Де Джо?
Чашка упала. За вікном знову лунав регіт дітей, що дратував більше, ніж хрускіт власних кісток. Цей звук відволік її настільки (змусив навіть заслонити темними фіранками віконниці), що вона геть забула про інше – у її двері хтось стукав.
Вона підбігла до входу, заглянула в очне вікно і відсахнулася. По той бік стояв елегантно одягнутий чоловік в капелюсі, ретельно розглядав свою долоню й переступав з ноги на ногу, наче дуже змерз.
- Ви до кого?
- Джо?
- Ні.
- У такому випадку мені потрібно з Вами поговорити. Можна я увійду?
Вона повільно прочинила двері, спершу просунула у вузьку шпарину зблідніле обличчя, і запитала ще раз.
- То Ви до кого?
- У мене мало часу. Можна увійти нарешті?
- Заходьте.
Чашка кружляла під столом в надії на щось опертися. Залишки гарячого шоколаду розтікалися попри новоутворене кільце і осідали між шпаринами паркету. Вона йшла за чоловіком, намагаючись триматися від нього на відстані витягнутої руки. Він присів на крісло під вікном і мовчки поглянув на коричневі паркетні плями.
- У Вас чашка упала.
Вона поглянула під ноги, повторила рухи посудини правою ногою.
- То хто Ви?
- Мені потрібна Джо. Вона мешкає тут. Дивно, що я її не застав. Ви давно її бачили?
- Джо?
- Ну так. Вона не розповідала, що, крім неї, тут живе ще хтось.
- Ще хтось?
- Ну…Ви, - Чоловік вказав на неї легким рухом руки.
- Тут живу тільки я. Ви, мабуть, щось поплутали.
- Ні. Джо. Мені потрібна Джо. Давайте швидше з цим покінчимо. Я вже, здається, говорив, що у мене обмаль часу.
- Послухайте. Я впевнена, що ніякої Джо тут ніколи не було і бути не може. Я впустила Вас, і тепер розумію, що це було помилкою. Ви можете піти геть? – вона почала неабияк нервувати, і плями гарячого шоколаду під її ступнею оживали на інших ділянках підлоги. Діти на вулиці не припиняли галасу. Чоловік розімкнув губи, і на мить їй здалося, що цей звук – дитячого лепету – доноситься з його нутра.
- Чому Ви це робите? – здивовано запитала вона.
- Роблю? Що?
- Чому ви так кричите і вдаєте, ніби всередині Вас бавляться зо п’ятеро дітлахів? Навіщо Вам це?
Чоловік засміявся настільки голосно, що їй не вдалося почути, як у двері знову постукали.
- Ви ще когось чекаєте?
Вона озирнулася позад себе і нарешті почула знайомих приглушений стукіт. Зазирнула в очне віконце і побачила чоловіка, елегантно одягнутого, що повільно переступав з ноги на ногу і намагався вгледіти, чи є хтось всередині помешкання.
- Ви до кого?
- Джо?
- Ні… Ніякої Джо тут немає.
Вона глянула на чоловіка, що сидів на кріслі під вікном і привідкрила рота, аби щось сказати… Натомість швидко перевела погляд на вікно, звідки знову було чутно дитячий ґвалт.
- Джо? – пролунало з-поза дверей.
- Я Вас не впущу. Забирайтеся звідси! Я не знаю ніякої Джо!
- О, не сердьтеся так. Можна я увійду?
- Звичайно, ні. Я зараз поліцію викличу. І Ви забирайтеся звідси, - цього разу слова були звернені до чоловіка, що знаходився всередині.
- Ви не відчините? – натомість запитав той.
- Ні…
Вона відійшла на декілька кроків назад і наступила на чашку, яка освоювала простори кімнати. Та лише викотилася з-під її стопи і покотилася далі, зіткнувшись зі стіною. Поки вона спостерігала за тим, що коїться на підлозі, другий чоловік уже теж опинився всередині. Повільно пройшов через кухню і присів на вільне крісло під вікном.
- То де Джо?
- Джо?
- Так, Джо. Вона тут живе.
Переводячи погляди з одного чоловіка на іншого, вона переступала з ноги на ногу, відчувала, як шкіра почала морщитися від холоду, - вікно тепер було прочиненим. Діти кричали голосніше, а чоловіки сиділи, здавалося, не помічаючи одне одного, однак у чіткій послідовності запитували.
- То де Джо?
- Вона скоро повернеться?
- Де Джо, що тут живе?
- У неї проблеми?
- Джо? Ви давно її бачили востаннє?
- Вона попросила Вас пригледіти за помешканням?
- Де Джо?
- Джо, що тут живе, що постійно тут жила, у якої проблеми, яка залишила помешкання… Джо, Джо… де Джо… де.. Джо, - вона промовляла це, намагаючись зігрітися, однак чоловіки не зводили з нею погляду, і це створювало великий бар’єр між нею і прочиненим вікном. Холод дужчав. Крики дужчали. Чоловіки не замовкали.
Вона розвернулася і побігла до дверей. Хутко відчинила їх і кинулася на сходову площадку. Там стояв ще один чоловік, що зовнішньо був віддзеркаленням тих двох.
- Де Джо?
- Джо?
Вона спускалася вниз сходами, але не зводила погляду з останнього чоловіка. Він дивився на неї з висоти кількох метрів і продовжував запитувати про Джо. Коли вона розвернулася, то побачила того ж чоловіка знову.
- Де Джо?
Нарешті вона опинилася на вулиці. За кілька секунд пробігала повз гурт дітей, які одночасно до неї розвернулися і спитали: «Де Джо?»
- Джо?
Джо, що жила в її помешканні, що постійно там жила. Джо. Де Джо?
Біля входу в банк стояла сивоволоса жінка. Побачивши її, що бігла з застиглим на губах словом, вхопила за лікоть, прибрала розпатлане волосся з її обличчя і спитала.
- Де Джо?
- Джо?
Вона побігла далі і всі навколо запитували її одне і те ж саме. Хлопчик з морозивом у руках, жінка з немовлям, пара немовлят, що сідали в лімузин, старенький дідусь, що чекав на зелене світло на переході, брюнетка, що підмітала доріжку перед крамницею. Всі запитували, де Джо?
Джо повернулася, коли надворі не стало нікого, а вітер зідер з її тіла незграбно накинуте пальто.
Піднялася сходами на третій поверх, зайшла в помешкання, побачила під ногами чашку і розлитий гарячий шоколад.
Пальці на її ногах заніміли, на руках теж. Перед нею стояв елегантно одягнутий чоловік, простягав їй дещо в долоні.
- З днем народження, Джо?
- Джо?
Коломия, 27.10.14