Я почекаю поліцію!
Іван Бугайчук був дуже гордим, заздрісним та хвалькуватим чоловіком. Не дай Бог, щоб хтось у селі мав чогось більше, або щось ліпше від нього! Іван згинав дідька вчетверо і добував собі ще більше чи краще, з-під землі, але добував-таки. А той, хто ще вчора випереджував Івана, ставав для нього «ковдушом» і не міг рівнятися з ним.
І тоді, коли Василь Баранюк купив собі нового «Логана»*, Іванові здалося, що той дивиться зневажливо на нього та його «Супер Нову»*.
– Ось, дивися на голодранця, – в череві віє, в горлі – павутиння, відколи не їв смачної страви, а він собі «Логана» купив, – розреготався на все горло Іван в корчмі, щоб якось принизити Василя.
– Я, Іване, жодного разу не стукав у твої двері за окрайцем хліба, – з досадою відповів Василь, який справді економив на всьому, поки зібрав гроші на машину.
Таки другого дня Іван продав машину, а через тиждень сидів за кермом нового «Форда».
Та, – як говорять старі люди, – дні на днях не стоять. Іванові справи погіршились, ніхто не замовляв і не купував меблів у його майстерні, а бізнес Василя, хоч і не такого здібного мебляра, процвітав: розширив майстерню, наймив робітників. А замовлень в нього – аж з Угорщини, Італії та Німеччини. Скаржиться, що не встигає, шукає партнера по бізнесу. Іван думав піти до нього і запропонувати своє партнерство. Але як?.. «Мабуть, Василь не забув, як я образив його, ще почне клепати по селу, що я жебраю у нього роботи», – думав Іван, сидячи за кермом свого «Форда». Навіть не помітив, як перетнув суцільну білу лінію, що розділяла напрямки дорожнього руху. Враз перед ним, наче з-під землі, виринув «Логан» Василя. Іван загальмував, та запізно... Його «Форд» врізався у Василеву машину, що аж луна лісом покотилася.
– Цього ще мені бракувало, – бурмотів Іван, вилазячи з машини.
– Мой, ти думаєш, що вся дорога твоя? – сердито запитав Василь.
Іван, киплячи від злості, шукав образливих слів, щоб нагородити ними Василя, але той випередив його:
– Пусте, махни рукою!.. Заліза було й буде, добре що ми цілі!.. Може, Бог так хотів, щоб ми помирилися й почали добрий бізнес вкупі, хто зна?..
«На сто процентів тут Божа рука!» – крадькома посміхнувся Іван, радіючи, що Василь сам пропонує йому партнерство, а вголос сказав:
– Давай забудемо, що було – то минуло! – і, діставши з багажника пляшку горілки, добавив: – Ну що, помиримося?
– Та що ти, Василю. Хіба ми сварилися? То був просто жарт... – хитрував Іван.
– Ну тоді вип’ємо? – потрусив Василь пляшкою, в якій закружляли бульбашки, і простяг її Івану.
– Вип’ємо! – погодився Іван, беручи пляшку. – За твоє здоров’я, Василю! – поклонив і здорово хильнув, аж закружляла горівка в пляшці. Кашлянув, витер вуса й похвалив горівку:
– Міцна, та добра!
– Так, міцна, трирічна! – погодився Василь, ховаючи пляшку в багажник.
– А ти? Не п’єш? – здивувався Іван.
– Я, Іване, почекаю поліцію, а вже опісля вип’ю спокійно…
