буває happy end у найпростішому звичайному житті, яке хтось нині проживає чи вже прожив?

Я протиставляю себе – своєму ж самотньому існуванню, своїй нездатності змінювати чи впливати, хочу, щоб мій досвід пошуку себе став комусь компаньйоном, поводирем, екскурсоводом, розвідником чи хоча б компасом, або ж просто відстороненим часом, упродовж якого цей хтось їде в метро, тролейбусі чи готується спати… А втім, краще засипайте з тим, хто дорогий вам, з ким вам добре й затишно, до кого ви довго йшли, щоб пізнати справжню вартість його присутності у вашому житті, а якщо такої людини у вас ще немає, тоді… я вас слухаю. Розкажіть мені про ваше наболіле, про те, що вас поранило чи образило, або просто про те, чим був заповнений ваш сьогоднішній день? Невже це нікого не цікавить? Я розділю з вами ваше прагнення почути себе, розібратися, хто ви й про що мрієте всією душею. Як воно – жити на світі саме вам? Чому стільки незрозумілого болю буває в очікуванні прийдешньої радості? Чому очі не знаходять нікого, крім свого відображення? Навіщо вам кожен наступний день, якщо вони всі однакові? І – що зміниться, якщо ми майже нічого не змінюємо? Яка тільки шалена втома лягає на плечі щовечора, але не від праці чи справ, а просто від того, що ти знову один –весела маска скочується додолу й розбивається на друзки… І я хочу про це поговорити...

Вочевидь, ви маєте спершу бодай поверхово уявити людину, якій належать наступні думки й екзистенціальний пошук себе у вакуумі небуття. Мене можна вигадати, порівняти з кимось, «зняти» мій портрет з першого ж образу, що спаде вам на думку чи пригадається, можливо, з фільму чи зі світу реальних людей. Мені байдуже, все одно кожен хоче бачити лиш те, що хоче, й актуальним для цього кожного є тільки те, що актуально. Проте нещодавно я зрозуміла про себе, що така ж банальна до абсурду, як і всі люди на світі, конкретніше – жінки: плачу над мелодрамами й невтомно шукаю романтики в усьому; люблю сонячну погоду, бурхливу пристрасть у шалений дощ, перший сніг наприкінці листопаду, шоколад до кави, що неодмінно «рознесе» мене на схід і захід; люблю тільки одну з усіх подруг; люблю гучні концерти на площі, міські свята, бантики, сердечка, все пухнасте; люблю фотографуватися в усіх хоч трохи мальовничих місцях, а потім тішитися вдалим кадрам; люблю свій голос у ванній; мрію про найпухнастішу в світі шубу; мрію про кілька днів безперервного шопінгу і, відповідно, стільки ж мішків грошей, а в майбутньому бачу себе за кермом власного авто; хочу «зазирнути» за кордон і почуватися заможно; вірю у вічне й світле кохання до одного-єдиного в житті чоловіка, а сенс свого існування вбачаю в тому, щоб після вихору почуттів, подій, емоцій, вражень перетворитися на втихомирену мудру матір, дружину, стати у своєму житті й домі господинею, яка смачно готує, вирощує квіти на підвіконні, плете теплі светри й шкарпетки…, але все це – потім, у якомусь далекому майбутньому. А ще я вірю в те, що мрії здійснюються. Мої принаймні мусять. Звичайно, все це загалом такі пустощі, але вони притаманні багатьом людям, жінкам зокрема, однак ви маєте реальний, унікальний, шанс пізнати мене з іншого боку, який ретельно прихований від першого, випадкового, погляду, зрозуміти зі мною те, що пізнали люди, які певний час прожили в самоті...

Я приїхала навчатись до столиці після довгих, слухняних і наполегливих років навчання у середній школі середнього міста, провінційного до найглибших клітин епідермісу. Зрозуміло, мені ще не досить років для серйозного усвідомлення глобальних життєвих істин, які, незалежно від мого погляду на них, існують для всіх людей у різних трактуваннях та іпостасях. Але ж ми не можемо існувати без досвіду інших – тих, на кого ми завжди озираємося, спираємося, посилаємося, з кого беремо чи не беремо приклад, кого засуджуємо чи поважаємо, на чиї вчинки й спосіб мислення рівняємося, або ж, навпаки, застерігаємо себе від подібного. Тобто очевидним є те, що ми великою мірою є перманентними й безпринципними підглядниками за життям інших. Я теж хочу зіграти для всіх зацікавлених роль щедрої на одкровення «іншої», яка не претендує на роль романтичної героїні помпезної п’єси, на титул чарівної принцеси чи доблесть і славу відчайдушної шукачки пригод. Я лише самотнє відображення у вікні вечірнього тролейбусу, звичайна, нічим не показна людина в нескінченних вертких рядах пересічного натовпу.

Отже, у мене є рідне маленьке місто, в якому я народилась та виросла, і село мого дитинства, де цілком традиційно живуть дід із бабою, а ще я собі знайшла омріяний мегаполіс, де намагатимусь вижити. Та чи знайду себе в ньому? І чи вистачить мені місця на цій, перенаселеній українцями всіх регіонів, землі обітованій? Що вона мені зможе дати, а що відбере в якості плати? Побачимо...

Але сьогодні особливий день: не на дачі, не на «природі», як традиційно називають усі містяни свій тайм-аут від бетону й бізнес-центрів, і навіть не на курорті. Краще – я в черговий раз відвідую батьківський край. Моя рідна «терра інкогніта». Лише для втаємничених. Місце на землі, яке є майже в кожного, де ти вільний і чистий, справжній і єдиний такий – сумний чи щасливий, коханий чи непотрібний, але свій і навколо все – твоє! Причал блукаючої душі, схований від решти світу. Комірчина у всесвіті, куди я ховаю вкрадливо, з надзвичайною ніжністю весь відчай мого життя, кожний невидимий порух душі, причини моїх особливостей, складу розуму та емоцій. Обійми для мене. Це надзвичайно чисте, ледь не священне місце, де можна інтуїтивно відчути, наскільки далеко ти відійшов від власних ідеалів. Там розумієш, що ти зробив не так, де з’явилася та шпарина, крізь яку в твоє життя заповзає туман непорозумінь. Бо в тому світі, який тобі такий рідний і знайомий з дитинства, ти можеш бути собою і відчувати істинно і тільки істину. Дізнатися правду про світ, життя, красу і любов до всього цього. І чому не можливо законсервувати таке щасливе переживання буття й перетворити його в довічне милування? Чому все виходить з-під контролю і безжальна дійсність ігнорує те, що ми ще живемо? Любов на відстані не рятує… Згадати все…

Так буває весело деколи впасти думками у безконтрольне дитинство, багато щасливих моментів з якого відбулося саме там. Там, де я – повітря, сфера, крила, Людина… Чомусь майже не пригадую себе малою вдома, в нашому маленькому містечку, все, що хочу пам’ятати, – час, проведений у селі. Інколи заплющую очі, а повз мене навдивовижу чітко пролітає кожен сантиметр рідної землі, піщані дороги, розмиті в дощ, споришеві вузенькі стежки, просторий чорнозем городів, стерня, залишена після покосів… Ранкові молочні тумани на пасовищі, усміх мальви під хатою, солодкі пахощі бабиних пирогів щойно з печі… Поодинокі яблука зимового сорту, в листопаді, на вже покритій першим морозцем землі… Насуплене мовчання старезних дерев’яних хрестів на далеких пагорбах за селом… Та найгірше і найстрашніше, коли серед втрат – прожитого часу, обірваних зв’язків, загублених друзів, відшумілих подій, знехтуваних почуттів – втрата рідних людей… Але життя ніколи не пояснює – чому. Лишається жити з тим, що є, самотужки торувати шлях до невизначеної крапки в умовному майбутньому і не ставити долі складних чи дурних запитань, аби не отримувати від неї таких же відповідей... «Жити значить залишатися живим», - цитуючи Дереша.

Майже півдня дивилась на вогонь. Байдужа. Сьогодні я вільна. Цей день – тільки для мене. Я відкинула нахабний сон, час, обов’язки, страх (я вперше за цю весну ні перед ким ні в чому не винна), забула все, що обмежує мою внутрішню свободу. Я майже можу йти далі.

Вже кілька років поспіль не маю кому висповідатися, розказати, як важко відчайдушно бажати і вперто не отримувати, як не справедливо в такі сильні роки почуватися самотнім, а тому слабким. Жити в ім’я любові на землі, та не власної... Арксинус справедливості, арктангенс бажань... Обернені функції мого життя. Нас таких безліч, але не кожен визнає це, навіть перед собою. Причина, яка нас змушує щоранку прокидатися і робити маленький героїчний вчинок – крок уперед, який нібито робиться назустріч кращому. Ми заручаємося тільки вірою – вірою в себе, у власне майбутнє щастя, в самореалізацію, говорячи до себе іронічно: «Ти – саме та…»

Кожен такий ранок зменшує силу тієї віри. Але остаточно нищить її тільки чиясь зневіра в нас самих. Відтоді, як у світі не лишилось жодної людини, яка могла б вислухати мене... З’явилася ця історія про згублений час, про минуле і теперішнє, про мене і не тільки, про-, про-, про що? Її кінець уже живе в моїй уяві. А щодо початку… З чого, на вашу думку, починається самотність? Вона починається з великої любові до людей і з невміння її виразити. Бо ж саме той, з ким ви захочете лишитися назавжди, саме він піде з вашого життя найпершим. Тільки щоб це твердження здійснилось, треба надто ревно віддавати по частині душу своєму новоявленому партнерові, щоб потім у нього не лишилося жодних сумнівів у вашому майбутньому болісному падінні у компостну яму непотребу. Друга умова така, щоб ваша половинка бачила горизонт трохи ширше за вас, і як тільки помітить нові перспективи, – до побачення! А ви, поки стане сили, будете дуже кумедно чекати, що до вас хоч щось із утраченого повернеться. Я не вірю в щасливі повернення й зустрічі після прощань. Для мене ця розкіш – за межею реальності. Тоді як низка розлук і розставань говорить, пише і любить світ – мною.

Яких людей на світі більше: щасливих чи самотніх? Усі ми, як нас запевняють з дитинства, не маємо почувати себе самотніми, треба натомість повсякчас шукати собі різноманітні заняття, бо ж нас чекає попереду безліч хороших справ, та й узагалі – світ неймовірний і в ньому стільки всього цікавого! Так, ніби ми – лише споглядальна субстанція, яка не здатна на самостійне відчуття своїх настроїв душі, яка інколи чомусь переповнюється запитаннями, нездійсненими сподіваннями, болями і, як наслідок, стає жертвою повільного відчуження від прекрасного...

Химерні шляхи пошуку себе. Себе – як впливову на чиїсь долі особистість, відзначену на карті людських історій. А що робити ту невизначену кількість років, поки ти, врешті, не прийдеш до оази – мети свого пошуку (до того ж, там ти не залишишся, а тільки ненадовго спинишся на відпочинок)?

Самотності немає, їй ніде поставити свою ногу серед наших домівок і офісів, переповнених речами, меблями, комп’ютерами, лінками, інтернетами... Однак сьогодні я готова спростувати цю думку, бо здатна укласти багатотомну монографію зі списком вказівок – як провести час, не заповнений ніким. Конспект з управління життям, в якому – нікого, крім тебе…

Серед, схоже, навіки спорожнілої кімнати починаєш повільно усвідомлювати оманливу значимість колись складених обітниць, розпачливу неправду всіх сказаних кимось слів, які мусили зігріти тебе у хвилину відчаю, слів, відпущених у забуття цілованими тобою вустами... Коли я тільки починала розуміти це життя, мені здавалося, що все складеться добре, без масштабних відмінностей від інших людей. Та коли ти вже чуєш запевнення-задобрення від інших, що, мовляв, даремно переймаєшся, прорвемося, якось воно буде, – це означає, що десь ти все ж зійшов з рейок, а отже, настав час робити висновки. Тобто, насправді ніякі подарунки долі на тебе не чекають, якщо ти не наберешся сміливості все своє позірне, складне і бездонне горе – визнати, констатувати, показати, прокричати, визвірити у соціум, що відверто й цинічно применшує твою вартість для цього світу – будь-що.

Що з нами, самотніми, відбувається кожен день, що ми їмо, робимо і хочемо, про що мріємо? Ми, у черзі за квитками додому, коли переходимо дорогу чи їдемо в метро, коли йдемо до супермаркету, куримо на сходах у гуртожитках, плачемо під музичні катарсиси, тиняємось улюбленими закутами міста чи просто відсиджуємось по своїх кімнатах, по своїх сором’язливих комірках у всесвітній мережі, де нас ніхто не бачить. Що ми думаємо про все це протягом довгих годин своїх нецікавих днів? Що відчуваємо щомиті та на що сподіваємося в кожну наступну? Якщо нам це нікому розповісти…