Як тобі мій колодязь?
переклад Яна Лілл
- Як тобі мій колодязь, люба?
Я дивився вниз, в кам`яну пітьму, з якої у відповідь на мене дивилися дві чорні пустки очей. Моя улюблена дружина лежить в цьому колодязі вже десять років, але я все одно відвідую її кожен місяць. Це стало традицією, частиною мого життя - нового життя, життя без Деніс.
Вона була хорошою. Вона була красивою. Ніжною. Я досі відчуваю на своїй шкірі її теплі руки... Вона пестить мене, поступово опускаючись все нижче й нижче, а я просто лежу і насолоджуюсь. Здається, все це було тільки вчора... Але час безжальний. Час перетворив мою дорогу Деніс в тліючий скелет, який скоро розсипеться. Її руки тепер можуть не гладити, а лише дряпати, вони сухі і холодні, немов лід. Її губи просто зникли, а очі давно зжерли комахи і черв`яки. Незважаючи на це, дивлячись зверху вниз на мою мертву дружину, я все ще можу уявити її живою і прекрасною, якою вона була до того, як я тричі вдарив її ножем в живіт. Я можу побачити шкіру на її кістках, з яких тепер лише звисають клаптики одягу, можу побачити її волосся - яскраве і блискуче, а не брудне і сплутане. Моїй уяві і пам`яті усе це під силу. Але на жаль, з кожним разом мені доводиться все сильніше напружуватись, щоб відновити усі її риси, до найдрібніших подробиць. На якій щоці у неї була родимка? На правій чи на лівій?
Все вийшло спонтанно, я нічого не планував. На мене раптом напала лють - та сама, яка частенько ставала супутницею мого одурманеного алкоголем розуму. Деніс говорила мені про те, що хоче купити нову сукню, але вона прекрасно розуміла, як ми обмежені в фінансах, вона знала, але все одно сміла говорити про те, яку красиву сукню вона бачила сьогодні в магазині. І я осатанів... Просто в голові немов зірвався фейєрверк. Я взяв ніж, за допомогою якого, вона нещодавно нарізала цибулю, повернув Деніс до себе і тричі встромив лезо в її живіт. Радісна усмішка так і не зникла з її вуст - розповідаючи мені про сукню, вона раділа, як дитя.
Коли я отямився і до мене дійшло, що я зробив, в першу мить запанікував. Але пройшов час і у мене з`явився план.
Я побудував цей колодязь далеко від людських очей. Далеко від усіх поселень і доріг. Тут не буває людей - тут просто нічого робити, це пустка, неродюча земля, де трава схожа на волосся прокаженого, а гілки поодиноких сухих кущів нагадують руки мерців. Рук Деніс. Її теперішні руки. Ґрунт тут влітку гарячий, а взимку промерзає, здається до самого земного ядра. Пекельне містечко, тільки самовбивця забреде сюди. Або вбивця...
Місяць пролетів у мене на спорудження цього колодязя. Я їздив сюди двічі в тиждень, виключно вночі. Зупиняв машину на 17 шосе і далі дві години йшов пішки. І при цьому тягнув з собою то лопату, то декілька великих каменів. Тільки переконавшись, що все кінчено, я заявив в поліцію.
Один з копів щось запідозрив, я відчував це в його погляді. Він допитував мене ретельніше і довше за інших, з`ясовував якісь дурні подробиці наших з Деніс стосунків, запитував про те, що його явно не мало б цікавити. Але я покірно відповідав на усі питання. Знав, якщо ухилятимуся, його підозри лише посиляться.
- Ось ти де, моя люба! - сказав я, дивлячись в її порожні западини очей. Всього декілька місяців тому Деніс шкірилася, але нещодавно у неї відвалилася щелепа і лежала тепер біля схрещених рук, немов якась реліквія. - Ти знаєш, я сумую. Це правда, інакше, навіщо б я сюди приходив?
Деніс мовчить. Навіть якщо б щелепа була на місці, вона не змогла б відповісти.
Твоя сестра приїжджає до мене час від часу. Ми з нею разом п`ємо чай і згадуємо тебе. Вона любила тебе. Дуже любила.
Я замовкаю. Про що мені ще говорити? Про що взагалі говорити з мертвим? Чи є тут хоч якийсь сенс?
Постоявши поряд з колодязем ще хвилин п`ять, я повернувся і попрямував в бік дороги, яку звідси і не видно зовсім. Але я встиг зробити всього декілька кроків, коли якийсь дивний звук зупинив мене, примусив завмерти.
\"Не звертай уваги. І не обертайся\". Голос в моїй голові підказував добрі речі, але я не слухав. Я все-таки обернувся і повернув до колодязя.
-Деніс?
Вона лежала у тій же позі. Ну зрозуміло, а хіба могло бути по іншому?
Я вже майже відвернувся, але все-таки краєм ока помітив щось незвичне. Нижня щелепа, уся справа в ній.
Раніше вона лежала майже на схрещених руках Деніс, але тепер скотилася до згину ліктя.
Я відчув, що моя власна щелепа ось-ось впаде. Що ще за чортівня? Як таке може бути?
Зіткнувшись з чимось, на перший погляд, надприродним, будь-яка нормальна людина в першу чергу намагатиметься знайти хоч якесь логічне пояснення події. Думаю, це щось подібне до інстинкту, схожого з інстинктом самозбереження. Тільки в цьому випадку ти намагаєшся зберегти не життя, а власний розум. Причому зробити це потрібно якнайскоріше, поки ти не засумнівався в своїй адекватності.
Ось і я тут же спробував знайти це саме пояснення. Ймовірно, вирішив я, який-небудь великий жук пробіг по останках Денім і зачепив щелепу, що лежить біля її рук. Чи миша-полівка. Чи ще якийсь звір.Наче логічно, але все одно по шкірі побігли мурахи. Я розвернувся і швидким кроком попрямував до дороги, більше не обертаючись і не прислухаючись. Здається, я вловив ще якийсь звук, але зумів переконати себе, що це лише моя уява, яка намагається наді мною пожартувати.
Вночі я довго не міг заснути. Той дивний звук шкряботіння переслідував мене, мені весь час здавалося, що хтось ходить по кухні, а гілки дерев за вікном часом нагадували людські руки. Коли ж я заснув, мені приснилася Деніс - я бачив, як вона вилазить з колодязя. Спочатку з`являється кістлява рука без плоті. Потім я бачу череп із залишками сплутаного волосся, в якому застрягли грудки землі. Порожні очиці вирячуються на мене, а я намагаюся заглушити крик, який виривається з грудей. Друга рука Деніс тримала щелепу, яка відвалилася.
Прокинувся я не те що з криком, а з жалісним стогоном. Подушка була зім`ята, ковдра збилася, простирадло стало мокрим від мого поту. Заснувши знову, я більше не побачив Деніс. Проте вранці, коли сонячне світло постукало в вікно, немов проганяючи нічні примари, я побачив на своїй подушці те, чого там просто не могло бути.
Волосину. Довгу, світлу волосину.
Цього дня я не пішов на роботу. Подзвонив шефові і сказав, що погано себе почуваю. І не збрехав - мені дійсно було кепсько.
Я намагався переконати себе, що ця волосина залишилася в будинку з того часу, коли Деніс була ще жива коли ми з нею ділили постіль. Та тільки я знав, що це брехня. Ледве позбавившись від тіла дружини, я провів у будинку щось подібне до генерального прибирання: позбавився від усіх її речей, залишивши тільки декілька світлин, змінив постільну білизну, пропилососив увесь будинок, від верху до низу. Жодного сліду від Деніс не могло тут бути. Значить, я сам приніс цю волосину. Але як? Я ж не спускався до неї в колодязь. І жодної блондинки дорогою додому я теж не зустрів.
Я спалив волосину. Відніс її на задній двір і там спалив, щоб не було запаху. Відчував я чомусь себе при цьому останнім боягузом. Цієї ночі я довго не міг зімкнути очей. Мені так і кортіло одягнутися і просто в цю ж мить зірватися та поїхати назад, до колодязя, щоб переконатися, що моя покійна дружина все ще там, що вона нікуди не поділася. Зупиняла мене тільки думка про те, що піддатися цій параної - означає зізнатися у власному безсиллі. Лише під ранок я заснув, а коли прокинувся, довго не розплющував очі, боячись виявити на подушці або ще десь поряд з собою нове \"вітання\" від Деніс.
Але ліжко було порожнє. Одягнувшись, я поснідав і сів в машину. Коли я зупинився на світлофорі, мене насторожила ще одна річ: лопата, приперта до стіни магазину. Лопата, забруднена землею. І найголовніше: це був магазин одягу. Той самий, де Деніс колись хотіла купити нову сукню.
Мій страх посилився. Я не сумнівався: це та сама лопата, якою я копав для Деніс її майбутню могилу. Я провів з цим інструментом стільки довгих, втомливих годин, що впізнав би його з тисячі.
\"Я можу вийти з машини і взяти лопату. Розглянути її трохи краще. Є у неї зруб на кінчику ручки? У моєї він був\".
Цій спокусі я не піддався. Знову злякався, злякався, що все-таки побачу той самий проклятий зруб, із-за якого в мою долоню вп\"ялася не одна скіпка. Працювати нормально я не міг і пішов додому раніше. У свою спальню я ввійшов навшпиньках і тут же включив світло. І завмер з переляку, побачивши бруд на килимі перед ліжком. Цей бруд я теж упізнав би з тисячі.
Я рвонув до телефону, але завмер, так і не набравши номер. Що я скажу поліції? Що в мій будинок пробрався труп дружини, яку я убив багато років тому? Ні, так справа не піде.
\"Спокійно. Може, я сам заніс цей бруд, а помітив тільки зараз. Це цілком можливо\".
Озброївшись ліхтариком і молотком, я оглянув будинок. Перевірив кожен куточок, кожну щілину, найбільше уваги приділивши підвалу. Але навіть там не помітив нічого підозрілого. На декілька днів я заспокоївся.
Жахіття повернулися до мене, коли одного разу вночі, увійшовши до ванни, щоб вмити обличчя холодною водою, я виявив на дзеркалі декілька довгих і глибоких подряпин. Такі можна залишити ножем або гострим нігтем. Коліна затремтіли і я просто впав на холодну підлогу. Майже хвилину я не міг встати на ноги, слухав шум води і боявся підняти очі, боявся подивитися в дзеркало і зустрітися поглядом з кимось ще, окрім власного відображення.
Цієї ночі я включив світло по всьому будинку, а під подушку поклав молоток. Вже розвиднілось, коли я заснув, а десь внизу, в кухні, цілком виразно скрипнула мостина... Але я вже провалився в небуття.
Насамперед я забрав з ванни дзеркало, потім ще раз оглянув будинок. Більше не виявивши слідів чужої присутності, я пройшов в гараж і взяв там лопату. Іншу, з рівною і гладкою ручкою, яка виблискувала на сонці, тому що користувався нею всього декілька разів. Сьогодні їй належить попрацювати. Я вже вирішив, що я зроблю: закопаю чортовий колодязь. Остаточно поховаю Деніс і обірву ці божевільні щомісячні побачення. Більше вона не побачить мене, а я - її. Мені потрібно було це зробити вже давним-давно.
До вечора я бігав по місті. Я вже вирішив, що повернуся додому тільки тоді, коли закінчу свої справи.
Восьма вечора. Темніє. Можна вирушати в дорогу. Так, йти на побачення з мерцем вночі - погана ідея, але все-таки, що б я там собі не понапридумував, небезпека бути поміченим якимось надмірно пильним громадянином або навіть поліцейським лякала мене не менше, ніж повернення до життя моєї покійної дружини.
Лопату я поклав у багажник і час від часу чув, як вона там дзвенить. Як не дивно, цей звук заспокоював... майже заколисував. Сонце остаточно зайшло, на небоскрепі з\"явилися перші зірки. Прекрасний час і місце, щоб завершити брудні речі.
Ось і шосе номер 17. З кожною милею машин усе менше і менше, і ось я вже їду в гордій самотності. Очі починають злипатися - ознака безсонних ночей. Кілька разів я вдарив себе по щоках, але це не надто допомогло.
- Ох, Деніс, Деніс. Через стільки років ти все ще не бажаєш залишити мене в спокої. Смерть ніскільки не змінила тебе.
Фари раптом починають блимати, немов ліхтарик, у якого сідають батарейки. Знову і знову я занурююся в майже повну темряву і відчуваю, як на потилиці починає рухатися волосся. Трепет пробігає по тілу, я поступово зменшую швидкість. Я вже хотів загальмувати, коли фари знову спалахнули з колишньою силою. І я вже майже розслабився, майже заспокоївся, але мій погляд випадково зупинився на дзеркалі, в якому відбивався салон автомобіля. І я побачив на задньому сидінні свою мертву дружину.
Все ті ж порожні діри на місці очей, залишки волосся на майже голому черепі наче пучок сухої соломи. Шматки одягу звисають клаптиками, а через темні ребра, я бачу висохлі нутрощі. Грудки землі прилипнули до кісток і я виразно відчуваю їх вологий запах. Запах могили, запах самої смерті.
- Тобі сподобається мій колодязь...
Вона дійсно говорить це, чи моя уява вклала в її вуста цю фразу? Я вже не розрізняю, що реальність, а що ні, я відчуваю, як моя нога на педалі газу важчає, машина набирає швидкість. Краще померти в автокатастрофі, чим стати здобиччю цієї жахливої істоти. Кістлява рука піднімається, в її долоні щось блищить. Розуміння того, що відбувається приходить надто пізно.
\"Господи, я ж поховав той ніж разом з нею. Як я міг забути\"?
- Тобі сподобається мій колодязь!.