Дорога до щастя
У кожного своя дорога....
У церкві вдарили у дзвони. Здавалось, що вони відлунювали в кожному куточку оселі, заглядали у найменшу шпаринку й будили тих, хто ще спав. Ось прокинувся чорний зеленоокий кіт й, неквапом потягуючись, озирнувся довкола. Надворі журавель поодаль стояв на одній нозі й теж немов слухав дзвінку пісню церковних провісників. Ба навіть півень схилив голову і завмер, ніби в задумі.
На лаві під хатою сиділа жінка. Стара, зморшкувата, із худими руками й вицвілими від часу очима. Вона плакала. Їй так хотілося до церкви, але ноги вже відмовлялись ходити. Сили вистачало лише на кілька кроків. Ступить – й змушена перепочити.
А церква ж далеко – ген на горбку... Страшенно кортіло послухати церковний хор, підійти до старовинних ікон, які є у храмі. Інколи в неділю вона сідала на лаву й тихенько прислухалася: а, може, хоч так почує, як там співають? Тоді, здавалося, спів той із нею слухали всі: чорний кіт, півень, журавель. Усе її невелике хазяйство. Півень інколи стояв біля її ніг, старий, не годний і на лаву вискочити. Кіт згортався клубочком на колінах, а замислений журавель зирив кудись вдалину, за горизонт. Жінка сумно гладила блискучу котячу спинку... Не такою колись уявлялася старість. Не такою самотньою. Не такою тяжкою.
Сьогодні зважилась – вона піде до церкви, хай там що. Взяла кийок, рушила. Як же їй боліли ноги! Здавалось, що вони ось-ось зламаються, відпадуть, розчиняться. Пекли їй вогнем, різали ножами… Та вона йшла! Помаленьку, неквапом. Перепочила, прихилившись до дерева, постояла трохи й пішла знову. Здавалось, позаду кілометри. Але все ще було видно хату і чорного кота на повідр’ї.
Минула година. Година болісного шляху. Година боротьби з собою. Крок, іще один, ще. Ноги були, наче чужі. Наче пластмасові, позичені в якоїсь ляльки. Мимо їхали авта, але ні одне з них не зупинилося, аби підвезти стару жінку.
Лавка. Присіла. Яке ж полегшення! Кілька хвилин дивилась на шлях і на будинки. Впізнавала і не впізнавала одночасно. Вже два роки вона не ходила цією дорогою, два роки не сповідалася і не ставила свічок. Інколи сусіди приносили їй просфори з храму, свячену паску і мед. Проте нікому не хотілося мати зайві клопоти зі старою. Жінка не голодна, у хаті має газ, отримує пенсію – що ще потрібно? Не ходить до храму? Їй болить душа? Хіба ж це так важливо? Головне, що має їжу і тепло. Приземлені людські думки…
Біля неї проїхали коні, п’яний візний запитав:
– Що…баб… бу…ля.. підвезти? – і затрусився своїм нетверезим сміхом.
– Ні, синочку, я сама, – промовила втомлено.
Ще трішечки. Уже збігло дві години. Дійшла таки! Церква сяяла золотими куполами, тішили око квіти на клумбах, вмиротворював запах ладану. З храму вже виходили жінки у картатих хустинах, чоловіки, прибрані з нагоди неділі, бігали діти. Усі жили своїм звичним життям. А для неї настала радість – наче престольний празник, наче рокове свято, наче найсвітліший день у році! Вона побачила церкву! Яке ж щастя!
У храмі було тихо й прохолодно. Пахло квітами та спокоєм. Жінка впала на коліна перед іконами й розплакалась. Голосила душа, сльози котились із очей, мов рясний дощ, й несила було спинити той водоспад. До неї підійшов молодий священик і стурбовано запитав:
– Що сталося? Чому ви плачете?
– Та від щастя. Я так мріяла потрапити сюди! Не хвилюйтеся, отче, - відповіла йому.
– Як помолитесь – відвезу вас додому. А поки почекаю на вулиці, – сказав він і тихенько вийшов.
Скільки часу отак простояла на колінах? Чомусь не боліли ноги, знову відчула себе молодою. Молилась щиро, довго, відчуваючи, як запановує в душі благодать. Захотілося жити: наварити смачного борщу і втнути якоїсь пісні!
... Коли молодий священик підвозив її додому, то на прощання сказав:
– Я ще зовсім недавно служу тут, вас не бачив і не знав, що не можете добре ходити. Тепер возитиму вас до храму щонеділі.
Усе, на що спромоглась відповісти здушеним від сліз голосом – своє тихе «дякую».
… А ввечері вона вперше пішла до сусідів на вечорниці. Прихопивши чорного кота і свіжих пиріжків…
Луцьк, 2014
