Іванкова колекція
Пригода, про яку хочу вам розказати, трапилась давно, ще коли діти не мали стільки книжок як сьогодні, навіть паперу знаходилося дуже рідко, а котрі ходили до школи, писали на дерев’яних табличках крейдою.
В ті часи дітям навіть не вистачало часу гратися, бо їхні батьки завжди знаходили для них якусь роботу. Вільний час для них був тоді, коли виходили з ягнятами чи худобою на пасовисько. Це була справжня радість. Там вони могли гратися досхочу, хоча багато разів їхні забави кінчалися слізьми. Головно тоді, коли їхня худоба забігала в людьскі сади.
Та діти скоро забували отриманих прочуханів і наступного дня ніби нічого й не трапилось, знову радісно гнали на пасовсько свою худобу.
Малому Іванкові теж дуже хотілось бавитися з дітьми, та їхні ягнята і корову випасав його брат Петрик, трохи старший за нього, який не радо брав його з собою. А до того ще й мати не дозволяла, бо у нього була своя робота, доглядати квочку з курчатами.
Іванко мав свою забаву. Цілий день вирізував ножицями різні візерунки з лопухів, капустяного листя та з шматків старого одягу.
Правда, траплялось, що до його рук десь колись попадав клаптик паперу, – те було найбільшою радістю для нього, бо так гарно як, з паперу, ні з чого не можна вирізати малюнок.
В нього була навіть власна колекція різних малюнків, якою гордився перед всіма і через яку діти завидували йому. Малюнки з Іванкової колекції були вирізані з різних паперців, яких досить рідко знаходив. Це були свинячі, коров’ячі та бичачі голови з порожніх бляшаних коробок, покиданих лісниками біля криниці Котової, куди Іванко ходив зі своїм дідом по гриби. Також були в нього зайчики та білочки з паперців, у яких знаходилися цукерки, які приносила йому бабуся, коли їхала до Сигота, квіти та різні вирізані будинки, з газет в яких тримала його мати завиті свічки. А найбільш гордився Іванко вирізаними кіньми, з коробок в яких його вуйко Хведір, коваль села, тримав вухналі для підкування коней.
Та одного разу Іванко знайшов цілий скарб для своєї колекції. Це було тоді, коли дідусь Марко, який жив у сусідньому селі, взяв його до себе.
Наступного дня дідусь Марко з бабусею Анною пішли в поле і залишили його самого вдома.
Спочатку Іванко пачав розглядав образи. Його пальці горіли, коли думав, як то вирізував би він отих дядьків бородатих, що намальовані на образах. Але знав, що такого робити не можна, бо бабуся не буде мати з ким розмовляти вечорами, коли паде на коліна. Потім Іванко почав шукати по поличках, надіючись, що знайде який-небудь клаптик паперу, бо ножиці, встромлені поза ґриндою, манили його, просилися, щоб він вирізував щонебудь ними.
На одній поличці Іванко знайшов маленьку дерев’яну зеленого кольору скриньку, коли відкрив її, мало не скрикнув з радощів, вона була повна всякими червоного, зеленого та голубого кольру папірців, з яких на нього дивилися різні дядьки. Було їх і в шапках, було й простоволосих, в одних були вуса, інші безвусі, було їх досить, лиш бери та вирізуй!
Іванко не вагався багато, а висипав всіх дядьків зі сриньки на підлогу, дістав з-поза ґринди ножиці і гайда до роботи!
Вирізуавав та вирізував Іванко дядьків, аж пальці опухли від ножиць, та йому було байдуже, одне думав – як він буде хвалитися і гордуватися перед хлопцями та свого брата Петрика.
Коли на підлозі залишились ще зо два, три дядьки чекаючи з нетерпінням своєї черги на ножиці, до хати увійшов дідусь.
– О Господи Святий! – заревів не своїм голосом.
– Що трапилось? – запитала перелякано з надвору Іванкова бабуся.
– Ти диви, цей шибеник порізав ножицями мої воли! – ревів виходячи надвір, щоб не дай Бог із згоряча не вдарити внука.
Так Іванко порізав гроші, які його дідусь отримав за продані воли.
Через роки Іванко став відомим фотографом, зібрав велику колекцію фотографій, та найдорощою йому була перша його колекція, хоч вона десь занорилася, але він носив її повсюду з собою в душі.
