17.09.2014 23:11
for all
205 views
    
rating 5 | 2 usr.
 © Шкромида Іванна

Дихання в спину

Вона нікуди не поспішала уже декілька годин: крутила їх на долонях, встромлюючи під шкіру і спостерігала, як час дивиться на неї крізь пальці чорними зіницями ночі. Руки пахнули газетним папером, літери повідбивалися на зап’ястках і лоскотали настільки, що трусилося все тіло. І поряд, лише темінь, що проковтнула купу книг, олівців, спогадів, дотиків, людей. Лінії її обличчя повигиналися настільки, що ледь могли відмежувати молоде обличчя від латок, що понашивала старість.

І нікуди вона не поспішала. Затулила себе старим мотлохом і дихала крізь нього невидимим повітрям, що куйовдило натягнуті часом волокна.

Темінь прийшла до неї сьогодні і стала навколішки. І вона, що тепер завмерла в просторі, дивилася собі під ноги і обвивала темінь руками, і шукала в ній всіх тих, хто плакав і сміявся їй на вухо, хто торкався її печей і покидав її самотньою при яскравому ранковому світлі. Вона вихоплювала з того, що не існує, жмені облич і втискала собі їх в голову крізь очі - і тіснилися ті всередині, вигинаючи тіла, аби міг пролізти ще хтось. І кричали вони їй, щоб та схаменулася, бо більше нікого немає. І вона зупинилася.

І знову час дивився крізь її тремтячі пальці, а повітря плуталося у волокнах одягу. А поряд пройшов хтось і навіть не спинився. Вона оглянулася не одразу, тільки після того, як холодний стержень вітру пронизав її тіло і біль відпустив. Той, кого вона побачила позаду себе, змусив її тіло різким рухом зігнутися. І вона зникла з тієї висоти, на котрій перебувала досі, залишившись вузьким прошарком тіла лежати під чиїмось ногами.

Він дивився собі під ноги, слідкуючи, чи не впала бодай пилина на його ідеально вичищені черевики. А на взутті не було пилу, лише її волосся плуталося під підошвою й обвивало тваринячу шкіру, котра пахла осінньою листяною гниллю. Скручені локони вигинали її тіло, а ті, що кілька хвилин тому влізли в її голову, спали одне на одному, колихалися від рухів її тіла.

Він топтався на її кучерях, криво посміхався і голосно реготав. І сміх викручував її хребет ще дужче. І все, що знаходилося раніше на межі реальності й вигадок, потемніло теж. Він пішов, залишивши її розкуйовдженою, і поряд стало тепло, потилицю гріло сонце.

Все, що досі було поряд, повилазило зі своїх схованок. Чашки вмощувалися в долоні, кава лилася всередину, діти мостилися на колінах, сміялися і плакали їй у вуха, тарілки й виделки обмивали її холодні пальці гарячою водою, рушники витирали її ароматне волосся, покривала прикривали її худорляве тіло, і спали ті, що всередині. І темінь приходила знову.

Дивилася вона під ноги, і не могла збагнути, куди все поділося: її ніщо не рухало і до неї ніщо не говорило. Її ніде не було, її ніхто не шукав. Вона знову відчула гострий дотик холодного повітря, щось тверде перекинулося під нею, і тіло тихо сповзло. Взуття, того, що прийшов, було вологим і сирим, а на її щоках залишилися крижані краплі. Тіло викручувалося, але не пручалося. Лише думками вона хотіла розбудити тих, що були всередині. Але вони спали безпробудно, нехтуючи її відчайдушними проханнями допомогти.

Щось трапилося. Її руки зникли з поля зору, здається, вони були за спиною чийогось тіла. Вона обіймала когось, дівчину, з довгим скуйовдженим волоссям. Та плакала і сміялася їх у вухо. За мить вона відчула тепло позаду себе. Хтось тулився до її спини і довгими пальцями гладив плечі. А вона не могла збагнути, як ті двоє можуть тулитися зараз до неї, якщо вони заснули.

Не поспішаючи рухатись, вона, мов холодна стіна, тримала на собі чужі тіла і дихала. Хтось говорив до неї дуже тихо і віддалено. Вона поволі озиралася, сильно примружуючи очі, аби когось вгледіти, але не могла розуміти, звідки ті звуки.

- Зима… зима…чуєш?

- Що? – Ледь чутно відповіла вона.

- Мамо….зима, зима….вже…мамо.

- Зима?

- Ти хотіла бачити зиму.

- Я… я не могла такого хотіти.

Дівчинка піднялася, постояла над нею ще кілька секунд, пригладжуючи її волосся, потім поцілувала долоню і пішла.

Той, що цього разу невідчутно зайшов у кімнату і тулився до її спини так і залишився незворушним.

Вона піднялася, випрямила своє тіло, зібрала докупи волосся, наспівуючи колискову – тим, що мусять спати.



Чернівці, 16.09.14

Публікації: Шкромида Іванна

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 18.09.2014 01:26  © ... => Мальва СВІТАНКОВА 

це дуже...
дякую! 

 18.09.2014 01:25  © ... => Панін Олександр Миколайович 

оце написали... я якась занадто маленька в творчому плані для такого коментаря ) 

 18.09.2014 01:24  © ... => Тетяна Белімова 

спасибі! 

 18.09.2014 01:19  Мальва СВІТАНКОВА => © 

Люблю читати Ваші творіння. Є в них щось таке незбагненне, тягуче, правдиве...
Успіху на творчій ниві! 

 17.09.2014 23:21  Панін Олександр Мико... => © 

Подих святого божевілля. 

 17.09.2014 21:48  Тетяна Белімова => © 

Цікаво так про темінь! Заворожуюче!