Листівка
сон дванадцятийз рубрики / циклу «Біполярні сни»
Чотири удари дзвону прокотились крізь сонний ранковий туман, що поглинув місто Лева. Вулиці вкрились блакитно-рожевим осадом світанку, який, ніби павутиння, захоплював малочисельних перехожих і робив їхні кроки, рухи і слова повільними, тягучими, лінивими, іноді навіть відчайдушними. Більша частина населення, як корінного, так і туристів, в цей час спало. Інші ж боролись з цим павутинням, повільно і радше механічно, ніж свідомо, плелись за кавою, сповнені надії, що вона зніме хоч трошки ваги з мішків під очима. Іноді проїжджали автомобілі. Звук мотору плавно виникав десь з хащ вулиць, і там же зникав, а їх вікна били відблисками світла ранкового сонця по щойно розплющених після недовготривалого сну очах.
Двоє чоловіків слабко вписувались в картину світанкового Львова. Як мінімум тим, що шукали вони не кави, а чогось міцнішого, і, побродивши центром міста, вони знайшли лише один ресторан, готовий виконати їхнє бажання о четвертій ранку. Жоден з них навіть не звернув увагу на назву; в будь-якому випадку її стер би час. Офіціантки, зайняті за барною стійкою чимось своїм, відволіклись, щоб привітати несподіваних клієнтів, і, щойно вони сіли за столик в дальньому залі, миттєво принесли меню.
- Дякую, Оксанко, - вимовив один з чоловіків, примруживши очі в напрямку бейджика миловидної дівчини, що поклала на стіл дві тонкі, темні книжечки зі стравами і цінами на них.
Провівши її поглядом, другий звернувся до першого:
- Їсти хочеш?
- Чесно – не дуже.
- Ну то й добре, я теж не хочу.
Деякий час вони мовчки гортали меню і водили пальцями по ламінованих сторінках.
- Щось нічого ліпшого за липову горілку, я не бачу. Я сподівався, тут будуть настоянки якісь хоча б.
- Коньяку не хочеш?
- Та ні, спробуємо липову. Вперше таку бачу, якщо чесно.
- Закусь?
- Ти знаєш, я краще додому кілограм м’яса куплю, ніж тут одну канапку, - чоловік усміхнувся.
- І то правда. Зробимо вигляд, що все тільки починається, - другий відповів тим самим.
Вони ще раз пробіглись очами по меню, впевнившись, що дешева закуска тут відсутня. В цьому нічого страшного і немає, поїсти і вдома можна. Посмішка швидко зійшла з обличчя темноволосого чоловіка; він зняв своє кільце з середнього пальця, і заходився його катати по столу. Другий, з русявим волоссям, в цей час поклав меню на кутик столу, даючи зрозуміти офіціанткам, що клієнти готові зробити замовлення, і, спостерігаючи за кільцем свого друга, заговорив:
- Ти ж розумієш, що забороняти – абсолютно не варіант?
Співрозмовник лише повів губами і продовжив зосереджено дивитись в стіл. Чоловік з русявим волоссям продовжив:
- По-перше, подивись на себе: ти п’єш о четвертій ранку липову горілку, не закусуючи. По-друге, вже занадто пізно. Вже не той вік. Забороняти можна років до чотирьох-п’яти. Далі ти можеш лише вказувати на наслідки. Що і будь-яким чином карати, точно те саме. Твоїй доньці вже шістнадцять років, її вже не можна виховувати таким чином.
- Прекрасно розумію.
- Згадай, як ти кіряв в шістнадцять років. Хоча б пару випадків згадаєш? А вона лише раз з подружками випила, і тебе вже чорти душать. Я знаю, ти, як батько, не хочеш, можливо, навіть боїшся її такою бачити, але в першу чергу дослухайся до здорового глузду. Вона, принаймні, на ногах стояла, а тебе в її віці додому волокли твої друзі, така ж сама малолітня алкошура. Чи ти зараз відчуваєш якісь наслідки? Слава Богу, печінка ціла. Ти ж не спився, не бомжуєш. Не отримав пенсію за інвалідність, яку деякі кадри, знову ж таки, пропивають. Хоча, погодься, і ти, і красені, що в час ночі в аптеках намагаються купити настоянку глоду, починали так само. В чому ж різниця?
- Ти кажеш так лише через те, що у тебе самого дітей немає.
- Є така вірогідність, сперечатись не буду. Навіть більше тобі скажу: я впевнений, що не можу відчути те, що відчуваєш ти. Але я б і не став, в такому випадку, з тобою говорити про це, якби не один плюс: я-то ситуацію бачу об’єктивно, а ти лише з позиції батька.
- Ну-ну, - темноволосий чоловік стукнув кільцем об стіл.
- Так от, яка різниця між тобою, і аптекарськими нічними гостями?
- У мене гроші на коньяк є?
- Можеш жартувати, скільки влізе. Різниця, по-перше, в пріоритетах. Ти ніколи не пожертвуєш роботою або сім’єю заради алкоголю. Ба навіть алкоголізму, - русявий чоловік всміхнувся. – Тобто, це не залежність навіть, максимум – звичка.
- Відстійна звичка, скажу тобі. Хіба не мій обов’язок її вберегти від цього?
- Звичайно. Але вона що, не людина? Знову ж таки, ти зараз сприймаєш це, як якусь власну помилку, від якої ти хочеш застерегти свою дочку, так?
- Так.
- А тобі батьки не те саме казали, коли ти ще малим був? Точно те саме. Ти собі, напевно, якісь відмовки робив. Про свободу вибору, про повне усвідомлення своїх дій і готовність до наслідків. До цирозу, там, виразки або раку шлунку, ага? У всіх буває такий настрій. Але ж більшою мірою в ньому винен ти. Твоя свобода вибору полягала в тому, яким чином полегшити свої переживання, а не в тому, уникнути їх зовсім, чи ні. Тобі, значить, було певною мірою комфортно депресувати, чи що ти там робив, я не знаю. Для цього можуть бути причини, правда. Візьмемо творчість. Всі витвори мистецтва народжуються з емоцій. Чим сильніші ти переживаєш емоції – тим простіше тобі їх передати, відповідно, тим більше вони захоплюють твою публіку. Тут твоя свобода вибору теж пішла найлегшим шляхом: ти обрав джерелом емоційне дніще. Гнів, агресія, відраза, меланхолія, параноя, відчай та інші деструктивні речі. Я знаю, ти тоді був таким самим лінивим, як і зараз. Радість, наприклад, треба заробити. Для неї треба працювати, принаймні, виконувати якість дії. А от щоб отримати заряд негативних емоцій, достатньо просто забити болт на все, і розслабитись. Ну, можна ще трошки себе накрутити, але, тим не менш, ти виступаєш тут пасивною сутністю, той самий відчай в тобі поширюється сам по собі, поки ти запливаєш жиром, лежачи на дивані. Тут-то ти і починаєш задумуватись: навіщо напружуватись, якщо запій приносить стільки ж натхнення, скільки, скажімо, подорож?
- Не буду сперечатись. Мені завжди здавалось, що вся моя творчість нагадує зішкрібання засохлих помиїв зі стінок іржавого відра. Були пару моментів, коли те відро я закинув, і починав черпати чисту, свіжу і прозору воду з гірської річки, - темноволосий чоловік мрійливо задивився в стелю. – Я тоді закохався. Принаймні, мені так здавалось.
- Так, це прекрасно. Але від теми не відходь.
- Навіть не намагався.
До столику підійшла офіціантка, і поставила на стіл дві чарки з прозорою, але злегка мутною рідиною. Розмова вмить перервалась пробою горілки на запах. Русявий дещо поморщився, відчуваючи запах спирту, темноволосий же налив обом, поставив свою чарку на стіл, і прийнявся її обертати навколо осі. Він хотів щось сказати, але передумав, і запросив співрозмовника пити.
- За зустріч, - промовив він.
Чоловіки театрально підняли стопки в руках, і, пустивши по пустому ресторану легкий дзвін скла, одним махом вилили рідину собі в горлянку. Русявий підніс до зморщеного носа рукав і глибоким вдихом занюхав. Темноволосий спокійно видихнув повітря через рот, і знову прийнявся гратись зі своїм кільцем.
- Цікава річ, - злегка приглушеним голосом сказав русявий. – Принаймні, треба було спробувати.
- Доволі приємна, - без емоційно відповів темноволосий.
- Так от, про що я там говорив? А, точно! Ти сприймав свої попойки, як вибір. Причому, ти сам про це багато думав, і сам прийшов до такого висновку. Тобто у тебе було більше причин пити, ніж не пити. То виходить, що ти з власною дочкою не до кінця чесний. Лицемірити будеш, поганий приклад. Головне, щоб вона зрозуміла те ж, що зрозумів ти: пити можна до тих пір, поки алкоголь не порушує твою соціальну адаптацію. Коли вже з’являються перші ознаки того, що спілкування з людьми, та і будь-яка взаємодія між тобою та оточуючими хоч трохи викривлюється, значить – кидай. Треба щоб вона теж зрозуміла і відчула цю межу. Ти ж не будеш ставитись до рідної доньки, як до собаки? Садити її на ланцюг і бити палкою за шкоду? Пам’ятай, що ти для неї – педагог, а не хазяїн. Вчитель. Вихователь. І її виховання цілком і яскраво відображає твої принципи. За її характер і подальше соціальне життя відповідаєш лише ти. Якщо вона зіп’ється, як ти параноїш, і піде по аптеках серед ночі купувати настоянку глоду з бомжами, то вини себе, а не її, бо це ти виховав таку людину. Це настільки очевидна річ, що її помітно навіть на тих самих собаках, хоча там виховання ведеться на рівні умовних рефлексів, а не моралі. У дурних хазяїв – дурні собаки, помічав? Так і в сім’ях. Вона цілком і повністю залежить від тебе, а ти, намагаючись замаскувати свою бездарність, звинувачуєш будь-кого, але не себе. Ну, не конкретно ти, я абстрактно кажу.
- Я зрозумів.
- її виховання – результат твоєї роботи. Результат роботи залежить же від працівника, правда?
- Так.
- І ти знаєш, як виглядає зі сторони людина, яка, наробивши шкоди на роботі, виправдовується зі словами «воно само»?
- Таких, напевно, звільняють.
- От-от, звільняють. Я ж про що. Тебе теж, в разі чого, можуть звільнити.
- Тонко, - темноволосий посміхнувся.
Русявий помахав офіціантці, і замовив ще дві чарки того ж, після чого повернувся до розмови:
- Звинувачуючи своїх дітей в чомусь, ти звинувачуєш, в першу чергу, себе. Мало хто це розуміє. Звинувачуєш себе або в безвідповідальному ставленні, або в нестачі власних ресурсів для адекватної соціуму підготовки дитини. Таких ресурсів, як розум, воля, терпіння, бажання, в кінці кінців.
- Нехай так.
- Нехай так, - перекривляв свого співрозмовника русявий. – Навіть зараз, подивись на себе зі сторони. Твоє «нехай так» означає, що ти готовий опустити руки. Я розумію, це нормально по відношенню до малозначимих речей. Але тут зберись.
- Я втомився, мені треба відпочити просто.
- Відпочинь. Може, перестанеш параноїти.
Оксанка принесла ще дві чарки і запитала, чи не хочуть джентльмени замовити щось ще. Отримавши негативну відповідь, вона з погано прихованим здивуванням залишила клієнтів.
- Як думаєш, до них часто приходять пити горілку, не закусуючи, в чотири ранку? – спитав темноволосий, проводжаючи її поглядом.
- Судячи з її погляду, не часто. Головне, що ми виглядаємо і ведемо себе цивілізовано. Тож розслабся, - русявий посміхнувся.
- Я і не напружуюсь.
Чоловіки одночасно, як по команді, підняли чарки і мовчки випили. По залі розійшовся звук удару дна скляної чарки об дерев’яний стіл, різкий вдих носом і, згодом, голос русявого.
- Я тебе не буду грузити, ми не для того сюди прийшли. Але згадав тут історію одну. Дещо сюрреалістичну, відразу попереджую.
- Цікаво.
- Троє маленьких хлопчиків, в своєму ранньому дитинстві, хотіли привітати свого тата з днем народження. Їм здалось, йому буде приємно отримати подарунок, зроблений власними руками. Вирізали з картону листівку, прикрасили її, написали багато побажань, намалювали якісь картинки. Батьку, звичайно, було приємно, він був вдячний. Трошки пізніше, один з хлопців знайшов ту листівку, вже в більш старшому віці, будучи підлітком. На його подив, на листівці, прямо на дитячому малюнку з привітаннями, чорною ручкою, по діагоналі, був написаний номер телефону і прізвище. Виявилось, одного разу батько, розмовляючи по телефону, записав чийсь номер. Це було по роботі, і тій людині він дзвонив не більше одного разу. Будь-хто це сприйняв би, як прояв неповаги. Цей хлопець розізлився, розгнівався, і висказав батьку все, що думає. Серйозну сварку вчинив, коротше. І, звичайно, розповів своїм братам. Другий хлопець образився, закрився в собі, зовсім перестав з батьком спілкуватись. Третій хлопець взагалі втік з дому. Звичайно, знайшовся потім, але суть не в тому. Зараз розповім, - чоловік зробив паузу, коли підійшла офіціантка, щоб забрати пусті чарки. – Можна ще раз? І рахунок заодно принесіть, будь-ласка.
- Добре, зараз принесу, - Оксанка пішла.
- Так от, на чому я зупинився? Ага, чим закінчилась історія. Як для хлопців, що виховувались в одній родині, життя склалось абсолютно різним чином. Перший, той самий, що знайшов листівку і розвів сварку, сів в тюрму. Не пам’ятаю за що, але то значення не має. Тут починається сюрреалізм, але розумій, за що купив – за те і продаю. За день до смерті він видряпав на стіні своєї камери свій порядковий номер, ім’я і дату. Хто його знає, навіщо. Навіщо взагалі на стінах пишуть нікому не цікаві і не потрібні речі? Життя другого, того, що припинив з батьком спілкуватись, склалось трохи краще, він одружився, завів сім’ю, діти у нього були. Все ж, як це часто буває, з дружиною, в кінці кінців, розвівся. Жахливо страждав через це! Правда, довго переживати не довелось; він вкрай помішався і покінчив з собою. Депресивний тип був, знаєш. Перед тим він у себе на руках дряпав якісь вибачення, невідомо за що і невідомо кому адресовані. Ну, то вже справа психіатрів, розбиратись в цьому. Третій хлопець, який втік з дому, став людиною поважною. Так склалось, що він в своїх руках зосередив величезну владу. Як він помер, я не знаю (і чи помер взагалі), але знаю, що він видряпав іржавим цвяхом своє ім’я на небі.
- На небі? – здивовано перепитав темноволосий.
- Я тебе попереджував.
- Я пам’ятаю, просто уточнив.
Офіціантка принесла ще дві стопки разом з рахунком. Чоловіки одразу поклали в нього гроші, щоб думка про них не заважала насолоджуватись алкоголем. Після того, знову ж мовчки, випили.
- Йдемо? – спитав темноволосий.
- Так, пішли, - русявий одразу ж прийнявся збиратись, але потім, щось згадавши, сів на місце. – Мало не забув! Наскільки мені відомо, їхня мати все своє життя носила в собі один секрет. Одну дитинку вона не змогла народити, чи першу свою, чи навпаки, останню. Яким місцем це до тої історії? Мертвонародженій дитині взагалі байдуже до подібних дрібниць.
- Лайно твої історії, - темноволосий посміхнувся.
Славутич, 6.06.2015
