Роздуми про проблеми
Як тільки я починаю створювати проблему у темних закутках своєї голови, вона миттєво постає переді мною в образі розгніваного воїна. Він летить на мене з гострим сталевим списом, аби заколоти в саме серце, або з велетенським дубовим тараном. З ним воїн прямує в бік фортеці Мого Духу, аби пробити її товсті мури, що пустили глибоку тріщину зневіри та непевності.
Як тільки я приходжу до тями і нагадую проблемі, що вона, насправді, плід моєї буйної/хворої фантазії, огрядний озброєний витязь в міцній броньованій кольчузі у ту ж мить починає танути, як вранішній густий туман від яскравих, пекучих променів ранкового серпневого сонця. Його спис перетворюється на крапельки свіжої холодної роси, що швиденько влягається на дрібному, густому килимі соковитого споришу, у мене під ногами.
Настає світанок. І я різко прокидаюся від гучного заспіву вранішніх провісників чергового божого дня, співучих лісових тенорів – натхненних пташок.
Проблема перестає існувати в моїй голові, розчиняючись, мов нічний кошмарний сон. Приходить повне прийняття та розуміння світу. Приходить любов до всього сущого і влягається м’яким теплим кошеням у мене за пазухою та починає своє монотонне, медитативне і невимовно приємне прядіння...
© Саша Обрій.
