Роздуми про насущне
Люди вперто вірять в казки, які прийнято називати реальністю.
Я іду по машинному залу турбінного цеху №2 своєї рідної АЕС – і це моя реальність.
В такі хвилини забуваєш про те, що десь поза межами цього гуркоту, шуму обладнання та випарів токсичної оливи існує паралельна реальність. Із шумом, гуркотом транспорту та його токсичними викидами, токсичною і штучною іжею та токсичними і штучними думками недалеких обивателів, що бродять серед свідомих людей у великій кількості. Їх, до речі, було би немудро засуджувати за обмеженість. Їхні душі просто ще не прокинулися. Вони сплять летаргічним сном, як холодна душа сплячої красуні, що постраждала від руки примхливої феї. Хто зна – її вибір впав на бідолашну дівчину випадково, наклавши 100-літнє тавро чарівного закляття, чи доля красуні була вже вирішена? Задля того, аби отримати певний життєвий досвід. Хто зна...
Одне я знаю точно. Так само кожна зі сплячих людських душ має пройти свій особистий і неповторний шлях самурая, очистившись від скверни, пройшовши через туман омани та обмеженого світогляду. Аби дійти до фінішу оновленою, модернізованою, гідною того, щоб одного разу вільно зайти зранку на чашечку кави до Бога та поділитися з ним щасливими моментами зі свого насиченого щастям і сонцем життя. А Бог щиро порадіє за неї/нього, розкаже парочку свіженьких повчальних притч в тему, які напередодні сам вигадав і скаже, що одна з них – це і є її/його життя (себто, цієі душі), складене з безлічі реєнкарнацій, яке мало навчити її/його усім премудростям божественноі любові та знань.
Так може це і є він? Може це все він – підговорив норовливу фею накласти чарівне закляття на сплячу красуню?
© Саша Обрій.
