Букет із минулого
Букет із минулого
На столі стояв букет ромашок у звичайній “совдепівській” вазі. Квіти були також типові: з білими пелюстками і жовтою серединкою-сонечком. Букет стояв уже довго: може тиждень, може два, але виглядав свіжо, ніби щойно зірваний. Здавалося, час не торкався до нього своєю могутньою рукою. Квіти стояли і не в’яли, ніби були десь поза простором, ніби існували в іншому вимірі.
Час зупинився і для власниці ромашок – літньої дами з інтелігентним обличчям -Анастасії. Вона, здавалося, випала із життя і лише зрідка поверталась в реальність, щоб сухенькими старечими пальцями погладити ніжні пелюстки квітів. Вона сиділа у м’якому кріслі, схиливши голову набік і дивившись якимсь абсолютно пустим поглядом у стіну або на підлогу. Вона сиділа і сиділа, вона не звертала уваги на метушню, яка була навкруги неї. Їй було байдуже, що за ці дні до неї приїхав син із далекого Владивостока і, що кішка Сніжинка розродилася п’ятьма симпатичними кошенятами. Вона не відповідала на питання, не їла, не пила. Взагалі дивно, що вона ще була живою. Мабуть, лише завдяки старанням медсестри Лілі, яка якимось чином намагалася годувати Анастасію крізь зімкнуті намертво губи. Всі лише сумно дивилися на жінку і з розпачі мало не ламали руки: що могло статися із життєрадісною жвавою старенькою? Що змусило їй ось так непорушно дивитися поперед себе і нічого не бачити?
А це все було через нього. Через букет. Це все він винен... Він...
... Рано-вранці у звичайний будній день у двері подзвонили. Анастасія здивувалася: хто це ще в таку ранню пору прийшов до неї? Вона ж ніби то нікого не чекала. Відчинивши двері, жінка завмерла: перед нею стояв кур’єр із величезним букетом ромашок. Він звичним голосом спитав:
- Морозенко Анастасія? Це вам від Архипова Павла. Якщо це ви, то розпишіться ось тут, - і хлопець вказав на шматок паперу, на якому щось було написано.
Анастасія кивнула головою і взяла у тремтячі руки ручку. Вона підсувалася, але вже майже нічого не бачила. Кур’єр взяв папір, ввічливо подякував і пішов. А Анастасія на ватяних ногах попленталася у квартиру. Біль пронизував усе її тіло, вона автоматично поставила квіти у вазу і важко опустилася у м’яке та зручне крісло. Спогади, неначе цунамі нахлинули на неї, а разом з ним з очей все текли і текли гіркі сльози.
...Як же давно вона була Морозенко! Здається, пройшла ціла вічність із того часу, коли суворий вчитель із яскравим польським акцентом визивав її до дошки, примовляючи своє:
- Морозенко Настя! Настя, Настя... Знаєш як казали колись пращури до поросят? 4 січня – твої іменини. От прийде Настя і буде тобі трясця! Г-г...
І кожен раз вчитель заливався тим противним, справді якимсь мало не хрюкаючим сміхом, підкреслюючи Настину бідність і безталаннність. І справді, хто вона? Звичайна українська дівчинка в очах освіченого польського пана...
Але Настя понад усе хотіла вчитися. Вона читала все, що мала під рукою: старі книги, газети, брошурки... Вона вміла каліграфічно писати, а ще була справжньою красунею. Не один милий поляк заглядався на дівчину, але так ні разу ніхто з нею і не посмів познайомитись.
Із Настею училася Златка- польська дівчина із багатої родини. Вона була доброю і щирою, часто дівчата гуляли разом, Златка приносила польські книги і подруги могли годинами перечитувати Міцкевича, уявляючи себе то десь у іншій країні, то героїнями якогось твору... А одного разу Златка запросила Настю до себе додому: познайомитись із батьками і пообідати. Дівчина довго відмовлялась, але мала полячка вперто настоювала. І ось Настя у розкішному домі батьків своєї подруги. Все вишукано, дорого, модно. Усе потопає у м’яких коврах, скрізь блищить кришталь, повсюди вази із пахучими трояндами. А серед цього усього вона – скромно вбрана дівчинка із довгою русою косою. Повсюди багатство і шикарні апартаменти, повсюди аж ллються через край достатки. Але батьки Златки виявилися скромними і простими людьми. Вони приязно розпитували Настю про навчання, подруг, життя і поезію. Той обід Настя запам’ятала надовго: такої смачної їжі їй не довелося куштувати ще протягом багатьох років. І, коли вона, обідрана і боса із завиваючим гуркотом у власному животі, бігала по госпіталю під час війни, їй завжди згадувався той смачний грибний суп у домі Златки. Вона ніби аж відчувала запах свіжоспеченого хліба та запеченої осетрини і життя вже не здавалось таким сумним та безрадісним.
Ті роки у польській школі із подругою Златкою, хоча й не були легкими, але безсумнівно є одними із найкращих у її житті. Хоча б тому, що тоді вона ще не знала, що таке зрада, обман, голод, війна...
Але те маленьке, тихе щастя швидко пішло із її життя. У 39-му радянські війська вигнали поляків на Батьківщину і почали швидко встановлювати свій порядок. Златка із родиною поспішно зібралася і виїхала до окупованої, палаючої Польщі. Що сталося з ними? Яка їхня доля? Навряд чи коли-небудь хтось уже про це дізнається...
Із будинку Златки браві офіцери викрали все цінне, а сам дім віддали селянам під будинок культури. Потім недовго подумали і вирішили, що з таких апартаментів вийде непогана лікарня. Так, ще нещодавно розкішний і граціозний дім, перетворився на сільську амбулаторію із білими стінами, вічним запахом ліків і непривітними санітарками. Настя часто ходила до будинку і все дивувалась як із такою швидкістю можна привести квітучу будівлю до такого неприглядного вигляду...
Вчитись у Насті можливості більше не було. Але доля змилостивилась над нею і дала шанс продовжити навчання у медичному училищі. І ось вона: юна студентка із білою хусточкою на голові і такого ж кольору халатом. З яким захватом дівчина вивчала всі премудрості медсестринської справи! Як їй подобалось приходити у лікарні і допомагати хворим! Яка вона була щаслива від того, що може бути комусь корисною!
Але молодість брала своє... У серце постукало перше кохання. Спочатку воно несміливо топталося на порозі, але потім із всією силою влетіло у юну і не спокушену душу дівчини. Ім’я коханню було Павло. О, цей Павло був справжнім радянським принцом! Він мав карі очі і білосніжну усмішку, був бригадиром і справжнім комуністом.
Любов захопила Настю в полон. Кожен вечір, намастивши губи чиєюсь помадою і зробивши модну зачіску, дівчина мчала на побачення. І аж до самісінького ранку вони із милим могли просидіти на лавці, бродити по містечку чи милуватися красою річки. І все ніяк не могли наговоритись, надихатись один одним, натриматись за руки. Оце мабуть і була вона – любов...
Ось і літо прийшло. Ось і останній екзамен вже позаду. Ось і вечір. А ось і він: коханий, біжить до неї із букетом ромашок у руках. Міцно притискає до грудей і ніжно говорить:
- Це тобі, моя люба, з канікулами тебе!
Ту ніч вони проводили разом. Букет Настя не випускала із рук. Все тримала і тримала. Ось і ранок скоро. Вже сіріє... Але що це? Що за шум? Раптом над ними починають летіти літаки, на землю нізвідки починають падати бомби... Обличчя у Павла стає блідим, його очі широко розкриваються і він із жахом шепоче: Війна. Це війна! Хлопець випускає Настину руку і прожогом кидається бігти. Дівчина кричить йому услід:
- Куди ж ти? Куди? А я? А як же я?
Павло обертається і зневажливо кинувши погляд на дівчину промовляє:
- Ти? Яка мені різниця до тебе? Мене потрібно до села. Воно за 50 кілометрів звідси. Там у мене дружина і донька. Прощай!
Настя стоїть посеред поля і дивиться в небо. Їй чомусь уже не страшна війна. Вона вже впевнена, що найстрашніше із нею вже сталося...
Потім була рідна домівка, заплакана мати і постарілий за кілька годин батько. Брат йшов на війну. А вона... Вона також швидко зібралась і побігла за братом, наказавши батькам якнайшвидше їхати і шукати прихистку від війни. Вона стала медсестрою. Днями і ночами Настя трудилась над хворими, недосипаючи і голодуючи. Вона не звертала на уваги на те, що під серцем у неї б’ється дитя. Вона не любила його. Воно не було їй потрібне. Та все ж вбити його вона так і не наважилась.
Дівчинка народилася кволою і своїм криком сповістила всім навкруги, що серед війни і жаху на світ прийшло нове життя. Вона жадібно хапалась маленькими ручками за повітря, вона хотіла жити. І вона вижила. Вижила на радість лікарям і медсестрам, на радість жінкам із такими ж маленькими крикунами. І не на радість лише одній людині. Не на радість своїй матері... Настя байдуже дивилась на дитину і відмовлялась навіть брати на руки. Вона беззвучним голосом казала головному лікареві госпіталю:
- Віддайте її комусь. Віддайте дитину якійсь жінці, яка втратила немовля. Он їх скільки: згорьованих, голодних і втомлених.
Старий лікар марно намагався пояснити, що дочка потребує маминої любові і ласки. Настя не любила власної дитини. Вона віддала її якійсь молодій жінці, яка зразу ж забрала дитя і почала годувати. Дочку назвали Маєю і Настя зробила вигляд, що дитини у неї ніколи не було.
Потім були ще довгі роки боротьби і праці. І от нарешті вона - Перемога! Повернення додому і зустріч із живими батьками та братом. Нове післявоєнне мирне життя. Нові друзі, нова любов. І лише по ночах до неї почала приходити чорнява дівчинка і запитально дивившись у очі промовляла: “Мамо, а чому ти не зі мною?”
Дівчинка все снилася і снилася Насті. Вона почала її проклинати за те, що та десь є. Вона почала її ненавидіти. Ненавидіти власну дочку.
Час йшов. Типове заміжжя із молодим хірургом, типова сім’я з двома дітьми. Типова дочка і типовий син. Обоє русяві, обоє із голубими очима, обоє майбутні лікарі. І лише інколи в уяві поставав образ маленькою брюнеточки із кучериками. Вона гнала від себе цю мару і знову жила по звичному.
Скільки часу минуло із пори її молодості! Скільки води стекло! Скільки всього сталося! Скільки всього вона забула і викреслила із пам’яті. Скільки всього! І ось тепер цей букет. Ці ромашки. Ці спогади. Цей біль у серці. Ці гріхи. Анастасія плакала. Плакала над минулим. Над всім плакала.
Жінка мовчки встала і взялася за вазу. Зі злістю вийняла з неї букет і викинула у смітник. Підняла голову і ніби нічого не сталось сказала:
- Як ваше здоров’я, рідні мої? Як справи? Сьогодні чудова погода, чи не так? А чи не піти б нам прогулятись? Давненько ми з вами не розмовляли просто так, ні про що...
Щасливі родичі навперебій почали обіймати Анастасію, а вона знову стала колишньою – веселою і життєрадісною. І лише ввечері, коли всі повлягаються спати, до нею у неміцному старечому сні знову прийде чорняве дівчатко і сварячись маленьким пальчиком скаже: “Мамо, я так тебе чекала. А ти так до мене і не прийшла...”
Букет зів’яне у смітнику. Поопадають пелюстки, розсиплеться на порох жовта серединка. Точно так розлітається тепер серце матері, яке так і не змогло полюбити власну кровинку...
Луцьк, 2013
