Останній тріп
Частина 2Якби у мене залишалось хоч трохи сил, я б гримнув дверима якомога гучніше. Та мене ледве вистачило, щоб ті двері відкрити; поки я з ними боровся, вони мене мало не впечатали в стіну арт-центру. Ще декілька років тому я відвідував його майже кожні вихідні, а зараз, коли директор вчергове відмовився взяти на виставку хоч одну з моїх робіт, я зненавидів це місце. Кожна розмова з ним заставляла бачити тут все більше снобізму і все менше натхнення. Мені, як художнику, здається драматичним очевидний факт, що людям, далеким від будь-якої форми мистецтва, найлегше самостверджуватись за рахунок живопису. Якось так склалось, що лише в цій галузі пішла мода на маргінальні речі, а я вважав, що ними компенсують нестачу таланту.
З іншого боку, директора зрозуміти можна. Вже давно митці перестали заробляти гроші своїм даром, поступившись дорогою чистої води комерції. По-перше, моя старомодна мазня не сплатить рахунки за оренду та іншу комуналку. По-друге, я б теж з осторогою ставився до виснаженої, червоноокої істоти з чорними кругами під очима, яка постійно пітніє і будь-якої миті може втратити свідомість.
Перший день після ПНД пройшов прекрасно. Можливо, закінчилась дія налоксону, бо наступного ранку я прокинувся серед ночі з жахливим головним болем, запамороченням, і, оскільки ноги мене ледь тримали, по дорозі на кухню я впав, вдарившись коліном об паркет, і залишившись там лежати до самого ранку. Після сходу сонця я намагався хоч трохи поїсти, але мене майже одразу знудило, після чого додалась ще ломота в суглобах і біль в горлі. Залишитись вдома я не міг: сьогодні був останній шанс (який, все ж, не увінчався успіхом) віднести картини в арт-центр. І от, втративши останню надію їх хоч кудись сплавити і разом з цим роздобути хоч трохи грошей, я, ледве живий, намагався повернутись додому. Більше за все я хотів впасти на асфальт і не підніматись, або хоча б кинути сумку, ремінь якої вгризався мені в плече до самого хребта. Була одна річ, яка могла повернути мене в звичайний стан (принаймні, тимчасово), і рука машинально, ніби живучи власним життям, тягнулась до телефону, щоб роздобути її. Але ні, потім буде ще гірше, набагато гірше. Я занадто близько підійшов до безодні. Розумніше було б з тиждень постраждати.
Спустившись гранітними сходами на тротуар, я усвідомив, що далі йти просто фізично не можу. Дошкутильгавши до невисокого гранітного підвищення, що відмежовувало клумбу від тротуару, я кинув сумку і сів на холодний камінь. Я знову відчув приступ нудоти, але мені здалось, що мої м’язи занадто слабкі навіть для того, щоб вирвати. Я опустив підборіддя на груди і спостерігав, як з мого роту додолу стікала в’язка цівка слини, змішаної з жовчю. Очі поступово закривались, і я навіть перестав переживати за сумку зі своїми роботами. І коли всі звуки вулиці почали змішуватись, з’єднуватись в один протяжний, схожий на відлуння, фон, передвіщаючи втрату свідомості, один голос пролунав на диво чітко, ясно, виразно:
- Ти мені не допоможеш?
Моє виснаження враз кудись пропало, я відчув, як сили наповнюють моє тіло. Піднявши очі, я побачив перед собою жінку. Не дивлячись на теплу літню погоду, вона була вдягнена в довге, чорне пальто. Та ще більше здивувало мене інше: вона була сильно схожа на мою дружину, але на добрий десяток років старшу. Волосся з тепло-білявого перетворилось на сиве, хоча, більша його частина була прихована під старомодним чорним капелюхом. Замість яскраво-блакитних, на мене дивились блідо-сірі очі. Проте, посмішка жінки випромінювала доброзичливість. Мене злякав і її зовнішній вигляд і те, що я миттєво перестав відчувати виснаження, з чого я зробив висновок, що марю і бачу галюцинації. Але ні, це реальний світ.
- Не хочу тебе відволікати чи спричиняти будь-який дискомфорт, але справа вкрай важлива. Ти підеш зі мною?
Перш ніж крізь мою голову пройшла хоч якась думка, я дав ствердну відповідь, і навіть повільно встав з каменю.
- Я надовго тебе не затримаю, - продовжувала посміхатись жінка.
Тільки-но я зробив перший крок їй назустріч, жінка в чорному пальто, не поспішаючи, пішла вниз по вулиці. Я дивився їй в спину; вона періодично поверталась все з тою ж теплою посмішкою. Я не знав куди вона мене веде, але йшов за нею, як всмерть п’яний іде додому.
На тротуарі мене плечем штовхнув хлопець в навушниках. Я дещо відволікся. Машинально повернувшись, я помітив, в ньому знайому ходу. Але часу думати про це не було, я на декілька секунд втратив з поля зору жінку. Знову знайшовши її серед натовпу, я почав, зрештою, втрачати пильність і звертати увагу на тих, хто проходив повз мене. Чоловік середнього віку в вельветовій кепці з червонуватим відтінком обличчя, з пласким, ніби вдавленим в череп, носом… Я його точно десь бачив. Серед заклопотаного люду йшла жінка з обличчям, в тій же мірі знайомим, з заплетеним в косу довгим волоссям. Стара-престара, згорблена бабка з запалими очима і, напевно, сотнями глибоких зморшок. Буквально через пару секунд повз мене пройшла схожа на неї стара жінка. Все це ворушіння спогадів, нажаль, безрезультатне, примусило мене подивитись їй услід. Повернувшись, я помітив, що жінка в чорному пальто стояла на автобусній зупинці. Впіймавши мій погляд, вона ледь помітно посміхнулась і задивилась на дорогу. Я став в декількох метрах від неї. Чекати довелось недовго, жінка сіла в перший же автобус, який під’їхав на зупинку, і я поспішив за нею. Стрибнувши на сходи, я побачив лише, як вона прямує до задніх сидінь. Тримаючись за верхній поручень, я швидко покрокував до неї, під вигук водія: «Молодий чоловіче, за проїзд передавайте!». Я не звернув на нього майже ніякої уваги. Але в той самий момент зупинився, як вкопаний, бо помітив ще декілька людей різного віку і статі, які були дивовижним чином знайомі моїй пам’яті. Я нарешті зауважив, що у них всіх спільне: всі вони дивились на мене абсолютно беземоційними очима, з кам’яними, нерухомими обличчями. В одну мить я зрозумів, де я їх всіх бачив: в дитинстві хтось водив мене на кладовище, і фотографії всіх цих людей дивились на мене з надгробків. Це були мої давно загиблі родичі.
Тим часом, водій, вимагаючи від мене сплатити за проїзд, смикнув мене за руку. Я повернувся і побачив, що за руку мене смикнув мій мертвий батько.
В очах вмить потемнішало, і я впав в чорну прірву.
***
Палець з татуюванням сови вже бігав по історії хвороби. Світловолоса жінка не вірила власним блакитним очам. Вона вже вкотре перечитувала результати аналізів, кожен раз сподіваючись, що її компетенції не вистачає, щоб зрозуміти показники правильно, і завідувач відділенням, який мав от-от прийти, дасть їй надію.
Керував відділенням високий чоловік з сивими вусами, втомленим, флегматичним обличчям, вже в літах. Він довго себе чекати не змусив. На його фігуру в синьому хірургічному костюмі, що повільно ввійшла в палату, жінка покладала масу сподівань: можливо, він інтерпретує результати вірно, і пацієнт одужає.
- День добрий, - тягучим голосом мовив завідувач.
- Ви вже бачили? – жінка миттєво встала з ліжка.
Лікар кивнув.
- То, що скажете?
Опустивши погляд, вусатий чоловік трохи помовчав. Він звик повідомляти родичам пацієнтів погані новини, і ніколи при цьому не ніяковів. Але перед ним стояла його колега, перед якою він відчував деяку солідарність, тому в певній мірі його холоднокровність танула, даючи, все-таки, волю почуттям.
- Нажаль, нічого хорошого.
Жінка, не обертаючись, сіла на постіль, і піднесла долоні до рота. Тон лікаря її паралізував.
- Шансів ніяких, в мозку виявили незворотні зміни. Він більше ніколи не прийде до свідомості.
Світловолоса ледве чутно схлипнула. Очі вмить наповнились сльозами. Лікар продовжував:
- Ми зараз підтримуємо його життєві показники, але… Але це все, що ми можемо для нього зробити. Сама розумієш, що вічно так продовжуватись не може. І сенсу це продовжувати немає.
- Розумію, - тихо, тонким голосом сказала жінка.
- Він тільки за сьогодні вже два рази хотів піти від нас. Провели реанімацію. Ситуація змінюватись не буде. Я тебе не кваплю. Нехай лежить стільки, скільки потрібно.
Лікар пішов до дверей, але зупинився.
- Мені дуже шкода.
Жінка не відповіла, і завідувач вийшов, повільно закривши за собою двері. Останні крихти надії померли. У неї більше немає чоловіка. Десь з лівого боку, під ребрами, щось пульсуючи занило, але вона розуміла, що це ще тільки початок: трошки пізніше, коли вона до кінця усвідомить слова лікаря і всю ситуацію, що склалась, її накриють почуття, яких ще жодного разу в житті вона ще не відчувала, а тому підготуватись до них було неможливо. Тільки-но зачинились двері, вона відчула безмежну пустоту, ніби в ту ж мить в світі померло все живе, окрім неї. Не маючи ніякого бажання стримувати себе, вона впала на груди чоловіка і гірко заридала.
***
Який сенс задумуватись про те, що буде після смерті, допоки людина не усвідомлює навіть того, що відбувається уві сні? Забуття – це не чорна безодня, це просто… Нічого. Ніхто не опише те, чого не існує. Будь-які здогадки або версії – лише наукова фантастика. Я не можу знати що відбувається до того, як я розплющу очі. Навіть деякий час після того мені іноді складно в повній мірі оцінити обстановку. Світлана щось мені казала, думаючи, якщо мій погляд спрямований на неї, я чую, що вона каже. Я спробував перевернутись на інший бік, але раптово відчув гострий біль в згині правої руки. Це дало достатній викид адреналіну для того, щоб нарешті почути голос дружини:
- Тихо, тихо, лежи спокійно.
Вона кинулась поправляти голку крапельниці.
- Ти вже прокинувся?
- Мабуть, - після недовгої паузи відповів я; мені було складно заставити себе спілкуватись з нею одразу після пробудження.
- Як ти себе почуваєш?
- Нормально. На диво нормально.
- Я тобі крапельницю поставила.
- Я помітив.
Поступово пробуджуючись, я зрозумів, що не пам’ятаю де і коли я засинав. Я намагався пригадати події минулого дня, але все було як в тумані. Квартира, вулиця, сумка… Зміст розмови з директором арт-центру знаходився поза зоною досяжності моєї пам’яті. Я впевнений, що не приймав нічого. Через все небажання, довелось дізнаватись у Світлани.
- Що сталось?
Вона ледь помітно посміхнулась, провівши рукою по моєму волоссю.
- Ти втратив свідомість на вулиці. Хтось викликав швидку, з приймального подзвонили мені, і я тебе забрала додому. Тобі поставили глюкозу, ти приходив в себе, але ненадовго, і був ледве живий. Ти нічого не пам’ятаєш?
- Ні.
- Ні швидкої, ні приймального відділення, ні як я тебе додому везла?
- Нічого.
- Ти був виснажений. Ти не зміг нічого поїсти вчора, пролежав весь день блідий, як смерть.
- Що на співбесіді було?
Я не знаю, - невідомо чому, Світлана посміхнулась. – Ти вийшов з дому зі своїми картинами, але через втому ледве на ногах тримався.
- Чому тобі так весело?
- Знайшли тебе недалеко від зупинки. Люди казали, ти йшов по вулиці і раптово впав. До речі, сумку ти залишив недалеко від входу. Ти її залишив і пішов на зупинку?
- Без поняття.
Рука Світлани опустилась з волосся до щоки і шиї. Вона повільно поклала голову мені на груди і міцно обійняла. Я рішуче не розумів її раптовий наплив ніжності і хороший настрій. Не піднімаючи погляду, граючись з нижнім краєм моєї футболки, вона продовжила говорити:
- Хтось з центру помітив, що ти забув свою сумку, але віддати тобі не встигли, тому забрали.
- Звідки ти це знаєш?
- Мені подзвонили звідти. Тобі, точніше, але, оскільки ти спав, я взяла трубку.
- Хто дзвонив?
- Точно не пам’ятаю прізвище секретаря, та і значення це не має; ти все одно ще будеш з ними зв’язуватись.
Від здивування я піднявся вище на ліжку, поклавши лопатки на подушку. Світлана, нарешті, повернулась до мене:
- Один доволі відомий художник випадково помітив твої роботи.
- Хто?
- Він проводив там зустріч з керівництвом галереї, і, маючи вільну хвилинку, звернув увагу на нікому не належну сумку, з якої виглядали полотна. Як мені сказали, він чекав на телефонний дзвінок, і, не знаючи, чим себе зайняти, зацікавився її вмістом, – очі Світлани загорілись. – Він залишився ним задоволений, і попросив з тобою зв’язатись. От, цей дзвінок я і прийняла.
- Як його прізвище?
- Ейндесен.
Кров боляче вдарила в мої скроні. Я знову закрутився на ліжку, ледве не вирвавши голку з вени. Мартін Ейндесен був знаменитим в своїх колах митцем з Нідерландів, що, окрім декількох десятків відомих по всьому світу картин, мав свою галерею в Амстердамі. Я не вірив в те, що відбувається. В мені раптово виникло сильне відчуття, ніби я зараз сплю. Не будучи в змозі його перебороти, я нерухомо дивився на дружину.
- Мені сказали, що у нього до тебе є пропозиція. Всі деталі будуть обговорювати з тобою особисто.
- Він просив, щоб я передзвонив йому?
- Його секретарю. З ним все вирішиш.
- Дурня якась. Це розіграш?
- По-твоєму, я б стала тебе розігрувати в твоєму стані?
Я задумався, що все це могло означати. Помацавши рукою біля себе в пошуках телефону і не знайшовши, я попросив дружину подати його мені.
Виявилось, вона казала правду. Я не пам’ятаю дослівно розмови з секретарем Ейндесена, але головні тезиси я вловив: його зацікавили мої роботи своєю безпосередністю, оригінальністю, ненав’язливістю і простотою, яку зараз знайти серед сьогоденного мистецтва складно. У Ейндесена, в його галереї в Амстердамі, в найближчий час намічається велика виставка, і він хотів би бачити декілька моїх робіт на ній. За тиждень повинно все вирішитись, в разі моєї згоди переліт і проживання оплачується за рахунок спонсорів виставки. Намічається офіційний прийом, і кожен з художників, які мали змогу приїхати, повинні коротко охарактеризувати свої твори, дати їм невеличку презентацію. Насправді, думати мені не було про що: напевно, це найбільша можливість в моєму житті; я думаю, не буде перебільшенням сказати, що моє життя залежить від цієї можливості, беручи до уваги невизнання моїх робіт і безробіття. Тому закономірно, що я одразу погодився.
***
Захід сонця заливав горизонт водоспадом крові на тлі мармурового неба. Останні краплі помираючого світила, потрапляючи в квартиру через відкрите вікно, повільно стікали по виснаженому обличчю світловолосої жінки. Її тонкі пальці, на одному з яких містилось татуювання сови, перебирали стопку складених паперів, що вона вийняла з невеликої шкатулки. Серед них були і квитки в кінотеатр, куди вона ходила з чоловіком на одному з перших побачень, і різноманітні документи, і декілька записок. Розгорнувши одну з них, пальці жінки затремтіли. «Кожен твій випадковий дотик розливається в мені ейфорією, не слабшою за героїнову. Поки ти йдеш поруч, люди перестають бути для мене агресивними, готовими в будь-який момент розірвати мене, істотами, а стають декораціями, не живішими за асфальт, по якому ми сьогодні гуляли. В такі моменти мені здається, що ми з тобою одні на всій планеті. Весь світ залишив нас наодинці ». Блакитні очі вмить сховались за болісно зажмуреними повіками. Зуби звела судома, а в стиснутих кулаках нігті вп’ялись в долоні. Грудка відчаю знову затанцювала в районі носоглотки, видавлюючи останні сльози. Цю записку вона знайшла в своїй сумочці після першої прогулянки з чоловіком.
Проте, жінка шукала іншу записку. Написана чорним маркером на пожовклому папері, вона була зім’ята і в декількох місцях протерта. Містила вона лише чотири слова: «Свідомість – єдина ознака життя». Чоловік блакитноокої панічно боявся бути похованим живцем, і часто про свої страхи розповідав дружині. Він вважав, що людина існує, допоки вона знаходиться при свідомості. Не тільки смерть, але і кома, сопор, і навіть сон тимчасово забирають людину з нашого світу. Сьогодні ж, шляху назад для чоловіка немає. За його ж принципами, він вже перестав існувати. Жінка розуміла, що патологічні зміни у нього носять незворотній характер. Вона згадувала, як чоловік декілька разів вмовляв її не залишати його в безпомічному стані, а тіло обов’язково піддати кремації. Перші декілька днів після висновку завідувача реанімаційним відділенням вона заперечувала можливе відключення його від апарату ШВЛ. Але з часом здоровий глузд почав повертатись до неї і брати верх над почуттями. Знущатись над безпорадним тілом чоловіка і не давати йому спокійно померти не було ніякого сенсу. А з огляду на його фобії – тим більше. Рано чи пізно, його треба відпустити. Жодна нормальна людина ніколи не зможе до подібного підготуватись. Знаючи про це, блакитноока вирішила покінчити з цим на протязі тижня, і не мучити ні себе, ні чоловіка.
Вона сіла на підлогу, обпершись спиною об стіну і обхопила голову руками. Їй здалось, що серце почало битись рідше, з труднощами перекачуючи кров. На біль в ньому вона перестала звертати увагу, і почала його сприймати вже, як нормальний стан. Звичний стан. Стало складно концентрувати погляд на речах, що знаходяться далі ніж на декілька метрів. Очі, вже котрий день червоні, нестерпно пекли, тому вона намагалась їх зайвий раз не відкривати. Жінка запалила сигарету, але не зробила жодної затяжки, і вона повільно тліла в руці. Не було сил вийти на балкон, щоб покурити. В ніс вдарив гострий запах тютюну, і хмара сірого диму, міняючи форму, повільно поповзла до стелі. Світловолоса сиділа нерухомо; через декілька хвилин сигарета потухла в скам’янілих пальцях, і дим, що весь цей час був єдиним рухомим предметом, залишив квартиру в повному оціпенінні.
***
На підготовку до перельоту пішов весь тиждень. Найскладнішим було визначити, які з робіт взяти з собою: в цьому питанні наші з секретарем погляди розходились, але все вирішив Ейндесен, сам переглянувши фотографії картин, що я скинув на електронну пошту. Запрошення на виставку серйозно підняло мені настрій, і майже витягло мене з депресії. Хоч і майже, але я набагато краще став себе почувати, і на четвертий день обійшовся навіть без крапельниць. Дружина наполягала на їх продовженні, але я знав, що всі мої проблеми зі здоров’ям останнім часом – наслідок неврозів, які, завдяки Ейндесену, залишили мене. Я відчував і фізичне, і, що ще краще, творче піднесення. Якщо до цього мої думки нагадували мені величезну рухливу кулю, в якій все хаотично змінювалось і рухалось настільки швидко, що потрібна була сильна концентрація щоб хоч щось звідти витягти, то зараз вони дещо впорядкувались і стали більш доступними. За ті пару днів до вильоту я навіть зробив декілька ескізів, які після мого повернення мали перетворитись на картини.
Не дивлячись на піднесений настрій і щиру радість від мого знаходження тут, в Амстердамі, у всесвітньовідомій галереї, я почав дещо нервувати ближче до початку. Мало того, що я відчував страх перед публічними виступами, так ще налягла абсолютно незвична для мене увага з боку митців, критиків і просто цінителів мистецтва. За день, проведений в Амстердамі, мені довелось спілкуватись з занадто великою кількістю людей. Не буду брехати, більше в цьому було приємного, але моя природня замкнутість давала про себе знати. Я був без поняття, що відповідати людям при розмові і як себе вести з новими знайомствами. Я намагався усамітнитись, мої долоні безперервно пітніли і я, непомітно для всіх, періодично витирав їх об брюки, в яких я мав виходити на трибуну.
Світлана почувала себе набагато краще і комфортніше в такій обстановці: вона познайомилась із латвійською художницею, що писала картини, які поєднували в собі естетику огидного і похмурого з медичною тематикою. Майже весь вечір моя дружина провела в її компанії. Я ж намагався знайти найтемніший куточок і звідти спостерігати за всім, що відбувається, паралельно прокручуючи у себе в голові промову.
Офіційна частина почалась з виступу самого Ейндесена. Я забрав дружину, і ми сіли за наш столик. Власник галереї казав речі доволі банальні і загальні, тому я його майже не слухав. Вслід за ним виступили спонсори і ще деякі люди, відношення яких до галереї я зрозумів не до кінця. Нарешті, один за одним почали виходити художники, дочекавшись запрошення. Всі картини, разом з моїми, знаходились в величезних коридорах галереї, але для наочності, під час виступу їх можна було побачити на величезному екрані позаду трибуни. Я пив шампанське, коли треба – аплодував, і чекав на свою чергу.
***
Світловолоса жінка залишилась в палаті з завідуючим відділенням. Момент настав, рішення прийнято. Тягнути далі сенсу не було. В запалених, виснажених очах жінки, блакитні рогівки яких облямовувало червоне полум’я пережитих нею страждань, не було і крихти рішучості, але вибір перед нею не стояв. Вона всім серцем бажала, щоб дорога до лікарні тривала вічно, але зараз час летів занадто швидко. Жінка не помітила, як в палаті пройшла година, дві, три, і сонце надворі майже повністю зникло за ламаною лінією горизонту міста. Завідувач не смів її квапити. Не відпускаючи своїми руками долоні чоловіка, в яких ледь пульсували залишки життя, вона, не промовляючи ні слова, кивнула лікарю. Той зрозумів, на що вона натякає, але у відповідь повільно, розгублено закачав головою: він не мав права власноруч відключати апарат ШВЛ. Жінка, зрозумівши, що їй самій доведеться натиснути на кнопку, відчула, ніби під ребрами у неї посипалась крига. Тим не менш, мучити себе роздумами вона більше не могла. Мокрими від сліз губами вона востаннє поцілувала свого чоловіка і міцно обійняла його нездатне на відповідь тіло. В наступну хвилину, ходою примари, вона підійшла до апарату. На його білому металевому корпусі виднілась червона кнопка виключення, на яку повільно ліг палець з татуюванням сови. Сухі, крейдяно-бліді губи пропустили між собою маленьку порцію судомно втягнутого в себе повітря, і під пальцем почувся самотній клацаючий звук.
***
Нарешті, прозвучало моє прізвище. Під стійкі аплодисменти, я вийшов на сцену і став за трибуною. Переді мною розкинувся зал галереї. Найближчий від сцени простір заповнювали столики, за якими сиділи гості. За ними стояла в основному знімальна апаратура, біля якої ходив персонал арт-центру і журналісти. Окрім звичайного освітлення, на мене світили декілька прожекторів, які погасли, коли за мною на екрані з’явились мої картини. Зібравшись з духом і почекавши, доки аплодисменти стихнуть, я почав:
- Good evening to everyone, I’m really glad to see all of you tonight. It’s a great pleasure and excitement for me to stand here and participate this exhibition not as a guest, but as an artist. Firstly I would like to thank well-honored Martin Eindesen for this exclusive possibility…
Мій погляд відволікло якесь пожвавлення в залі. Оскільки всі сиділи нерухомо і дивились на мене, я легко помітив, як Світлана чомусь встала з-за столу і пішла в напрямку сцени. Це мене здивувало, але я вирішив, що у неї на те є причини, і намагався не подати вигляду, що щось не так.
-… and for his help to improve my art skills, to make me a bit more famed and to develop my creation, my art.
Коли моя дружина підійшла зовсім близько і почала підніматись сходами, я помітив, що її обличчя викривлене болем, а очі повні сліз. Щось різко кольнуло мені в серце. Вона йшла не до мене, а кудись за куліси, де стояла різноманітна апаратура.
- Pictures, I want to show you, were created in stances…
Я був шокований її поведінкою настільки, що не зміг далі продовжувати. Хтось почав перемовлятись в залі, очевидно, не розуміючи, чому я зупинився. На Світлану жодна людина не звернула увагу, навіть охоронці, що чатували за кулісами. Тим часом, вона чомусь підійшла до щитка електромережі, який відповідав за світло в залі. Я зовсім забув, що стою перед мікрофоном, і сказав:
- Світлано, куди ти йдеш? Що ти робиш?
Вона відкрила металеві дверцята зі знаком блискавки.
- Світлано, я не розумію…
Шукаючи підтримки або хоч якоїсь реакції людей на те, що відбувається, я провів поглядом по приміщенню: кожен з присутніх уважно, але абсолютно беземоційно дивився на мене. Я відчув панічний приступ жаху.
- Світлано…
***
Вказівний палець Світлани, на фаланзі якого було яскраво видно татуювання у вигляді сови, ліг на вимикач електрощитка. Розгублений погляд Віка спіймав безмовне вибачення в блакитних, щиро агонізуючих очах дружини. Запанувала повна тиша. Один легкий рух пальця перемкнув важіль щитка, і, в супроводі самотнього клацаючого звуку, в залі погасло світло.
Славутич, 28.04.2015
