САДІВНИК НАТУРАЛЬНИХ СЛІВ
Колись... Дуже давно... Дуже далеко...Десь за обріями свідомості, за горами буденщини існувало казкове місто, населення якого цілком складалося з поетів – Поетоград.
За містом височів густий незайманий ліс, рослинність якого утворювали слова - Словоліс.
Щодня багато хто з поетів приходив до лісу за натхненням і спилював при цьому десятки слів за один візит. Таких пройдисвітів прозвали літературними браконьєрами.
Добуті колоди вони несли до міста, де будували собі з них чарівні оселі – будящі будинки.
Окремі слова-цеглинки ліпили в блоки – рядки, рядки – в строфи, що були стінами, а вже самі строфи – у вірші, які і були тими самими будинками.
Якось у гості до поетоградівців завітав мандрівний поет з іншого краю. Він був захисником лісів і добре знав про існування цілих словоповалів, що утворювалися в процесі видобування слів поетами-мародерами. Звісно, шукач музи прибув до чергового міста, аби попередити його населення про скорочення площі лісів, що йшло стрімкими темпами, за рахунок варварства невігласів у поезії. Так як в кінці кінців це могло би призвести до невтішних результатів. І слова, як вид, могли би просто зникнути з обличчя їхніх земель.
Мандрівник же пропонував колегам по перу, як альтернативу, самотужки вирощувати і множити чисельність слів, створюючи цілі насадження, а також лісогосподарства, продукція яких слугувала би будівельним матеріалом для внутрішнього світу поетів та захищала би природні словоліси від розорювання та винищення.
Гість, що завітав до Поетограду, був за фахом словоаргономом та словоселекціонером. Професія його звучала гордо і благородно: Садівник натуральних слів.
Окрім виведення неологізмів, він також не забував і про збереження, культивування рідкісних видів слів та архаїзмів. Доволі часто укладав цілі заповідники слів – Словники, дбаючи про генофонд слів, які мають залишитися в наявності у спадок для майбутніх поколінь поетів.
Справа в тому, що існував і гармонійний, споконвічний шлях отримання розсади. Найприродньо з’являлися слова, виплекані в глибинних теплицях поетових сердець. Саме по собі розуміється, що не всі майстри пера продукували довершені, гідні поезії, шедеври. Звісно, що в усі часи плодилося багато бур’яну та штучного сміттєслів’я.
Але Садівник передбачив і цей момент. Він перший сконструював і побудував сміттєсловоперероблювальну машину. Вона розкладала увесь словесний непотріб на прості сполуки – букви, склади, корені, префікси, суфікси та фонеми (найпростіші звуки).
Найпростіший будівничий матеріал був насінням, зернятками мови, які він роздавав добрим людям або саджав сам у родючий мовний грунт, в надіїї отримати гарний, довершений врожай.
Але його заходів по захисту слів було недостатньо. Ситуація вимагала від Садівника кардинальних, рішучих дій. Він довго ламав собі голову найфантастичнішими планами та проектами, але все ніяк не міг дійти згоди з самим собою – заважали постійні сумніви та непевність щодо ймовірних шляхів вирішення проблеми.
Отак одного разу ішов Садівник уздовж великого старезного словолісу і зненацька на дорогу йому вибіг маленький блакитноокий, білявий хлопчик. Волосся в нього було схоже на велику пишну копну свіжого сіна, яку нанесли веселі косарі одразу після жнив. Хлопчик нічого не мовив і кивнувши головою мандрівникові побіг углиб лісу. Садівник інстинктивно рвонувся за юним дивом та у зник густому гіллястому череві лісу.
Не знав, скільки так біг, чіпляючись за могутні віття слів-старців, що немов не хотіли пускати його до своїх темних таємниць. Чи то годину, чи вічність. Здавалося, старці ретельно віками приховували свої скарби мудрості від непроханих гостей у цих досі ще ніким не звіданих глибинах.
Аж ось вузька стежинка привела подорожніх до товстезного крислатого Дуба, який, здавалося, заплутався своєю буйною сивою кроною в перинах неба. Земля під ними задрижала. І врешті решт Дуб заговорив першим: «З яким проханням прийшли до мене, добрі люди? Слухаю вас.»
Садівник ніби забув усе, про що думав до несподіваної зустрічі з хлопчиком. Про всі проблеми та думки, які любив пережовувати та пересмоктувати у своїй киплячій ідеями голові. Здавалося, що все це перемішалося в його жбані та перетворилося на в’язкий молочний кисіль, що неприємно бовтався та не давав зосередитися на лаконічній, точній відповіді. Аж раптом немов блискавка прошила Садівника – в голову повернулася думка, яка так довго мучила його. Вона вперто почала розгрібати довкруг себе неприємну, густу жижу хвилинного остовпіння та боротися за життя, випливаючи на берег здорового глузду та ясного розуму: «Глибокошановний Дубе, я вже котрий рік підряд борюся за збереження усіх словолісів у межах наших поетичних земель. Але всі мої старання марні, бо зводяться нанівець настирністю літературних браконьєрів, поетичних варварів, які не цінують слова і поводять себе з природою, як ненаситні, сліпі споживачі. Що мені робити, Дубе-батьку?»
Дуб заскрипів своїм огрядним могутнім тілом і промовив: «Благу справу робиш, добрий чоловіче. Але не матиме вона успіху, доки не зрозумієш одну просту істину. Слова неможливо знищити. Передаються вони з вуст народних з покоління в покоління, утворюючи собою безцінну скарбницю народного духу і мудрості. Це незнищенний генофонд, який завжди зберігатиметься в потаємних сховищах народної душі. І доти існуватимуть слова, доки світ стоїть. Нехай і забуватимуть їх діти, нехай і будуть спилювати їх вороги та свої ж – вони литимуться з відкритих сердець поетів знов і знов. І поети самі дивуватимуться тим фактом, що не відатимуть, з під якого кресала буде зароджуватися невловима іскра народної мови. А потім ця іскра одразу ж переростатиме у вогонь, що стрімко поглинатиме порожнечу у їхніх очах та народжуватиме нові чудернацькі вірші, нестиме їх у народ, та відроджуватиме слова із небуття. Тому не жалій слів для поетів. Вони – одні з небагатьох, хто ладен зберегти їх та передати майбутнім поколінням, несучи їх у будящих будинках свого внутрішнього світу, зберігаючи від негод – градів, буревіїв, лісових пожеж та посухи – та даючи їм нове життя у своїх віршах. Словоліси чують мелодії віршів-осель, збудованих поетами у своїх поетоградах, та натхненні ними, зростають більш стрімко, даючи нові молоді пагони словесної порослі. А ті у свою чергу своїми маківками тягнутимуться у височину, створюючи для поетів благодатну тінь, затишний прихисток та натхнення.»
День поволі доходив кінця. Садівник з хлопчиком вже давно вийшли з лісу і довго ще енергійно гуторили про щось, тільки богові відоме. Чвалали стежкою, яка пірнала у стиглі пасма ланів та втікала далеко – поза обрії свідомості і зникала десь у синьому серпанкові, поза горами буденності...
А блідолиций Місяць, що проводжав подорожніх, ще довго місив зіркове борошно у діжці неба і ліпив із нього все нових і нових поетів...
© Саша Обрій.
