Казка. Як Голод-брехунець людей лякав
Народився страшко Голод-Брехунець від чорного глоду,
Пішов собі по землі шукать людського приходу…
І прийшов він до землі Морської,
Де люди жили на березі в ладу із собою.
Товстий Голод-Брезхунець почав брехати,
Поживи собі легкої серед людей шукати:
- Ось зараз я всіх голодом вас заморю,
Тому платіть мені від скарбів своїх частку мою!
Але мудрі люди сміються, Голоду-Брехунцю не вклоняються,
А на Море Вічне, багате озираються
І кажуть Голоду з чорного глоду –
- Не було біля Моря такого народу,
Щоб голодом налякався, голоду вклонявся,
Тому іди звідси, не лякай, і слова свої брехливі з собою забирай!
Тут риба і червона і біла, ікра,
Тут риба велика і риба мала,
І солі – доволі!
І Море щедре, вічне, багате, хвилю до неба підняло
І рибою незчисленною Голод закидало.
Розізлився Голод-брехунець, в злобі скрутився
І враз тонший вже став, зник і десь подівся.
«»»
І пішов Голод-брехунець з чорного глоду
Далі по землі шукать собі людського приходу.
Прийшов до Високої гори з білою короною- снігами,
А люди жили в долині, між спекотою і холодами.
- Вклоніться мені, Голоду-королю,
Бо всіх вас в один день зжеру,
Бідні ви на багатства морські,
Тому платіть дань мені.
Але вийшли люди розумні, головами похитали,
- Ніколи голоду ми у цьому краю не мали і не знали.
Моря немає, зате є озера прозорі і широка ріка –
Риби в них – тьма, тьма і тьма.
А коли спекота, то тануть на Горі сніги,
І немає у нас безводдя-біди,
А квітнуть у нас тоді зелені плодові сади,
Щедро дають нам багатства свої восени –
І яблука, і груші, і сливи щедро визрівають,
І зИми холодні-голодні нас не лякають.
А горОди по сонячних схилах повні моркви, буряка, капустою, зеленню рясною –
Щоб боятися, голод тебе – це треба не товаришувать з головою.
І піднявся придолинний Вітер і Дерева зелені захитав
І Голод той незчисленними яблуками та буряками закидав.
Розізлився Голод-брехунець, від злоби ще більше скрутився,
Ще меншим став, і зеленням болотним покрився.
«»»»
І пішов далі Голод-Брехунець з чорного глоду
Шукати собі легкого доходу - людського приходу.
Побачив він хатИ біля Лісу – немає ні глибокого моря, ні високої гори,
- Ось я і зазирну сюди! -
Сказав собі Голод-Брехунець і почав людей лякати,
Чорний, страшний, та вже малий, наче карлиця, волосата-мохната.
Почули те люди і засміялись, Голоду з чорного глоду не злякались,
А до Лісу –батечка вічного повертались.
- Як може в нашій землі Голод царювати,
Це треба ледачим зовсім бути, ні розуму, ні рук не мати.
Ліс-батечко щедрий нас кормить, частує від душі –
Дарує нам і ягоди, і горіхи, і гриби!
Живності тут стільки – що вік жити і не сумувати,
Тому йди звідси, Голод-брехунець, не смій нас лякати.
І набігли зайці, лисиці, бобри, різні великі й дрібні лісові птахи,
Закидали Голод-брехунця ягодами-грибами -
- Геть іди з цього місця, не мати тут собі чорної потрави-слави.
І перетворився Голод з чорного глоду - брехунець у комара малого,
І літає від досі по світу, шукає хоть якогось невігласа для свого приходу,
Над вухом дзижчить, лякає
Вигадками своїми - хтось відмахнеться, а когось і спіймає.
Щедра та багата от віку наша Матінка-земля –
Прокормить і нагородить доброю долею не одне маля,
Ледарі та невігласи лише бідкаються, Матінку-землю не поважають,
Слугують Чорному царю-брехунцю, дзижчать, як він, вигадками лякають.
Гойдається хвиля Вічного моря – пісню довгого життя нам співає,
Височіє Гора з сніговою короною у променях Сонця – пісню щастя нам співає,
Зеленіє Ліс одноногий віковий - пісню Добра нам співає,
Живе працьовита людина в ладу зі світом Живим – і горя-голоду ніколи не знає.
2025р.