Батькам на замітку
Куди не сунься – всюди одвічна проблема взаємовідносин батьків і дітей.
При цьому аж занадто часто простежується чітка лінія: батьки не хочуть чути власних дітей, а діти не хочуть говорити з батьками.
Та навіть якщо і хочуть? Навіть якщо і прагнуть? Далеко не кожні батьки, а тим паче – далеко не кожна мати, дивлячись на світ крізь непроглядну, щільну, молочну пелену надмірної материнської любові, хоче чути і розуміти свою дитину. Дуже часто можна спостерігати стандартну радянську модель сім’ї. Тільки замість фрази «диктатура пролетаріату» з’являється «диктатура батьків».
Мати, зваливши на свій товстий, напрацьований, намозолений верблюжий горб усі сімейні обов’язки, немов ломова кобила. споконвіку тягне свого непосильного хреста і стогне, проклинаючи все і вся, дістається від неї частенько і Богові. Він вже звик чути від неї докори і все ще надіється, що мати озирненься навкруги і прозріє з часом.
Звиняйте за грубість – цього вимагає стислість і обеззброююча прямолінійність тексту.
Батько ж покірно похилив голову і погодився з такою позицією жінки: чому б і ні? Тебе годують, речі перуть, «хвости заносять». Тільки мовчи і мовчки погоджуйся. А якщо все ж потреба вилити душу і з’явиться: заповнюй нею щедро по вінця склянку товариша, і собі не жалкуй оковитої. Ось воно самовираження. Тільки мамці такій не збагнути справжньої причини пиятики батька. Та й навіщо? Вона звикла лупцювати і клясти його своїми фірмовими триповерховими прокльонами. Не життя, а мрія! Мрія про зразок жіночності, гармонічної любові, взаєморозуміння та добробуту в сім’ї.
І тут повертаємося до наших дітей і до Бога, що чекає прозріння заклопотаної насущними самоствореними проблемами, матері.
Діти! Яку роль Бог відвів дітям, що народилися зрячими у подружжі незрячих, вкритих полудою обмеженості світогляду, світосприйняття і світорозуміння, душ?
Діти... Саме їх боженька і посилає «турботливим» батькам задля того, аби навчити своїм простим істинам буття.
Діти послані батькам не для того, аби постійно муштрувати їх і аж до скону диктувати їм свої правила, а для того аби самим вивчати ті правила.
Звісно, роль мами й тата дуже важлива для становлення повноцінної, вільної, відаючої дитини. Але для цього батьки самі повинні працювати увесь час над собою, аби стати гідними вчителями для свого потомства, направити його у правильне русло світосприйняття і дати можливість для самовизначення, роздивитися таланти та здібності малюка.
А що, коли питання постає інакше? Що, коли діти народжуються на порядок далекоглядніші і світліші головою за батьків? Ось тут і вступає в дію закон родової карми. Він є одночасно серйозним життєвим уроком і для дітей – як потужний духовний гарт і духовна практика, так і для дорослих – які повинні переосмислити свої принципи, за якими звикли жити, не задумуючись, чи гармонізують вони з навколишнім світом та з програмою бога, всесвіту.
Отже, закон родової карми звучить приблизно так: хтось у сім’ї має когось тягнути, витягувати вгору, а хтось має бути тяжкою ношею, баластом, але в той же самий час і досвідом, вишколом для духовно розвиненішого члена сім’ї.
Це може бути, звісно, і на рівні «чоловік-жінка». Але нагадую, що зараз іде розмова суто про рівень «батьки-діти».
Та і хто, як не діти, здатен на рішуче і безповоротне переосмислення дійсності під напором життєвих обставин?
Треба лише визнати той факт, що діти приходять у цей світ так само вчитися, як і їхні мама й тато. Та не зможете ви вберегти своїх дітей, даючи їм постійні нав’язливі настанови і рекомендації, які вони навіть не хочуть чути. І правильно роблять. Бо для них такі повчання будуть недійсними. Вони будуть стовідсотково слушними і правильними лише для самих батьків, у межах їх власного життєвого досвіду, але аж ніяк не для їхніх дітей.
Коли діти ще не досягли дорослого віку та внутрішньої самостійності, незалежності, ви можете і маєте допомагати їм, направляти їх, хоча при цьому, знову ж таки, не тиснути на них.
Як тільки дитина стає дорослою – вона відправляється у самостійне життя, як новенький вітрильник, випущений суднобудівним заводом у вільне плавання.
І не зможете ви вберегти його від штормів та негод. Поламані щогли стануть серйозним досвідом для судна і воно навчиться передчувати негоду та обходити підводні згубні вири, бермудські трикутники, «виходячи сухими із води».
Якщо ж тримати вітрильник роками на якорі, не даючи йому можливість бути обкатаним безліччю захоплюючих, а часом і небезпечних, подорожей, то гріш ціна такому кораблеві. Він постійно тужитиме на прив’язі, як приручений, одомашнений пес із сумними очима, що колись знав, якою є воля на смак, та рано чи пізно згниє, так і не відправившись у свою першу навколосвітню подорож...
То може, все ж таки, варто зібратися з думками, набратися сміливості і поговорити одне з одним та почути одне одного?
Рішення за вами...
Вічність за вами.
Мудрість – всередині вас.
© Саша Обрій.
