ЗВИЧАЙНА
Частина 20ДАЛІ БУДЕ...
Тепер мені двадцять два. Так, я вже не така, як раніше. Календар відраховує нам дні, але насправді досвід керує нашим духовним ступенем пізнання й розуміння життя.
Учора в черговий раз зустрілася зі своїм новим другом. Тепер я точно знаю: він прийшов нарешті… На мій життєдайний вогонь, який я, попри все, зуміла зберегти тільки для нього.
Мені не важливо, з ким була я, з ким був він. Але я точно знаю, чого хочу. Хочу, щоб ми більше не хворіли ні душею, ні тілом, щоб більше не думали про те, з ким бути, а твердо знали, хто істинно «наш». Хочу разом з ним забути про свої невдачі і стерти в його пам’яті жінок, які були до мене.
Я хочу побудувати з ним свою american dream.
Як не дивно, але М. таки нагадав про себе… Телефонував мені з невідомого номера, тридцять першого грудня, відразу ж після мого дня народження. Ні, він не збирався мене привітати, бо ж привиди з минулого так не роблять. Я гостювала тоді вдома, тож не мала ні найменшого шансу з’явитися в Києві, де був він. То й на краще: хто ж бо знає, що б я устругнула в стресовому стані? Раптом зірвалася б з місця – і стрімголов полетіла назустріч фантому з минулому? Він казав, що прийшов до тієї ж лавочки у старому парку, де ми вперше побачилися. Довкола передноворічні клопоти, місто пульсує у веселому передчутті свята, всі розійшлися по домівках, до своїх сімей чи котів, а він, мовляв, сам-один у засніженому безлюдному парку, згадує мене… Я не поклала гордовито слухавку, не виказувала йому свою образу, я дійсно була рада чути його голос знову… Тільки знала, твердо знала про себе, що не повернуся. Ніколи. Життя знову поставило мене на традиційному розпутті: кого ж ти таки обереш? Я не вагалася ні хвилини. Бо давно вже впевнилась на власному досвіді: всі вони обов’язково повертаються. Коли це вже не потрібно.
Я перехворіла ним. І вже маю імунітет. Тепер я також твердо знаю, чого не хочу. Не хочу М. у своєму житті. Буду пам’ятати його в найкращих барвах. Але мені геть не потрібні ні його освідчення, ні покаяння. Хай усе залишається в минулому. У жахливому, пекельному минулому, в яке перетворився наш тодішній прекрасний осінній роман.
Занадто пізно.
Щó б не сталося – я піду далі. І не зупинюся, аби ненароком не задивитися в його очі. Мені стало начхати. Тому що було дуже боляче.
Я віддам своє серце іншому чоловікові. Він уже зі мною. І ніколи його не зраджу, щоб не чинити близькій людині такої непоправної шкоди, якої зазнала я одного разу від М. От і все.
Новий рік. Час загадувати бажання, яке неодмінно мусить здійснитися. І я собі намріяла: бути з тим, до кого мене привели всі ці дороги з перепонами, сотні шляхів, ліхтарних стовпів, вечірніх вокзалів, холодних вагонів, тисячі рукописів, молитов, листів у майбутнє, двадцять п’ять пар взуття – зимового й літнього... Все, що було досі, стало виправданим. Тому що ми зустрілися.
Ця книга вже близька до логічного завершення. Все те, чого в ній нема, я хочу залишити тільки собі. Те ж, що закарбовано на папері, –вважайте за мій шлях, який мені довелося подолати в пошуках кохання і, водночас, у довгій пригодницькій експедиції, метою якої було пізнання самої себе і примирення з власними особливостями. Останні аж ніяк не є фактором відчуження від тебе інших – вони лише відрізняють тебе від загалу. Бо ти, кожен ти, – унікальний. І навіть той на перший погляд непривабливий «загал» – це лише зібрання окремих талантів, неповторних доль та унікальних особистостей. Не зайвих, не колишніх, не старих і не примарних – просто інших і різних.
І, нарешті, цією відвертою і щирою розповіддю про одну з них, тобто про себе, я сподіваюся заперечити те закомпостоване уявлення кожної несміливої маленької людини, що їй не стане місця там, де вона хоче, що коханій людині не вистачить часу приділити їй свою увагу, забракне відваги провести з нею все життя, чи… бодай пояснити, не відводячи погляду, чому їхнім стосункам настав кінець… Лише натякніть, що можете трохи посунутись у власному просторі комфорту – і ваше оточення витіснить вас звідти назавжди. В нікуди. Тож годі жертв! Все одно ніколи не знаєш, який шлях був би кращим для тебе: можливо, дистанціювавшись від одних подій – потрапиш в інші, куди тебе смачно засмокче центрифуга Всесвіту, а там, дивись, ти і знайдеш свій сенс, долю та призначення.
І насамкінець. Нині я живу в хеппі енді. Разом зі своїм «плюс один». З ним я відчуваю себе єдиною, незамінною ніким у світі, завжди на своєму першому місці, у просторі й часі, відведеному виключно для мене… І нарешті відзначеною на карті людських історій.
Якщо ми комусь потрібні – ми вічні.
