Божевільня ІІ
Ни знаю скіки й времині після того пройшло. Ми вже й успокаювацця потроху начали. Думали, ну, слава тобі Господи, пронисло - забули про нас, грішних, оставили в покої, наконєц! Та й, дьийствітьильно, кому яке діло, шо ми тут по своїм уборним робим?! Ни по чужим же, по своїм! Шо ж то буде, коли государство ше й тим, шо в туалєтах пишуть займацця начне, га?! Хай лучче он икономіку піднімають, зарплати, пенсії добавлять, як обіщали. Вже сьогодні – чи як там у них? Правильно? А то, на тобі, підглядають, хто за чим до себе в уборну біга! Нима їм чим заняцця? Якось і ни культурно, ниприлічно, даже… Хіба ни так?!
- Ну, та так, мабуть…
- Та, як оказалось, рано ми, дурні, раділи. Зря рощитували, шо забули за нас, махнули на нас рукою. А, канєшно: ни кажи гоп поки ни пирискочиш!.. Хотя й було, - було!, - посланіє, яке нас придуприждало. Та ми й самі, откровєнно говоря, ни так шоб вже й дуже розслаблялись – даже, на ніч пост оставлять стали: чуло серце біду, ой, чуло! Однак, сказать по-правді, того, шо побачили, ни те, шо собі у голову вбгать, а й, мать’, у страшному сні придставить ни могли!
- Що ж то було?
- Христовий поход!, - розсміявся, - Чи ба, хресний ход. Та, лучче таки, христовий!, - сплеснув, - Господі, бачили б ви, шо то за зборище було! Боже правий! Кіно про Гапона дивилися? Дивились? О, ото точно як у кіно, їй-богу! Народу!.. Як тієї сарани! Де вони їх тіки і набрали! Точно, мать’, з усієї України звозили, а шоб їм!.. З христами, з корогвами, псалми виспівують, на нас христи православні накладають, очі ті свої банькаті до неба позводили і пруть прямоходом до нашої боживільні! А, поміж тих попів нагіндичиних, бабусь скрючиних, бачим, жлоби якісь бритоголові туляцця, на нас з-під лоба вовками зиркають. Й пики такі, хоть пацюків бий, хай йому холєра! З ломами, з кирками. А шо в них там у карманах було чи за поясом, то сам Бог святий зна! Вопщим, організація капітальна була. Видно, ни просто так, ни з вулиці собралися, канєшно.
Ну, ми, ясно, зразу ж скумекали, шо то за икскурсія така! Еге, бабусями малахольними прикрицця, а самим стіни наші під шумок ломами тими та кирками своїми, раз-раз, і позбивать скоренько, шоб і сліду од них ни осталось. Ага, знайим ми!.. Шо робить: так-сяк, на скору руку дороги тракторами там, прицепами, вопщим, чим було попирикривали, шоб бодай же трохи їх задиржать, врем’я, значить, виграть, а самі давай бігом, навпростець до боживільні своєї, грудьми пирид нею ставать. Все сило там собралось!
А сило у нас, я вам скажу, чималеньке, дворів тисяч зо дві, як ни більше, а ви думали! Правда, зараз вже ни так як було, багато вже хат і порожніх стоїть, - старіє сило, вимира. Молодьож та в місто тіка, ни остаєцця, а пинсіонери мруть – й по два похорони у день бува, шоб ви знали! А, шо ж ти, года… Та й здоров’я у людей зараз, канєшно, ни те, шо раньше було. А шо ж ви хотіли? Хімія кругом. Та й Чорнобиль той же, радіація. От вам і рак, і інсульти там разні, ни привиди Господь. Воно то може й раньше люди мерли ни менше. Знайите ж як воно: чим ближче сам до могили, то й очі більше покойників бачать. Ни те шо в дєтстві. Зараз за один год хорониш, вроді, більше чим за всі свої перші дваццять, їй-богу! А це ж ни так, правда? Так я й кажу, аби воно молодьож ни уїжжала, в силі оставалась, діточок рожали і таке разне, то воно б сило, може, ше й росло б даже, ни те шоб там. А шо ж їм тут робить, молодьожі тій?! Ни роботи пристойної, дєньижної, ани отдиху тобі культурного, як у тому ж городі, напримєр, - в Чиркасах там чи у Кийові. Хіба шо ото самогонку під клубом цмулить та мордобойом займацця. А так, хоть на місяць бири та й вий! Тоска! Хто ж тут тоді останицця? Я б сам аби молодим був, тоже б на їх місці поїхав. А шо? Шо тут робить? Скажіть, я шо ни прав? Вот іминно!.. Вопщим, вимира сило потроху, занипада. Слава Богу, хоть дачники потихеньку хати скуповувать почали, а то ті хати совсім в землю повростали б! Такі двори є, вже й стіни попадали, куди там! Руїни! Позаростало! А нєкоторі двори вже й порозорювали, шо ти! А, раньше… Господи, по чотири-п’ять класів було, – став загинати пальці, - А, Б, В, Г...
- То ви, кажете, все село зібралося?
- Га? Аякже! Всі до одного! Як той казав, од мала до виліка! Святе ж діло! Як же тут ни прийдиш, ви шо?! Хто з тупором, хто з арматурою, а, хто й, просто, каміння в жмені там чи в подол нагріб – це вже жінки та діти, в основному. Вопщим, всі були, як один, нихто ни закосив! Та попробував би хто! Свої б заклювали! То, щитай, все: з сила можиш зразу виїжжать! Загризуть! Сто пудів!
Ну, так от, стали ми всі вокруг боживільні, стоїмо, в кучу збились, ждимо їх: мужики курять одну за одною, жінки дітей до себе прижимають. Ждать, скажу я вам, найстрашніше, істінна правда! У мене самого серце так калатало, - думав, вистрибне, нивірне! А руки – їй-богу, прикурить ни міг! Такі дрижаки вибивали, аж смішно! Та всим страшно було, ни тіки мині одному! А, канєшно, було од чого…
Вопщим, стоїм, ждимо, аж ось і вони вже, як та хмара чорна, сунуть: попи з кадилами попериду, ззаду себе бабусь наставили, а там далі ходоків тих з корогвами-христами видимо-нивидимо. Ну, й між ними бандюки ті прикуплені, як оті вовцюри між овець, на нас, виродки, скаляцця, шиї-плечі розминають, кулаками хрускають. І наглі такі, сволочі, либляцця - бандюки, одним словом, рекит! Остановились пирид нами, дивляцця, а нас тоже ни мало, і такі сирйозні стоїмо, просто так ни розбіжимся, ні. Вийшов тоді з нас, голова сільради нашої, Грицай Микола – Коша…
- Коша?
- Ну, да, Коша! А, шо? Це у нас у силі так іногда Микол називають, по-дружиські. А у вас хіба ні?
- Ні, ни чув ні разу…
- А-а… А, у нас називають. Ми ж з ним ше з дєтства дружим. Так я скіки сибе помню, його так всігда називали. Правда він трохи старший за мене...
- Ну, вийшов він…
- Ну, й до них, каже: чого вам тут нада, йдіть отсюда з Богом, тіпа, од гріха подалі, ми вам зла ни жилаєм, ни чіпайте й ви нас, раді Бога! Вопщим, ми вас ни знайим і ви нас ни знайте! Їдьте, откуда приїхали, нима вам чого тут у нас в силі робить! А вже як приїхали, то йдіть он лучче в церкву нашу нову та там з попами своїми і моліцця скіки вам влізе, отак.
Він ше говорив їм, аж зирк, а од Старого, куток це в нас такий у силі, скраю, ше толпа пре. Дивимся, - а то з Москаленок, сила нашого сусіднього, мужики нам на підмогу спішать, ципами іскри об кам’янку викрешують. Ми, канєшно, зразу ж взбодрилися, - шо ти, така помощ! А, попи ті, наоборот, засіпались - бачать, мать’, діла ни буде, якшо ше й москалинчани ті до нас присойидіняцця., - гмикнув, - Жлоби ті тоже вмиг скалицця пиристали, куда й либи їх наглі подівались. Видно, поняли, гімнюки: влипли! Мать’, думали так, гуляючи силюкам хвости вкрутять, а тут на тобі - ни на тих напали! Зразу ж забігали, заширитували як оті карасі пирид щукою! З попами пиришіптуюцця, то на нас, то на москалинчан пальцями тикають, попів у чомусь пириубіждають. Особинно один із них, руками вимахував, я так поняв, главний їхній, бригадір чи як там воно у них, бо все врем’я по рації з кимсь матюкався. От, скажіть, з ким він міг балакать? По рації? З синодом? Чи мо’ з свойою жінкою, варить вона йому борщ на вичерю чи ні, га? Вот іминно!... Я так думаю, то може совсім і ни бандіти були, а міліція, тіки пириодіта. Та, в принципі, між ними і разниці, тіки, шо у формі тій, а так!..
Совєтувались вони там шось совіщались, аж ось бачим - виштовхують попирид себе бабусь своїх малахольних! Боже правий! Ну, чи ни сволочі, скажіть?! Рішили собі дорогу бабцями старенькими прокласти, ви таке бачили?! А ше з христами, з корогвами прийшли, іуди, тьху! Ничого святого тобі! Які там заповіді?! Яке ни убий, Господі? Мать’, правду кажуть: одні сиксоти гибіські сирид тих попів і більш нихто! Думали, рука у нас на них ни піднімицця, совісті ни хватить старих жіночок немічних гамселить. Ше й свічички їм у руки позапалювали, придставляйите? Тіпа, гріх двойний чи як. Стратеги, довбані! А ті ж бабусі - шо ті свічички тонесинькі, шо у них в руках: дмухнеш, як та ж кульбаба і розсипицця-розлитицця. Й собірать нічого буде, їй-богу! Де вони їх тіки й понабирали? Чи мо’ постом яким спиціально морили, Господи прости, пирид тим, як сюди привизти? Ни годували півгоду. Шоб якшо шо, то шоб страшніше ж взяцця за них було.
Тіки ж ми тоже ни гвіздком у тім’я биті, шоб з бабами намаханими заводицця! Ми протів тих бабусь своїх випустили, хе-хе! Главне ж врем’я виграть, правильно? Шоб москалинчани підойти успіли. По других селах ми ж тоже на сполох вдарили. Аякже, гонців скрізь послали!, – став перераховувати, - І в Тимченки, і в Придніпровське, і в Пиршотравневе… У Бузьки ті ж – скрізь! Скрізь, куди можна було, куди вспівали! По всіх навколишніх селах!, - відмахнувся, - Хіба ж тіки нам одним вона рідною зробилася, боживільня наша? Для них вона тоже, вроді, та мати стала, а ви думали! Та от тіки скоро прийти вони аж нияк ни могли! Це Москаленки у нас, можна сказать, тут під боком, зразу за полем – тіки перебіг і всьо, вже тут. А з тих сіл попробуй! Ни так скоро, як хотілося б!..
Так от, як зчипились ті баби, хай Бог милує! Вік прожив такого страхіття ни бачив! Аж моторошно стало, їй-богу! Даже, у бритолобих і тих челюсті пообвисали, отак! Скіки тіки в тій жінці люті, ни привиди Господь!..
Вони ж, бабусі ті намолені, мать’, думали, що їх тут мужики здорові, як бугаї одгодовані, убивать будуть. Сатаністи! Вже, мать’, сибе виликомучиницями на небі бачили, смиренно смерть приявшими од рук ниіствующих язичніков. В нивинну жертву за святу віру православну себе готовили, за убивць своїх будущих по ночам, сльозами умиваючись, молилися - а тут на тобі, їм якісь баби колгоспні у коси повчіплялися! Забули разом, мать’, і за святу Варвару, і за хор янгольський нибесний і за все смирєнномудріє своє умиротворяюще! Куди там!.. Як оті кішки скажені наскочили! Пазурами повпивалися, дряпаються, очі одне одному видирають, за коси тягаюцця, товчуть писком одне одного об землю, тіки кров на всі боки бризкає. А крик, леминт такий підняли, Господи!.. Їй-богу, наче та преісподня вся разом на світ божий завирищала! Аж у грудях похололо, хай йому грець! Мать’, скільки житиму, ни забуду…
Я як побачив той ужас, вірите, жінку свою, після того, більше ни разу в жизні ни вдарив! Чесне слово! Яким би ни був – п’яним, твирезим, - як рукою зняло!, - вищирився, - А до того ж таки іногда добряче прикладався, еге, було... Лупив тіки так, аж пір’я литіло! Особинно, коли язиком своїм дурним шось ни те ляпне. Знайите ж який він у них?! Як у гадюки! Тіки, шо ото ни роздвойиний, одсох би він їм навіки! А, так… Меле як помило, ни остановиш! Пелька та ни стуляйицця, їй-богу! Й шпига, шпига, шпига як оте шило, тьху! Хоть бери й одрізуй його зразу, як заміж биреш, чесне слово!
Ну, так от, бачать ті попи гибіські, одними бабцями нас уже просто так ни взять, до боживільні, до її стін ни прорвацця, ну, й, давай на нас мінтів тих пириодітих, шоб вже бойом до уборної пробивацця: їм то й нада було туди минут на п’ять, ни більше – шо там ті надписі зрубать! Мати моя рідна, як поперли вони на нас, лізуть прямо по тих бабцях нищасних, топчуть їх аж чвакає попід ногами. У каждого в руках по залізяці, морди пирикошині, горлають шось, явно ни православне, ни псалми виспівують. А за ними ход їх увесь, з христами, з корогвами, з ходоками тими в смерть пириляканими! Канєшно, думали, мать’, на икскурсію їдуть, туристи!
Шо тут почалося!.. Бачите ось у мене шрам на лобі?, - ткнув пальцем, - Це оттуда. Побоїще, кров’яки кругом, крик, плач, стогін, мат пиримат – все змішалось, всі луплять одне одного, вже нихто й ни дивицця, де, хто і чий – махають у всі боки кулаками чи ше там шо у кого в руках було, тіки хряскотить навкруг! Страшне, шо було! Ни привиди Господь! У мене й зараз оце, як вам розказую, аж мороз по шкурі йде, їй-богу!
Стояли, як кажуть, ни на жизнь, а на смерть! Й таки вистояли, ни впустили їх до боживільні нашої, удиржали, пока москалинчани до нас ни підбігли. Хотя приперли вони нас добряче, скажу вам чесно. Вже у стіну спиною впирацця стали, думали, все, ни встойимо. Шо ж ви хочите, вони ж профисіонали. Всю жизнь тіки тим і займаюцця, шо вчацця, як людям ребра ламать та пичінки одбивать. Як душу грішну з тіла витрушувать, еге! Ше й платять їм за це добре, ни так як нам колгоспникам. І годують – бач, які репи он поод’їдали на казьонних харчах? Ни оббіжиш! Та, слава Богу, видиржали, ни дрогнули, ни прогнулися під ними. Ну, а потом, як москалинчани попам тим в тил ударили, ми їх і погнали., - потер задоволено долонями, - Гнали, аж гай шумів! Мать’, і повбивали б отам по дорозі усіх. Штабилями б уклали! Особинно, тих попів з братками їх бритоголовими! Суки!.. Та, їм на щастя, погнали ми їх мимо церкви – там вони й зачинилися усі, падлюки. Бабці та разна шушира з ходоків тих по дорозі розгубилась – хто городами, хто лісом драпака дав, а хто й під забором лижать остався, де й угріли його. Биз жертв людських же ни обійшлось, - перехрестився, - Царство їм нибесне! І з нашого, і з їхнього боку убиті були, а ви думали! Про раниних там, покалічиних я, вопще, мовчу – чириз одного! Кажу ж, од тієї крові, вроді, озвіріли всі, осатаніли! Шо ти, отак народ довисти!..
Так от, загнали ми, значить, їх у церкву, а церква в нас, як я вже казав, нова, здорова, мурована – таку хіба шо дінамітом зорвиш, ни іначе. А де в нас той дінаміт?! Аби, канєшно, був то, їй-богу, б зорвали, к чортовій матирі. І ни задумалися б! Ні на сикунду! Так би й похоронили їх там усіх, гнид, під тим камінням православним. Як у брацькій могилі! Та шо ж типер… Вопщим, засіли вони там як оті щурі, тіки огризаюцця – а шо вони ше можуть, нидоноски?! Я оце думаю, як воно до стрілянини ни дойшло? З їхнього боку, канєшно. Ми то шо, ни бандіти ж якісь. І ни мінти. А в них же, сто пудів, оружіє було, хіба ні? Ни може буть, шоб ни було. Мо’, своїх підстрелить боялися, у тій колотнечі? Там же таке було, шо світу божого ни видно було, ни те шо там! Кажу ж, все пиримішалось, сторчма стало! Можна було, канєшно, і у свого вцілить… А чого ж тоді ни стріляли з церкви?!. Ну, та Бог з ними… Слава Богу, що й не стріляли, правда?..
Вопщим, заперлись вони зсиредини, сидять, на нас матюками гнуть. Ну, ми зразу ж, канєшно, вікна їм всі попирибивали, двері рубать заходилися, камінням закидали раз та вдруге, а, потом таки охололи трохи. А захотіли б, двері ті совсім вирубали б, а шо?! Або б як пацюків отих паганих викурили. Ильиминтарно! Обклали б дровами з усіх боків, бензіном би плюснули – і всьо! Горіло б так, шо аж гуло б! До самого б неба! А тоді би хай би вже й стріляли, скіки б їм улізло!
- Може того і не стріляли? Щоб не зробить собі ще гірше?
- Може буть… Мать’, таки ваша правда. Бо, й дьийствітьильно, аби стрілять почали, то, точно, б шось таке їм зробили – або спалили б, на хрин, або ше шо, ни знаю… Придумали б шось. Всі ж такі заведині були, шо куди там! Подуріли од тієї крові! Як показилися всі, їй-богу! Ну, а потом, коли вже вокруг тіє церкви, з ними запертої, побігали, то, кажу ж, вже охололи, одійшли трохи. Та й, по-правді сказать, злякались: кримінал і таке все разне, - й так вже далеко зайшли, хіба ні? Воно коли б’єся, то ни думайиш. А, потом, воно ж все приходить, лізе в голову. А увірвались би у церкву, - захитав головою, - самі б костями лягли, а з них ни одного б живцем оттуда ни випустили, шоб ви ни сумнівались!
Вопщим, забили ми ті двері досками, - шоб ни повилазили самі оттуда, гниди, - а самі давай скоренько раниних, - своїх, канєшно, ни чужих – нашо вони нам здались?, - по вулицях-городах собирать. Та швичче ж по хатам своїм ховацця, хто вже де може: знали ж бо ось-ось міліція нагряне. Ни зря ж той бригадір їхній з рацією своєю туди-сюди мотався, так же?
Можите типер собі придставить, скіки в сило тієї міліції разної нагнали! Матір Божа! А, скіки скорих наїхало! Там же раниних та убитих, мать’, як у тій Чичні було, їй-богу! Церкву, де попи ховалися зразу ж ОМОН окружив., - пхикнув, - Вроді, хто на них штурмом іти собирався! Ага, кому вже вони типер нада?! А, ше, казали, боживільню і, якогось біса, сільраду!, - потис плечима, - Причому тут сільрада?! Ідіоти!..
Попів та братків зразу ж в автобуси посадили: точно мінти пириодіті були, кажу ж вам! Бо, дуже вже бистро та міліція приїхала, - та ше в такому колічистві! Наче де ждали вже, шоб, тіки команда їм поступила та й всьо. А, во-вторих, кажуть, з тими, хто в церкві ховався, даже, і ни балакав нихто совсім: вийшли, сіли і поїхали, отак! Таке, вроді, як у культпоход сходили! На суботник, хе-хе! Наче й нима про шо з ними балакать, про шо розпитувать! Откуда і як вони тут оказались, шо з ломами, з кирками тими у силі робить собирались? Вроді, й ни було тут мордобою ниякого, побоїща кровавого з трупами та каліками, еге! Та воно й так: одна кантора, одна мафія! Шо ж ти хочиш?! От вам і міліція, а ви кажите…
Зате до нас у них інтирес був ого-го який: ану, давай по хатах, всих підряд вимітать та до воронків своїх кидать, - хто з синяком, хто з носом заюшиним, у кого кулаки позбивані. А, хто й, просто, ни понравився, ни так подивився. Або вже ж дуже здоровим їм показався – як, напримєр, той же Армян, шо з траси йшов. Його ж даже у силі ни було, ни те шо там! З Чиркас виртався чоловік, ни сном, ни духом ни знав, шо воно там у силі творицця, а вони його, всьоравно, у воронок, дибіли! Вопщим, усіх позабирали. Кого знайшли, канєшно! Сказано ж, собача робота!
- І вас теж забрали?
- Ні, - вищирився, - Мине, слава Богу, ни взяли: я воврим’я в погріб заховався, жінка мішками накрила, ше й картопльою зверху притрусила, шоб ни знайшли. Пронисло, слава Богу!, - перехрестився, - Ну, а тих хлопців, кого пов’язали, то, казали, таки добре попотовкли, боки пом’яли, шоб вони ж бумаги для мінтів нужні попідписували. Однак, ни один ни підписав: хіба ж вони дурні, самі собі приговор підписувать?! Еге!..
- То й суд був?
- Господь з вами, який там суд! Вони і в КПЗ тому районному сиділи ни довго, мо’ з ниділю чи дві, ни більше! Воно ж після того побоїща знайите яка слава пішла! Та ти шо! На всю Україну, куди там! Журналістів разних наїхало, рипортьорів – відімо-нивідімо! Ходять, синяки-рани наші фотографірують, могилки свіжі знімають, інтирв’ю у нас бируть, розпитують, як же воно все дьийствітьильно було, а ни так, як про те міліція бреше: тіпа, як же до такого побоїща кровавого дойти могло? А ми ж по правді все й розказуйим, шо й до чого, і як воно було - і хто почав, і хто винуватий, шо бицця завились. І про те як напали на нас перві, хотя й просили їх по-доброму, по-людському. І про те як винуждьині защищацця були, обороняцця од орди тієї православної. Ничого ни скривайим, все як воно було розказуйим! Ше й фотографії і відьио їм показуйим, які там хто тоді собі на мобілки познімав. Їх ше потом і по тьильивідьинню, даже, показали. Кажим, бачите он ломи і кирки, а он оті бритоголові, шо перві до нас бицця полізли. Ну, і таке разне… Та й хіба ни так, - якого дідька лисого вони до нас приперлись, шо ми їм паганого зробили, га?! Стала їм та боживільня кісткою попирик горла! Розбивать же її шли, ни поклони бить чи водою святою кропить, а надписі наші зрубать собиралися, коню ясно!
Міліція ж поначалу все так подавала, вроді, то наш внутрьинній конфлікт був. Між вірними церкви та частю мєсних житилів. Ви тільки вдумайтись: шо одпали од рідної православної віри і вдарились у новомодний сатанізм. Ну, і ше там шось – я вже його всього й ни помню. Як вам?! Тіпа, ми сиктанти, придставляйите?! Все сило, однодушно! Од мала, до вилика! Бо, хто ж ни стояв тоді коло тієї боживільні?! Всі, як один і стояли, аякже! Вопщим, і сміх, і гріх, їй-богу!..
Ну, так от: у нас, вроді, внутрьинній конфлікт, а вони, правоохоронні органи, тіпа, як миротворцями поміж нами виступили. Стіною! Ше й б’ють сибе у груди, шо якби ж ни вони, то тут би й душі живої ни осталось, ни те шо б там ше! Такий же наче фанатізм сатанінський нас всих вдруг, ни з того, ни з сього, схватив, шо Боже ж мій! Дивіцця, і работників міліції он скільки пострадало, так же сибе ни жаліли, порядок наводили. Так шо, тіпа, які можуть буть до них притензії, коли у них ни те шо там нарушеніє прав громадян, а, наоборот, можна сказать, сплошний гироїзм. Отак, сучі виродки! А ми ж їх і в очі ни бачили, мінтів тих паганих! Ни сном, ни духом! А ни те шо б вони там ше когось розбороняли! Вони ж в сило наїхали, коли ми вже всі по хатах порозбігалися, коли там вже ниякого побоїща і ни було! Одні тіки жмурики їхні попід заборами й валялися. Та ше ті у церкві забитій сиділи і всьо! То, хто ж типер, скажіть, повірить їм, шо то ни мінти разом з попами були, тіки пириодіті, га?! Ото ж! Ни стида, ни совісті у людей, тьху!..
Та журналісти, знайите ж які вони, коли захочуть, зразу ж все розкопають. Ну, вони і розкопали – і хто з ким бився, і откуда люди були, і хто їх з усієї України до нас звозив. Автобуси ж, як оказалось, ни тіки ж з нашої, а з усіх областей були. А найбільше із самої шо ни єсть столиці-матінки, отак! Ми про це й самі знали, та то ж ми, а то, - звів палець, - срєдства масової інформації! Вопщим, потяглася ниточка аж у Київ, до канцилярії самого святєйшого.
- Чого він так уївся в ту божевільню вашу? Єпископ. Бог з нею, залишив би її у спокої, менше б про неї гули, хіба не так?!
- Так то воно так, та, як той казав, трошички ни так. Воно ж як подивицця! Як ни як, а народ до уборної цілими табунами ходив, було й ни пропхайишся в неї, ни те шо там! Особинно, після того як фільм той зняли-показали., - захитав головою, - Страхіття Господнє, шо творицця начало! Вона й раніше, канєшно, ни пустувала, а то, просто, як нашестя якесь, їй-богу – очириді вистраювацця стали! Хотіли вже, даже, огорожу всиредину, вдоль стін ставить. Знайите, таку ципочками, як у музеях, шоб об стіни ни терлись, надписі ни портили? Бо, бува як наб’юцця – ни провернися, чесне слово! Як отих осиледців у боцці! Ми вже, з того всього, тіки по десять чоловік запускать начали, строго! Хай до яких би там скандалів ни доходило! А, шо ж ви думали? Пусти напризволяще – в момент зачовгикають, так стіни ті зашмарують - місця живого видно ни буде, ни те шо там! Коли отак ни контролірувать, порядок ни піддержувать! Хіба ж ти його людям докажиш? Та й люди, самі знайите, разні на світі бувають…
Двері, - гарні, залізні!, - ми ше раніш поставили. І рішотки на вікна. Свєт провили, пол одримонтірували. Даже, кришу пирикрили! Колгосп шіфир дав. А, шо - для такого діла ни шкода!, - розсміявся, - Все ж окупицця. Сторицию! А от за стіни, за надписі ті страшно було: над каждим кусочком її трусилися, над каждим сантіметром. Дихнуть боялися, ни те шо там! Шоб, ни дай же Бог, яка буквочка ни викришилась!..
- Не викришилася?
- Канєшно, там же голку ни встромиш, шоб в якусь букву ни попасти! Так же дрібно, так убористо все написано, - звів долоні до купи, - так вже плотно все нанизано, шо хрен поймеш, де одне й кончайицця, а друге начинайицця! Вони ж коли писали, даже, знаків нияких там ни ставили – ани крапок тобі, ани ком там чи ше чогось. Та, шо там знаки – між самими словами прогалину ту хіба вгадайиш, так же все вмирежино одне в одне., - розсміявся, - Боживільні, шо ж ти з них возьмиш!
Та й посланія ті знайите як читаюцця? Зайдиш в уборну, ходиш, очима по стінам водиш, - туда-сюда, вгору-вниз, влєво-вправо - а, воно ж так рясно, та так густо в рядочки збите, вроді, хто зерням дрібно виклав, чесне слово! В очах аж рябіє, нима за шо й оку зачипицця! Так вже ж плетине-пириплетине, точно те гілля у лісі, їй-богу! Крізь нього ж тоже, знайиш, - коли ше ліс густий, високий, - небо взглядом окиниш, то наче мирихтіння одне і більш ничого. А, як оком на якійсь гілці остановися, вніматьильно так вдивися, приглянися гарненько, - о, то вже шось і розибрать можиш, - і яка вона, й куди пішла, і як в які боки розходицця, як з другим гіллям в’яжицця. Ну, і таке разне…
Отак і на стінах тих. Тіки там ни сам, ни по своїй волі останавлюйися, а наче прикіпаєш до якогось місця, злютовуйися з ним., - розсміявся, - Вроді, хто мордою тибе туди - тиць! А слова, самі собою, - раз!, - так і стануть у те речиння тобі написане, од тих пророків лічно тобі адрисоване. Аж страшно, моторошно якось зробицця, їй-богу! Й зразу ж голова якось так странно закрутицця, замакітрицця, все пирид тобою попливе, в очах потимніє, аж коліна підкосяцця, підламувацця начнеш. Но, ни надовго, зразу ж проходить., - усміхнувся, - А, саме інтиресне, після того, як у тебе в очах розвидницця, ти те, шо тіки-шо прочитав, шо ось же в тебе осісьо пирид очима було, вже низашо ни знайдиш, як ни шукай, як ни старайся. Ни за які гроші! Так, наче, хто рукою стер у тебе попирид носом, чесне слово! Хоть лобом у те місце лупись! Отак-то! А коли саме написане тибе до себе ни притягне, то дивись ни дивись, а посланія тобі сьодні вже ни буде ниякого. Можиш зразу додому йти, тіки зря коло тих стін простовбичиш.
- Гм, дійсно дивно… А що ж там той єпископ?
- Йипископ?, - вибився з задуми, - А, шо йипископ?, - ляснув себе по лобі, - Тьху ти, хай йому грець, забалакався!, - розсміявся, - Ти диви, забув з чого і начав! А, шо ж той йипископ? Я ж, кажу, до тих стін народ з усіх усюд стікався, як до чудотворних образів якихсь. І христились, і молились на них. Навєрно, того його жаба й давила. Подумайте самі: чуда спаситильні творяцця, а церква тут ни при чому. З ниякого боку!, - вискалився, - Вони ж, коли ту церкву нашу нову одкривали, тоже ж якусь ікону чудотворну привизли, мощі святі поклали, аякже! Мать’, думали, діло ни в стінах тих, ни в надписях, а в нас, силюках, у самовнушенії нашому. Кажуть: народ у нас у силі такий, дуже вже расположиний до всього цього. До гіпнозу, тіпа. Отець Іван, казали, сам і пробалакався, прохопився нинароком десь між своїми, за чарчиною. А, в силі ж хіба заховайиш! Хотя, може й прибрихали: я, так думаю, хто б ше з тим попом нашим совітувався, га? Та ше коли він у таку нимилость попав, у очах начальства свого обласного і више. Хотя, з другого боку, Бог його зна, може й правда – люди ж зря тоже балакать ни стануть.
- Ну, та що ж та ікона?
- О-о-о! Зрєліще, скажу вам, тоже було ше те!, - хмикнув, - По тому ж сцинарію! А шо ж ви хотіли – тими ж самими руками і писалось, і направлялось, хто б сумнівався! Все так само: народу навизли хтозна скіки, в колони, як на парад, його построїли, в руки христи-корогви так же пороздавали, ну й, давай божу хвалу за хвіст тягти - все як водицця…
- Кого за хвоста тягти?..
- Божу хвалу. Ги-ги-ги! В смислі, у дзвони вдарили. Ги-ги-ги!..
- А-а!.. Зрозуміло.
- Ну, так от. Народу – тьма тьмуща! Де вони його тіки й бируть, народ той?! Це ж нима людям чого робить, як оце тими автобусами бозна звідки пертись, га?! А, навєрно, точно десь здалику, бо, ани з нашого сила, ани там з навколишніх, можна сказать, никого й ни було – так, со сторони, зараді інтиресу, стояли, дивились, ни більше! Вони ж, попи ті, вже тоді так всіх допикли, шо яке там поклонєніє! Я так думаю, може вони їм платять, га? Тим, кого возять. Тіпа, як димонстрантам у Кийові? По п’ядисят, а, мо’, й по сто гривинь у день, ви як думайите? Бо, чого б оце вони, дурні, за просто так їздили, скажіть?
- Ну, думаю, платять…
- Канєшно, платять! Ну, та Бог з ними, хай їздять. Нам шо? Аби ж, тіки, вили сибе по-людському, ни лізли куди їх ни просять. А так, - махнув рукою, - хай хоть і показяцця! Нам яка разниця?!
- А що, ці теж стіни рубати хотіли?
- Ці? Нє, ці, слава Богу, смирно сибе вили. Ни вони до нас, ни ми до них, само собою. Збоку тіки стояли і всьо. Дивились, шо ж воно таке буде, чим воно все закончицця. Інтиресно, як ни як! Ни часто ж у себе в силі таке побачиш, хіба ні? Та й чого б оце ми до них чіплялись? Нам шо, робить нима чого, чи шо? Господь з ними й пирид ними, хе-хе! Мало хто там ходить, правильно? Яке нам діло? Ми собі, а вони собі. Ми собі, стоїм, наблюдайим тихесинько, насіннячком, тіки, так культурно, собі під ноги попльовуйим. А вони собі, хороводи свої водять, вокруг тієї ікони своєї чудотворної кучкуються. Повна, як той казав, вєротьирпімость!
Ну, так от, ширигувались вони там мостились, поставили, наконєц, попів своїх з кадилами у голову, вдарили оп’ять у дзвони, христи ті корогви по-команді всі разом попіднімали - нисуть вже ту ікону попирид себе, у церкву. Йдуть, молитви возносять, псалми свої голосами йилейними, аж липне, їй-богу, виспівують, ну, й нам так вже приторно, так вже сньисходітьильно улибаюцця, вроді тим ідіотам слинявим, Господи прости! Аж ригать верне, чесне слово!, - блиснув зубами, - Цирк та й годі! Я оце думаю: дьийствітьильно, як вони ше тоді ни поперли всім отим кагалом боживільню нашу громить, га?! Видно, дуже вже за свою чудотворну ікону боялись, ни іначе! Бо, шоб полізли, ми б їм точно тією іконою всі їх мозги, к йидрєній матирі, і повибивали б, шоб ви ни сумнівались., - постукав собі пальцем по лобі, - Правда, якшо вони там у них ше остались! Це ж нада людей до такого состоянія довисти, га?!
- То в них, мабуть, генеральна репетиція була.
- Ни знаю, шо воно там у них було. Може й рипитіція! Хе-хе-хе! Кажу ж, цирк на дроті, їй-богу! Ну, та ладно… Вопщим, оддзвонили вони, одспівали, ікону ту посирид церкви поставили, ну й, слава Богу, биз особих приключеній, по домам і пороз’їжжалися. Простояла вона у нас десь з-полгода, може, трохи більше, точно ни скажу. Однак, так нихто до неї, ани ходить там, ани їздить, - розвів руками, - так і ни став. Як вже ж вони там ни старались, як вже ж ни рикламірували її, ни агитірували народ за неї – ноль на масу. Ни йдуть і хоть ти лусни!
До смішного доходило: вони ж, сначала, мать’, шоб те діло розкрутить, людей самі до ікони звозили. На виходні там, на празники які разні. Тіпа, бачите, он вєруючі самі світ за очі їдуть, шоб тіки їй чолом ударить, помолицця на неї! А ви, маловєри, в паскудстві тут паганському так погрязли, шо святого пирид носом своїм ни бачите, покайтися!, - розсміявся, - А ті ходоки, замість того, шоб пирид іконою чудотворною поклони бить, свічочки у церкві куплять та на пожертвованія разні давать – бігом до боживільні нашої, ісповєдувацця їй, просить собі, в кого вже там шо на душі наболіло чи случилось шо! Придставляйите?! Ги-ги-ги!..
Так шо, в конці концов, забрали її од нас. Мать’, у більш доходне місце вивизли. Чого ж їй у церкві пустій стоять, га? Коли вона така свята, правильно? Може, кому й дьийсвітьильно де поможе. Нихто ж ни спорить. Ни одні ж тіки наші надписі чудотворні, правда? Он скіки в світі разного бува, чудиса і тому подобне… Та й од вєри людської, скажу я вам, тоже багато шо зависить, а канєшно!..
- То, так же й забирали? З корогвами, у дзвони били? Чи, пак, за хвоста тягли…
- Ні. Хе-хе! Типер вже биз дзвонів. І биз хресного ходу: тихенько вивизли, шоб нихто й ни знав, і ни бачив, наче, і всьо. Даже, нихто особо й вніманія ни обратив – коли та як! Так, поголос по силу пройшов та й годі. Та, воно никому й інтиресу ниякого ни було. Своїх проблєм по-горло, куди там ше чуже собі у голову брать!..
- Зрозуміло… Так ви, думаєте, це єпископ так із-за ікони єрепенився? Із ревнощів?
- А, хіба ні? Кому б ни гризло?! Скіки старацця, скіки грошей вбухать, а ризультату ниякого, ноль – шо ходили люди в уборну, а ни в церкву, так і ходять. Кого б ни заїло, скажіть?
- Щось тут не те… Не схоже це на попівське рвєніє, ні. Занадто вже затято вчепився! Видно, було у нього щось особисте… До вашої божевільні. Еге ж, було? Скажіть? Чи я помиляюся?
- Може й було., - розсміявся, - А ви, бачу, тоже того - ни промах! Підмітили, ти ба!, - закивав головою, - По силу таки й дьийствітьильно гомоніли, вроді той йипископ, коли ше зовсім і ни йипископом був, а так, попом районного маштабу, - з Иркліїва там чи з Чорнобаю, ни знаю, - сам ни раз і ни два до тих стін наших навідувався. Тіпа, на собствинні очі побачить хотів, шо ж воно там і як, повилазило б йому! Подийкують, наче то отець Іван сам комусь підвипивши і вибовтав, розказав, як той шастав туди, пириодівшись., - скривився, - Штірліц симінарський, бодай йому!
Вони ж куми з отцьом Іваном: йипископ чи то його старшого, чи то сиреднього христив, ни знаю! Отакі куми бувають, а ви думали! Смоли киплячої, а ни чарки од них дождися!, - скинув бровами, - А, лічно я й ни сумніваюсь - так воно й було: ходив! Бо, дуже вже бистро вгору злитів, падлюка, як для простого попа сільського, еге ж! Отак, ни з того, ни з сього – і враз у йипископи вибився, у синод уліз! Та, шо там балакать., - відмахнувся, - Він же і в Чиркасах пробув може з год-полтора, ни більше, зразу ж до Кийова пиривили: на повишеніє пішов! Шо ти, кадр отакий ниоціненний, низамінимий! А, січас, вопще, кажуть, чуть ни права рука самого святєйшого, шоб ви знали! Ни завтра-післязавтра сам його місце займе. Патріарх же нівроку старенький, як ни як. Скільки там йому ше, Господи прости, осталося?
- Якому з них?
- В смислі?
- Церква у вас в селі яка? Якого патріархату – московського чи київського?
- А-а… Церква московська, по-мойому. А, шо?
- Та, нічого… Так єпископ, - чи хто він там уже тепер, - у Києві, не в Черкасах?
- Вот іминно! Так шо, люди, мать’, ни просто так язиками своїми ляпають, ни брешуть. Бо, все воно якось дуже вже складно виходить, хіба ни правда?! Ни так як у жизні. Отак злитіть стримітьильно, ти ба!..
- То, ви думаєте, він собі дорогу до Києва, до патріарха через вашу божевільню проклав? Того й вишкірився на неї, аби й по ньому ніхто так само не проїхався? Як він по своїй братії у Христі, виходить так?
- Іминно так! Собі рушничком, падлюка, вистилив, а остальним – дзуськи, дулю під носа, з маком! Ше й ями риє!
- Або сліди замітає.
- Ну, а канєшно! І сліди тоже. Та Бог йому суддя! Хай вони там хоть показяцця між собою, трясця б їх взяла! Главне, шоб нас ни чіпали, боживільню нашу, правильно? А, там хай хоть глотки одне одному попиригризають! Нам яке діло? Так воно ж, гнида, навєрно, спить і бачить стіни наші порубаними, в’їлися вони йому у пичінки!
- Зачекайте, якщо він у столиці такий вплив має, чого ж він вас тоді не передушив, як кошенят отих сліпих? Після того побоїща кривавого. Божевільню вашу не зніс, га? Це ж який привід гарний був. Краще не придумаєш! А, ви кажете, хлопців ваших повипускали і, навіть, суду не було. Як так може бути?! Там же й трупи були, хіба ні? Я ж правильно зрозумів, були?
- Правильно, були. І ни один!
- Невже, журналісти відбили?
- Ті одоб’ють!.. Ага, ждіть! Бистріше, доб’ють! Самі знайите, шо за хліб у них журналіський?!, - махнув рукою, - Прибіжать, рани по-живому роз’ятрять, аби ж тіки юшило більше, аж до судорог корчило. Раз-два швиденько на всьому тому засвітилися, – ну, там сльозу пирид камирою втерли, кулаком, тіпа, од гніву правидного грюкнули, - й катма їх уже! Лови вітра в полі! Тіки ви їх і бачили! Далі побігли, правду-матку на пльонку знімать!
- Ви ж їх хвалили!
- А я й зараз їх ни матюкаю. Шо ж ти зробиш, коли робота в них така?! Та й хто казав, шо вони ничим ни помогли? Помогли, ше й як! Шум он який, тіки, підняли. Ше й який! На всю Україну, аякже! І, хто ходу ту кляту організовував, і откуда в неї ноги росли…
- Роги.
- Шо?
- Кажу, і ноги, і роги.
- А-а! Хе-хе-хе! Це точно: і ноги, і роги!, - прицмокнув, - Це ви харашо підмітили. Хе-хе-хе! Сила ничиста, рогата!..
- Або, просто, козли.
- Ну, як оказалось, ни такі вже й прості, - хе-хе!, - а столичні, з самого шо ни єсть Кийова. Якраз журналісти про все те, дай Бог їм здоров’я, і розкопали. Та я вже казав. Спасибі їм виличезне, канєшно! Шо підсобили, то підсобили. І таки добряче, ничого ни скажиш! Було діло, було, гріх брихать! Крику та куряви підняли гарної, куди там! Істінна правда! Довго на зубах скрипіло…
Та, коли та курява вляглась, де ж той крик дівся? Про закон, про справидливость, шо вона є? Про права ті ж наші тоже? Де він, крик той, га? Я вас питаю? Нима? Заглох?, - наблизився, - Заглох, вроді й ни було його николи. Наче, на дно булькнув. А чого? Бо, вже з другого місця надриваюцця. Чи ж мало тих побоїщ? По білому світу? Чириз день одне одному десь голови одривають. Тіки знімать успівай, еге! А, для них же, шо? Главне, розголос, шуму побільше піднять, хіба ні? Сила крику, понімайите? Шоб всі ж їх почули., - ткнув пальцем униз, - Ни того, хто там, дьийствітєльно, „Рятуйте!” кричить, а їх. Ну, заодно, й того, хто кричить, канєшно, тоже.
- Їх обурене волання на передовій суспільного життя!..
- Вот іминно! Пирикрикування! Тіпа, дивіцця, люди добрі, шо ж тіки у тому світі білому койицця! А, як ни кричать, то, вроді, його й нима, і ни було николи. Вже нихто ни на шо й вніманія ни обратить, як про те в новостях ни покажуть! Скажуть: „А, чипуха! Даже, і в новостях ни слова ни сказали.” А, коли й кричать, думайите їх дуже волнує, шо після того крику їхнього у людей останицця? Поможе це їм чи, мо’, наоборот, ше й того, шо було хуже зробить? Ні, ни волнує.
- Як, по суті, і тих, хто їх слухає.
- Еге, нима їм чого робить, як ше й цим собі голову забивать! Та й чи ж їх на всих хватить, як харашо подумать, журналістів?! Он скіки всього у світі глотку рве од ужасу, радості там, ни знаю, чи, наоборот, горя. Всих же нада пирикричать, по всих пространствах волну свою пустить, засвітицця скрізь успіть! А шо ж ви думали? Он, гляньте, скіки люду доброго, любознатильного до икранів поприкіпало, все кинули, повсідалися, ждуть: а шо ж там сьодні, які новості? кого вбили, кого наградили? хто, з ким і де?, - гмикнув, - І так чириз каждий час, грубо говоря. Люди ж ждуть – як же обмануть їх ожиданія, га? Низзя, нияк, ви шо!
А, з другої сторони, дьийствітєльно, то, може, і ни їх діло совсім, справидливості добивацця. Свою роботу вони зробили – крикнули так, шо всі почули, - чого ж од них іше требувать?! Вони шо – суд? Чи мо’ власть яка? Ні. Отож!.. Я так думаю, каждий должин своїм ділом занімацця, правильно? Журналісти кричать, ми слухать, а хтось і мєри принімать, соотвєтствующі. Так чи ни так?
- Ну, в принципі, так, правильно…
- Ото і я кажу... А, їх діло – новості.
- Ну, не тільки… Є ж у них там і журналістські розслідування, і ще там щось, не знаю. Ток-шоу, наприклад.
- Яке розслідування биз новин, ви шо?! Ниякого інтиресу! Сначала новості, а потом уже і разслєдованіє. Тіпа, як же так склалося? Так, а ни іначе?, - махнув рукою, - В новостях же главне шо? От, ви як думайите? Думайите, те, чого ше ни було николи, нове, да? Ні, ни нове. Хе-хе-хе! Як гарно розибрацця, в тих новостях николи ничого нового й ни буває, хіба ні? Чого б вже з кимсь, колись та й ни було. Імина та місця тіки міняюцця і всьо, а більш ничого. То чого ж тоді липнуть до них, як оті мухи, га? На голубий огоньок? Откуда ж такий інтерес у всих ниобикновенний, скажіть? От, яка, напримєр, мині разниця, шо учора грохнули Питра, а сьодні Стипана, коли мині, шо Питро, шо Стипан по барабану – я їх ни знав, ни знаю і знать николи ни буду! А завтра ше й забуду, хто з них Питро, а хто Стипан, де був один, а шо було з другим. А мині, всьоравно, інтиресно! Ше й на жінку свою шикаю, шоб рота свого закрила, коли я про того Питра чи Стипана слухаю. І так каждий день, ви тіки подумайте!
- То в чому ж інтерес по-вашому?
- Шоб було ни хуже, чим у людей, от в чому настоящий інтирес!
- Не зрозумів…
- Ди, а, шо ж тут ни понятного?! Можна лучче, а буває й хуже. Як подивися, шо там тіки у тому світі робицця, - матір божа!, - то й про себе, про свою жизнь лучче думать начнеш. І успокаює, і вдохновляє: ни хуже ж чим у других. І ти ни така вже й скотіна наче, як оно показують. Вопщим, чиловєком сибе почуствуйиш, хіба ни так? Це, вроді, як у силі, по-сусідському: як всі, так і ти. Но, ни так, як ті, у кого там хата згоріла чи, напримєр, корова здохла або, й того хуже, рак, понімайите?, - одмахнувся, - То, Слава Богу, ни в тебе, а десь там, у них! Ну, а сусіду там чи ше кому, канєшно, разом з усіма, так як нада, по совісті, од всієї душі посочуствуйиш. А, шо ж – біда, як ни як, у людини, горе! І корові своїй живій-здоровій порадійиш, потішися, шо стоїть же он ціла і нивридіма! Вопщим, і душа потрудилась, облагородилась, і з тобою ничого ни случилось. Вроді, од уроків одхристився, судьбу яку ничисту рукою од себе одвів! Аж, полегшало, ги-ги-ги!
Воно ж знайите як: коли горе яке у людини, то так наче на заразного якого дивляцця, хіба ни так? Жаліють, мо’, й од всього серця, а стороняцця. Культурно так, а всьоравно стараюцця обійти якось, ни торкнуцця, ни дай Бог. Наче, гидують. Шоб, таке вроді як ни набрацця чого опасного, бідою якою ни заразицця, понімайите? Я й сам, напримєр, на поминках тоже їсти гидую. Особинно, кутю. Знайите ж, шо це таке? О! Так от, таке, вроді, до смерті причащайися, їй-богу! Наче, хто в ту кутю ногтів з ніг того миртвяка настругав, чесне слово! І знаю, шо це смішно, а ничого з собою зробить ни можу, хоть убий!.. Отак і того горя гидують. Вроді, кашляють ним. А, з другого боку, кашляють ним, горем, значить, обминуло тибе, обійшло стороною – ни ти ж кашляйиш, правильно? Ше й знайиш типер, де й од чого морду одвиртать, отак!
А було б иначе, ни так, як я оце кажу, хрен би ті журналісти літали по всьому світу, вишукували б де, шо ни так. Де б чиїм криком підсилицця можна було. Шоб, з другого боку, той крик, крики тих, хто до своїх икранів припав заглушить зміг, понімайите? Особинно, коли ше й получицця всіх гуртом на той крик підбить. Знайите ж як воно, коли всі в один голос кричать начинають?
- Гм. Цікава теорія… Крик як суспільний наголос. В смислі, брать на голос.
- Хе-хе! Ну, це ви, вопще, по-научному закрутили…
- Яка там вченість! Не прибідняйтеся!..
- А, я й ни прибідняюсь. Куди ж уже бідніше?!
- Ну, та добре… То, хто ж вам тоді допоміг, з судами? Коли не журналісти, га?
- А, нихто. Хто ж нам поможе? Кому ми нада? Самі собі і помогли, а ви думали! А, якшо точніше, то то все Коша – Микола Грицай, голова сільради нашої, та я вже казав вам. Так вже все те діло хитро повирнув, шо вся вина назад, до столиці і вирнулась. Якраз до тих, хто те все і закрутив, отак! Ха-ха-ха! Ото чоловік! Такого б у призиденти, та ти шо! Процвітала б Україна! Була б як ляля наша ненька, а канєшно! Ни те, шо той пасічник, чи зек типеришній, Господи прости… Отак устругнув! Сказано ж, голова!
- Як же це він все так повернув?
- Бач! А він зразу втямив! Шо то, золото чоловік! Закон же тут саме на нашій стороні, а канєшно! Воно ж, дивіцця, любе собраніє законне тіки з дозволу місцевої влади. Й більш никого, так же! А наша сільрада ниякого такого рішення, само собою, ни виносила, никому ниякого дозволу ни давала! Та, нихто її й питацця ни собірався, коню ясно. Потому, Коша зразу ж позов на самого патріарха, на його канцилярію – бац!, - на, получи і розпишись! Тойисть, типер сільрада, од імені всієї громади, буде з самою церквою судицця. За душі невинно убієнних! Класно?!, - потер задоволено долонями, - Вопщим, той, хто ту кашу з Кийова заварив, сам же її там, у столиці, скоренько так і вихльостав. Шоб биз лишнього шуму. Мах на мах зробили: вони сначала позакривали усі діла проти наших, ну, а потом уже й ми той позов свій назад отозвали, отак! Тіпа, уклали мирову – ни вони до нас, ни ми до них.
- Пощастило…
- Можна й так сказать. З нас корона ни впаде! Главне, всі діла позакривали, хлопців одпустили. Ну, й нас, в кінці кінців, у покої оставили. Разом з нашою боживільньою. А хто там шо про нас думає – наплювать!..
- Так таки й залишили?!.
- Ну, почті. Так, хіба іногда бува наїдуть. Чисто, для проформи, ни більше. Як той казав, для профілактіки! А в остальному, все так як і було, наче. Воно ж, балакали, по тих фотографіях та відьио, шо наші на мобілки тоді познімали, журналісти когось із тих бритоголових таки опознали, ідинтифіцирували, хто та откуда. Вроді, там ни, просто, мінти чи бандюки були, а й ті та другі разом, пличе к пличу стояли, отак! Та, я вам за це ручацця ни буду, бо балачку таку чув, а шоб конкретно, хто там і як, то ни знаю, брихать ни буду.
Так шо мінти ті ни дуже до нас… Пост міліцейський, правда, востановили. Більше того, укріпили, даже: замісць одного двоє діжурить стало. Ше й з автоматами! А нам шо? Нам ше лучче: більше їх боятимуцця, більше й порядку в боживільні буде, хіба ні? А, так, ни знаю… Шо ж ше?, - напружив лоба, - Кажицця, все… А, вспомнив: пост ше й коло церкви поставили! Та, там такий пост був, – махнув рукою, - один міліціонер і той биз оружія! Його й зняли, мать’, чириз місяць, ни пізніше – кому він там нада був, Господі?!
В принципі, ничого особинно й ни помінялось, як подивцця. Самі ж понімайите: де можна договорицця з одним, договорися й з двома, і з трьома. А, канєшно, всі ми грішні, святих нима! А де грішні, там і гріш!, - вискалився, - Од одного до триццяти! Хе- хе-хе! Вопщим, ходили, читали – все як і раньше було, вроді, ничого й ни помінялось. Вже й забувать про все те стали…