Коли вона повернулась
Коли вона лежить поруч оголена, в думках мимоволі виникає порівняння з дротами. Витягує руку і береться прискіпливо розглядати маленькі ідеально круглі білі шрами, розкидані шкірою, як великі зірки.
- Оце – друг поставив, п’яні були геть. Ну, знаєш, коли ти зовсім юний, безтурботний і наглухо закоханий у романтичну богему свого життя.
Не знаю. Тому не киваю. Вона хмикає і крутить свою руку, здивовано роздивляючись, мовби якийсь дивний експонат.
- А оце – як сьогодні пам’ятаю – сама. Вже дуже пекло, а воно все ніяк не лишало належного яскравого сліду, попросила когось мене потримати, аби не відсмикувала руки. – І посміхається, аж ніби якось виклично.
- Тобі боліло.
- Боліло. – відповідає, і посміхається ще дужче.
- Тоді.. нащо? – не витримую.
- Хотілось шрам.
Я мовчу. Знову не знаю, що вражає більше – самі факти, чи цей її спокійний, навіть веселий, тон.
Вона собі продовжує розповідати про походження незліченних сузір’їв її опіків і шрамів, але я вже не слухаю. Божевільна, - вкотре собі повторюю. Хвора, одержима. Навіжена. Треба негайно вставати, вдягатись і йти, тікати подалі, змінити нарешті телефонний номер. Через ці думки помічаю, що тихе гудіння її слів стихло.
- Тобі треба йти? – спокійно питає вона, мовби прочитавши мої думки.
Вона дивиться мені просто в очі і мені вкотре здається, що вони в неї ніби із темного битого зеленого скла, у плетиві прожилок і тріщинок. Чорт, думаю я. Який її магнетизм змушує мене лишатись знову і знову? Яке її божевілля прив’язує мене до неї так сильно, що я не можу й не хочу йти?
- Ні, не треба. Спи, ти втомилась, - кажу, пригортаю і накриваю її краєм ковдри.
І ось, коли вона нарешті засинає поруч, її коси, в яких ніби розлилось світло гарячого полуденного сонця, розметались подушкою, випромінюючи якесь неймовірне тепло і навіть жар, я розумію, бачу все так ясно і чітко. Все її минуле і теперішнє, її божевілля і безумства, її вічна гра, зрозуміла тільки їй самій, її нерозкриті карти – все це неймовірно правильно, має бути так і ніяк інакше.
Звісно, рано чи пізно, вона знову піде, залишивши по собі тільки якусь білизну, кілька волосин на подушці. Знов втече від усього за океан, шукатиме чогось на інших континентах, бродитиме східними ринками, читатиме вірші на нічних площах столиць і розповідатиме про кохання і щастя матросам на кораблях дальнього прямування.
Але скажіть мені, хіба знає світ більшу вірність, ніж завжди повертатися?
Берлін, Німеччина, 1.05.2015
