ЗВИЧАЙНА
Частина 11ПРОСТЕ ІСНУВАННЯ
Отже, минали тижні… Ось іще один позаду. Звільнившись від так званих обов’язків перед суспільством і звільнивши суспільство від себе, обігнавши всіх надміру поспішаючих, я врешті дістаюся п’ятниці, яка обіцяє затишний вечір самоаналізу і гіркий поцілунок з чашкою кави на кухні.
Ночі кінця жовтня – це змерзлі ноги, запалене холодом обличчя та крижане ліжко, де тебе ніхто не чекає. Сон приходить від безпорадності перед часом, який не знаєш, чим заповнити. За вікном на кармічно застуджених пальцях дерев гойдається гордовитий самотній місяць. У не затулені пінополіуретаном щілини проковзує тихий смуток передзимового покою. Сон, сон, сон… З безліччю ілюстрацій із беззмістовно прожитого дня. Марення про чиєсь тепло… Просто стомлені чеканням мрії, які вже перестали бути надіями.
Я поставила перед собою надто складне завдання: закохати своє серце – в осінь і знайти в ній схоже серце – закохане в мене. І якби це сталося саме восени, я би змусила себе повірити в особисте щастя. І пережити зиму без щорічних духовних поневірянь. І дійти до весни – під тріумфальною аркою, зведеною словом «ми»…
Втікаю в ліжко. Ліжко… Ні, я про нього зовсім не думаю. Дарма, моє воно чи не моє. Я ніколи б не оцінила його значимості для себе, якби якось не опинилась у чужому, яке мене не знало і не любило... Можливо, колись, із тим, хто стане дійсно моїм мужчиною, ми або зробимо ліжко разом, або придбаємо нове – щоб відлік ночей на ньому був єдино нашим.
Середина ночі… «Ах, как мало нам для счастья надо…», – наполегливо стверджує пісня в плеєрі. Хочу вважати, що для мене – дійсно мало. Для мене – ще двадцятирічної.
Скоро день народження. Тим лиш і зайнята, що підраховую роки у порядку їх зростання.
Зранку вулицю проймав звідусіль туман, крізь який не бачу майбутнього: його обрисів, знаків, рис, обмежувальних ліній тощо. Утім, я й не маю цього знати. А після цілком невиразного дня прийшов на зміну дощовий вечір. Як каже один знайомий: це найкраща погода, коли йде дощ, над містом висить чорна безмежна хмара, безжально дме вітер, а ти – у теплому ліжку перед телевізором.
Коли я ще працювала на тій фірмі, яка безуспішно опікувалася поліпшенням стоматологічних послуг, доля звела мене з новою подругою Оленою. Слава Богу, нарешті, наостанок нерозсудливих днів своєї юності, я все ж вимолила в неба собі товаришку. Бо не хочу усвідомлювати, що це вже все – і не буде більше кухонних суто дівочих балачок про мрії, невгамовні почуття чи істинну порожнечу, про музику, яка, безумовно, є диригентом настрою, про наміри і спогади, навіть про наші звичні будні – про що завгодно, аби лише це відволікало від думок про те, що через десять років мені буде аж тридцять. Ні, ми ще залишаємося несерйозними, без тягаря думок над серйозними, реальними проблемами – сімейними, кар’єрними, фінансовими. Можливо, наша зустріч з нею – останній наш шанс побути ще тими, якими вже могли б і не бути. Дві веселі молоді дівчини, котрі йдуть містом разом, насолоджуючись безтурботно оцим просторим, натхненним, невимовно прекрасним життям…
P.S. Мене вразила цими днями одна промовиста деталь, на яку я раніше не звертала уваги. Коли на роботі я телефоную клієнтам і запрошую їх відвідати заходи, які ми влаштовуємо, і які відбуваються саме в Києві (спеціально уточнюю для відчуття контрастності), то кажу їм: «…відбудуться в нашому місті…» Та чи дійсно воно таке вже й «наше»?