Волошкове поле
Червневої теплої, але похмурої пори почала Волошка розмову з пшеничною Нивою:
– Ниво, сусідко моя наймиліша, здається Небо мене розлюбило…
І запитала Нива:
– Волошко, посестро моя. Звідки думки такі важкі у тебе? Чому ти так думаєш?
І відповіла Волошка:
– Я виглядаю його весь день. Але його немає…
І почала розраджувати Нива Волошку:
– А може, в нього які проблеми? Якщо справді любить щиро, то ніколи не покине і не піде від тебе…
– Я люблю його. Але боюсь що Небо знайде іншу квітку… – сумно відповіла Волошка.
– Воно не може знайти іншу. Ви ж – одне ціле. Синім Небо не може існувати без тебе, а ти без нього. Порізно ви приречені на загибель.
– А чи може любов померти?
– Якщо справжня, то не помре і не відступиться. А якщо ти помреш швидше, то тужитиме за тобою.
– Тужитиме…
– Так, кожного року, щойно приходить Осінь і обплутує все павутинням бабиного літа, розмалює вибагливо все листя, ти ж помираєш….
– Я помираю… Так … я не хочу йти. Але Час невблаганний. І він мене забирає… – прошепотіла Волошка.
– Так… він тебе забирає. Тоді очі Неба стають глибокими і сивими. І в тому тумані воно ховає свої сльози. Й серце його кам’яніє. Небо довго плаче, щойно тебе скосить холодом перший великий мороз.
– А потім… що потім?….
– Небо тужить. Просто мовчить і тужить… А потім істерично танцює з віхолою і вона хоче його спокусити холодними цілунками. Але Небо сахається від неї…Бо перед ним спогадом синь твоїх очей.
– Я цього не знала…
– Небо любить тебе вірно. Але боїться втратити. Бо коли часто втрачаєш коханих і найдорожчих, то боязнь стає невимовним тягарем… Але не журися – до приходу Осені ще далеко… – розважливо каже Нива.
– Я боюсь втратити Небо. Я закохана в нього з першого дня знайомства. Щойно побачила його і зрозуміла, що мій зір – тільки для нього. І пелюстки мої тягнуться до його уст… Але Небо примхливе. А ще – ревниве…. Знаєш, Ниво золота, Небо ревнує мене до Нічного Мороку. Каже, що щойно закриває свої прекрасні очі до сну, – Морок починає задивлятися на мене…. Та Морок, цей чорноволосий хлопчисько, цей спокусник шалений, мене зовсім не цікавить. Я вкриваюсь покривалом із туману і стаю сірою і непримітною. Бо я повинна дарувати свою красу тільки одному-єдиному, котрого полюбила я навіки – ясному Небу…
І зашуміла Нива схвально. Тоді запитала Волошка:
– Ниво, а чи знаєш ти, хто закоханий в тебе?
І сказала Нива ствердно:
– Так, знаю… Мій коханий щодня, доки я ще сплю, вилітає зі своєї затишної хатини. І завжди сонний. Тому набирає в пригоршні холодної прозорої роси і вмивається нею. А потім набирає повні груди повітря летить уверх. Він окрилений. Він починає свою пісню. Пісню для мене. Він не признається довго, що вона для мене… Він співає доти, доки має сил. Він навіть терпить, коли сонце обпікає йому крила…
– Але всі дивуються, як ти, золота Ниво, полюбила його. Він такий непоказний, сіренький…. Такий простакуватий.
– Волошко… він найкращий. Бо, обпалений Сонцем, він летить стрілою вниз. Він летить до мене. І я простягаю до нього свої руки. Я змочую його пошерхлі уста життєдайною росою, я обціловую йому крила, а потім кличу на допомогу Вітриська-лікаря. І він обдуває його рани, а я їх замащую цілющою маззю, вчинену з води й глини. А він… Він…. так безпомічно дивиться своїми прекрасними очима в моє серце. Він зцілюється моєю любов’ю. Він не зізнається, що кохає, а просто каже: «Не боюся я Сонця у цьому нерівному змагу. Завтра я заспіваю для тебе з іще більшої вишини!»
– Але до тебе залицяється Сонце. Сонце хотіло б обціловувати щохвилини тебе своїм промінням… – зауважила Волошка.
– Мені лестить його увага. Але я йому сказала ще зеленого травня, що ми можемо бути тільки друзями. І він мене може цілувати лише як друг, а не як коханий. І нехай ділить мені свого тепла стільки, скільки його дає Лісові, Річці, Вершині гірській і Морю солоному.
Коли я помираю наприкінці серпня кожного року, мій золотий співець коханий теж сумує… А потім він летить світ за очі… але недовго він може витримати – навесні повертається і вимолює в Землиці моє воскресіння…
І всміхнулася Волошка, і заясніла радістю Нива:
– Дякую, мила подруго. Що так доповнюєш мене, а я тебе. І що ми щасливі в цій гармонії вічної нашої й незаздрісної дружби.
– Як ти думаєш, чи прийде сьогодні Небо до мене на побачення? – запитала Волошка.
– Прийде. Обов’язково прийде. Щойно радилось із Жайвором, яку б то сорочку одягнути і яку серенаду вивчити.
– Серенаду…
– Так…Спочатку танцюватимуть якусь імпровізію всі квіти. Ясен Місяць має викувати для тебе найкращого персня в світі. Він вправить туди найяснішого каменя зі своєї корони, що його допоможуть вибрати його сестриці-Зорі. А потім.. Потім Небо співатиме для тебе у супроводі прекрасного хору, де Вітри й Громовиці, Сонце і Дощ, День і Ніч, Ліс і мій Жайвір…
– Але він може застудитись під проливними струнами Дощу…
– Не застудиться. Я пошила для нього новенького плаща…Лопух дав половину своєї парасольки, а Павуки – клубок міцних ниток…
По хвилі прилинуло Диво. Прояснилось Небо і всяка звірина і птаха, травинка і комашня стали ряд, і всі стихії земні взялись за руки і заспівали:
– Слався, незнищенна Любове, якій немає початку і немає кінця, і не меркне вона у вирі часу. Слався, щира Дружбо, сила якої щодня міцніє. Аве, тобі, Мире, і тобі Спокою, і тобі, Природо, бо ти є серцем Всього живого і джерелом невмирущого! Бо нічого цього не було б без твого подиху, жесту і благословення! Живи у віках і тисячоліттях!
24 травня 2015 року. 20:05
.gif "{#}")