Роздуми про захід сонця
Тиша заходу сонця, напоєна далеким гудінням двигунів мотороллерів та авто, утримується соняшниковим полем. Соняхи, як віддані вартові, стережуть непорушність ніжно-рожевого обрію та глибокого, як Тихий океан, синього неба. Пташки не співають. Прислухуються до тиші та гавкоту собак, що влаштували чергове вечірнє перегукування у сусідньому селі.
І тільки високовольтні опори, - гігантські сталеві велетні, - зараз можуть бачити всю панорамну красу останніх хвилин прощання з джерелом життя - натомленим Сонцем, можуть чути віддалений голос часового місцевої колонії, що як завжди, за своім статутом, промовляє якісь дивні та незрозумілі, проте гучні команди. Але там теж вирує життя. На часового теж дивиться вечірнє тепле небо, що в цю пізню годину тільки прокидається, знехотя розплющуючи свої ясні очі-зірочки.
Зовсім близько, у ставку разом із зірками прокинулися жабки. Завели свої бадьорі теревеньки, ділячись враженнями від вдало проведеного спекотного літнього дня.
Над усім цим сталеві опори, взявши на себе роль головних часових липневої вечірньої тиші, протягнули на безкрайні кілометри свої довгі руки-дроти, намагаючись охопити всю її велич, замиловані палітрою насичених фарб заходу Сонця.
Хто знає, чи вдасться їм осягнути всю красу та гармонію вічності?...
© Саша Обрій.
