Чернігівські етюди, які мали бути поезією
1.Ампула
О, Полтаво! Я не подивився на ампулу. Твої вулиці, каштани, люди та інша нечисть занадто швидко пробігли моїми венами. Ці склеєні магістралі були створені швидше для чистого і прозорого, ніж для психотропних сутностей. Хвороблива ейфорія, де навіть злість і розпач були святом, промайнула, як сп’яніння. Світлофор показав чорний колір, і кільцевий провалився в катакомби, зі стін яких я жадібно злизував солодкувату вогкість в цілковитій темряві. Але світло обпекло сітківку, і чи то здивування, чи розчарування принесла невідповідність між новою картинкою і старими галюцинаціями. Крізь криваві розводи на склі очей почав промальовуватись туманний висновок: не ви мені приїлись, а я сам собі остогид.
2. Пекло
Я переїжджав з Полтави додому, а провалився в Комедію Данте. Проте, пекло весь час було поруч, і яким же я був дурним, що не боявся його. Воно ходило зі мною в ногу до академії, після чого, верхи на змії, котилось на свої пари, воно сиділо вдома за комп’ютером, дивилось свої ідіотські фільми, і, напевно, мало свої почуття. Вдень воно ліниво жувало чіпси, а вночі язики його інфернального полум’я, вологі і шорсткі, лизали мої зуби і мою шкіру.
3. Похмілля
Слизькі щупальці Полтави в свій час намертво присмоктались до сентиментального студента-медика. А тепер я сподіваюсь, що вони мене не відпустили, а існування в новому місті, останній рік - всього лише п’яний сон, бо я абсолютно не відчуваю сьогоденної реальності. Я майже впевнений, що скоро прокинусь під леопардовою ковдрою, і це похмілля буде найсолодшим в моєму житті. Хай би навіть не під ковдрою, а в під’їзді на Нечуй-Левицького, Калініна, 23 вересня або будь-де, я буду насолоджуватись цим головним болем, нудотою і сушняком. Принаймні після тих кошмарів, що я ловив уві сні. Мені здавалось, що сонце сходить лише для того, щоб помилуватись нею. Поки вона стає з кожним днем все прекраснішою, я навчився закушувати дешевий коньяк власним відчаєм. І хіба можна покласти цьому край, коли стакан завжди за пляшку більший? Сонце бачить все, і його маршрут доведений законами фізики до досконалості, а мені доводиться свідомо скорочувати міокард, щоб серце не зупинилось.
4. Гілки
Гілки дерев, немов покручені артритом, не по-весняному голі й кутасті, синхронно показують мені середні пальці. Люди на вулиці злі й непривітні як ніколи, й кожен їх найменший рух здається замахом на удар. Чи мене, чи один одного, чи повітря перед собою вони збираються вбивати, принципового значення не має. Вся ця огидна до нудоти маса є одним цілим; по суті, весь цей Евклідів простір видається однорідною блювотою, вже як 16 мільярдів років затхлою. Навіть абстрагуючись від глобального, жодне заняття, хай найцікавіше, не приховає того факту, що строк придатності суспільства вже давно вичерпаний.
5. Оркестр
Я написав тобі, що буду зайнятий, коли у мене різко пропало бажання говорити з тобою. Звичайно, я не маю ніякого морального права повідомляти тебе, чому; причина є випискою з історії хвороби. Правда, були у мене деякі справи, якими я хотів зайнятись, але тільки-но я відвернув голову від монітора, погляд впав на постіль. І вона, обійнявши мене своїми холодними руками (а хвилин 10 тому я писав тобі, як я люблю дотики холодних рук), не відпустила години зо дві. Для мене є природнім стан агресивного безсоння, коли бажання спати поєднується з неможливістю заснути, щоправда, коктейль емоцій, який я щойно проковтнув, занюхавши столом, випалив з мене сонливість. Я лежав і слухав стогін кожної клітини власного організму. В залежності від тканини, в залежності від органу, кожен мій маленький співак стогнав в різній тональності. Мені здалось вже, що вікна гудіти починають, настільки голосним був оркестр.
6. Саламандра
Зима. Некомфортно стало долати щодня 120 кілометрів. Електричка… Величезна саламандра з вічно брудними вікнами. Порпаючись в її нутрощах, я розважаю себе розмовами з давно мертвими алкоголіками, голос яких резонує з моєю душею. А вдома, перед поїздками, ніколи не буває достатньо кави, щоб я почував себе хоч трохи схожим на людину. В розпалі хронічного безсоння кожна моя повіка важить більше за всі твої слова. Дещо бадьорить тремтіння власного тіла і стукіт зубів між судомними щелепами. Я знаходжу в таку погоду дещо рідне: собачий холод на вулиці нагадує мені твоє серце. І наскільки ж дешеві декорації цього театру абсурду! Замість чарівних барв зими я побачив якесь біле лайно, яке обклало напівмертві дерева, а морозець більше не щипає мої рожеві щічки, а холод розмножує патогенні стафілококи в моїх пазухах.
7. Монстри
Я не можу похизуватись уважністю до всього, що відбувається навколо. Основний час мій мозок зайнятий випасанням своїх демонів. Але іноді бувають простріли, коли він помічає те, що не повинен. Як наприклад, коли вустами п’ятирічної дівчинки говорило моє соціальне життя: «Мені дзвонить іноді тато і подружка, а іноді, здається, взагалі ніхто». Або сприйнята мною неоднозначна фраза «Богдану треба купити шнурок на шию». Не важливо хто це сказав, кому, і в якому контексті, важливо те, що першим вхопила моя підсвідомість. А чорний гумор у мене плаває в одній безодні з іншими монстрами. Крилатими, вкритими лусками і слизом, з отруйними зубами та пазурами, огидними і небезпечними тварюками. Час від часу, деякі з них піднімаються на поверхню, іноді по одному, іноді цілою групою. Голодні. Погляд їхніх проклятих очей заставляє мене бути непередбачуваним. Вони чекають, що я їх погодую. А мені анітрохи не шкода. Моя щедра психіка виростила їх до розмірів окремих нозологічних одиниць в МКХ-10. В п’ятому розділі.
8. Нігті
Перш ніж прошліфувати кістками обличчя асфальт, перечепившись через власний шнурок, людина інстинктивно хапає руками повітря перед собою. В найбільш наївних закутках свідомості спалахує надія, що руками можна вчепитись за небесну твердь. Звичайно, для цього треба мати фантастично довгі нігті. Нігтів звичайної довжини вистачає лише для того, щоб шкребти шпалери в замкнутій квартирі, промерзлі наскрізь шибки вікон, а особливо удачливим – кришку гробу. Сліди, що залишаються на поверхні – єдина загальнолюдська мова, і вона настільки ж примітивна, наскільки примітивні людські емоції.
9. Думки
Мої думки сильно схожі на бомжів: такі ж брудні і голодні, і їм теж немає куди йти. З усім моїм бажанням, вони і близько не підійдуть до п’ятиповерхового будинку на вулиці одного українського письменника. В решті решт, я не можу точно сказати, кого вони прагнуть знайти; я не знаю, якому Всесвіту ти належиш, я навіть не впевнений, чи ти реально існуюча істота, я не маю уяви, чи дійсно ти була в моєму житті чи ні. Більше схоже на те, що ти лише або сон, або bad acid trip.
10. Блискавки
Вслід за криком смуглявого чоловіка завібрували тисячолітні катакомби, під тисячами тонн вічного піску, обпаленого екваторіальним сонцем, висушеного гострими, як лезо фараонського хопешу, нестримними вітрами. Тектонічні плити, прокинувшись від сну, що тривав цілу еру, перевертаються на інший, не уражений пролежнями, бік. Небо залишалось глибоко блакитним, допоки його не розрізали чорні блискавки, що густими кущами почали прострілювати від кожного куточку горизонту і сходитись в точці зеніту. Між їхніми матово-вугільними розрядами прозора блакить розсипалась уламками скла.
11. Голос
Якби ти мені подзвонила в 4 20, твій голос розквітнув би мільйонами квітів, всіма відтінками, що здатне бачити око, а мозок – уявити. Кожне твоє слово було б першим весняний суцвіттям, або краплиною першого весняного дощу. Я б слухав тебе, як бджола слухає серпневу ехінацею, блукаючи між рожевими, в відтінок твоїх губ, пелюстками, під спів коників, під повітрям, розпеченим запашними травами, під літню, фруктову, поспілу безтурботність. Твій голос сильніший за будь-який транквілізатор. Він плавав би стайкою різнобарвних рибок серед тропічних коралів, в морі, яке глибше сапфірової прозорості перетворюється на незайману людською рукою безпросвітну досконалість. І після того, як радіоактивним сонячним вітром знесе всі зітлілі руїни моїх сумнівів, на цнотливому карбоновому полі, серед золи, зійде нове життя.
12. Вокзали
Синій колір залізничного світлофора навіює малозрозуміле почуття смутку. Я завжди вважав залізничників найбільш самотніми людьми на світі: як мінімум тому, що потяги сильно асоціюються з розлукою. Відвідувачі вокзалів діляться на дві групи: ті, хто їдуть, і ті, хто проводжають. Кожен потяг заставляє десятки людей залишати один одного, потяг виступає тут ножем, який відділяє перших від других. Зв’язок між цими людьми як шмарклі: поки відстань невелика – тягнеться, але потім безапеляційно розривається. Жодне місце не бачило стільки розставань, як вокзал, і особливо чутливі люди, самі того не знаючи, в певній мірі переживають спогади, що роками накопичувались в обшарпаних стінах, в обпльованій підлозі, навіть в лавочках, на яких одному Богу відомо, скільки бомжів спало і сцалось під себе. Кожен з нас має в запасі, як мінімум, одну історію про різною мірою болісне розлучення в цьому просякнутому сечею місці. Складно знайти більш депресивне видовище, ніж остання електричка. Вона яскраво нагадує останнє побачення з коханою, яка так само безповоротно йшла від тебе, а ти дивишся їй вслід, поки вона зовсім не щезне. І після того, не відводячи погляд, ти залишаєшся стояти один, на холоді, під світлом ліхтарів і не віриш, що в житті бувають по-справжньому останні моменти. У кожного з нас всередині щось раптово помирало. Більшість цих випадків, я вам ручаюсь, ставались на вокзалі.
Славутич, 26.03.2015
