Людинокомахи
У дзвін оркестровий
синхронних клаксонів
ранкового транспорту
нагло вплелися
розпатланий лемент і поспіх ще сонних
міщан, що їх спокій, мов старець, полисів.
Жінки – невгамовні, мов диктори вулиць,
мов рупори площ і вокзалів трибуни.
І місто – гучний, невгаваючий вулик –
мов мед,
у стільник перехожих трамбує.
І в цій метушні мерехтливих метеликів,
в темній марноті
втрачається сутність і
вічність втрачає людину як велета...
Людинокомахи
снують в сірих сутінках.
© Саша Обрій.
