Я хворіла
Я хворіла.
Сиділа у ліжку з настільки перемотаною шиєю, що, здавалось, кисень вже не проникав у те горло. Може, саме тому воно жахливо боліло. Хоча… Хтозна. Може це воно настільки втомилося від кисню. Буває ж, правда? Втомлюєшся від повітря, від сонця, води, вогню, людей…
Було трохи дивно. Отак буває, коли ти не зайнятий по суті нічим, а тільки споглядаєш. Коли ти зупинився, а світ рухається і йому байдуже до тебе. Надворі кричала сирена, гавкали собаки, сміялися діти і шуміло листя. Але не було дощу.
Тому я й хворіла.
Я знала, що якби пішов зараз дощ, я б дуже швидко одужала. І мені було байдуже, чи це ефект Плацебо, якесь там самонавіювання. Мені було байдуже до всього, що стосувалося зовнішнього світу. І внутрішнього, по суті, теж. А це – дуже небезпечний стан, бо так можна звикнути.
Так от… Я хотіла дощу. А дощ не йшов.
Може, я й справді надто ним захоплююся. Справа в тому, що я просто божеволію, коли іде дощ. По-хорошому. І божеволію, коли довго немає дощу. По-поганому. Якщо скласти ці дві теорії докупи, виходить, що я просто божеволію і дощ тут ні до чого. Але це не так.
Тому я вірила. І чекала дощу.
Я сиділа в ліжку і пила гарячий чай. Багато гарячого чаю. Дуже-дуже багато гарячого чаю. Пила машинально, як роблять дуже заклопотані або дуже хворі люди. Хоча… Яка різниця?...
Завтра мені вставати о шостій. О дев’ятій я буду стояти перед купою народу в школі і читати вірші про щасливу долю. І посміхатися. Неодмінно посміхатися. Я взагалі рідко посміхаюся – або вже сміятися, або плакати, або бути серйозним. Посмішка стала надто приторною. Це як ліки, що не допомагають, але ти вже надто звик їх вживати.
Я не вірю в таблетки. Я вірю у дощ. І у чай. Хоча у дощ – більше…
Що іще? Читала Хвильового і запивала Хвильового чаєм. Хоча Хвильового не можна запивати чаєм. Бо це – Хвильовий.
Є багато письменників, яких не можна запивати чаєм, заїдати яблуком чи навіть вишневим пирогом. Їх навіть не всякою водою зап’єш. Чому вони трапляються дедалі рідше?..
Я читала, як чекіст застрелив власну матір, бо вона була з черницями. І поцілував її біле чоло.
І біле чоло відбивалося у дзеркалі, у книжці, у стелі, у чаї.
Я не знаю, чи плакала. Я лише пам’ятаю, що зірвалася з ліжка і різко потемніло в голові.
А потім я відкрила навстіж вікно і сіла на підвіконня.
Щось кричало в мені. І я знала, чому.
Починався дощ.
