Божевільня І
- То ви дьийствітьильно ничого ни чули?! За нашу боживільню? Сирйозно? Оце так так! Про неї ж все тьильивідьиння гуло! На всих каналах день і ніч крутили! У каждій газеті писали, їй-богу! Такий шум підняли, куди там… На всю Україну! Та шо там на Україну – на весь світ! Ни чули?! От так странно!.. Ни за шо б ни повірив! Точно? Ни шуткуйите? Може того… піддрочить мине хочите! Хе-хе! Знайите ж, як воно… Разні ж люди бувають… Точно, ни чули? Хе-хе!.. Ну, тоді слухайте…
Була у нас в силі, там де я оце й зараз живу, колись боживільня. Дурдом, по нашому, по-простому, по-сільському. Точнєє, вона й січас єсть, стоїть, слава Богу, никуди ни ділась. Та, вже ни работа – год дваццять, а то й більше, як закрили: больних вивизли, а зданіє саме, ясне дєло, так і оставили – куда ж його, з собою ж ни забиреш! Вот іминно!.. А сам будиночок, скажу я вам, так нивроку, капітальний. Січас таких вже ни строять, це точно: високий, мурований, ше з тої цегли, ого-го! Вопщим, довоєнний! Балакають, вопще, дориволюціонний, - ше з тих, царських вримьон. Вроді ше поміщиком нашим мєсним звединий, в благодєтьильних целях! Та, я так думаю, врядлі. Прибріхують. Ни такий він вже й старий, наче. Хотя, з другої сторони, як подивицця - Бог його зна: так, з одного виду, хіба ж скажиш?!
Так от, коли ту боживільню заходилися вже потіхоньку вивозить, - мебель там, оборудованіє разне, ше там може шо, ни скажу, - за один раз хіба ж його все вивизиш?, - больні наче показились, їй-богу! Всі як один: мо’ шо чуствували, нищасні, хто зна… Ни те, шоб там буянили або ше шо. Ні, Господь з вами, таких ни було! Наоборот. Хе-хе-хе! Їх, можна сказать, на умняк пробило, вдруг! На писатьильство. Придставляйите?! Ни з того ни з сього. І всих разом, - од малого до виликого, скіки їх там ни було! Як скосило. Вопщим, мєсний союз пісатьилів та й годі! Хе-хе-хе! Силою од тих стін одтягти ни можна було, чесне слово!, - блиснув золотим зубом, - Писали ж ни в зошитах, як усі нормальні люди, - ви там чи я, напримєр, - а прямо на стінах, шоб ви знали! Та ше й ни де-нибудь, а тіки, звиняйте на слові, в уборній! До крику, до піни з рота доходило, - а дай тіки там і більш ніде! І хоть ти лусни! Больні ж на голову, шо ти зробиш!..
Скіки ж он місця було скрізь - у палатах, в коридорах, - пиши де хочиш, якшо вже ж так на тих стінах кортить: ет, ні – тіки у там і всьо! Хай би заприщав хто там чи ни давав., – махнув рукою, - Куди там! Кому вони вже ті стіни нада були?! Всьоравно вибирацця. Якого ж тоді дідька, спрашуйицця, у тому туалєті зранку до ночі товктись, га? Коли он місця скіки кругом! Пиши скіки тобі влізе, слова нихто кривого тобі ни скаже, ни те шо! Та хіба ж їм шо докажиш!..
Воно то може пиши і в туалєті, коли вже так хочицця, Бог з тобою! Кому яке діло?! Так уборна ж одна на весь дурдом була! Шо ж ви хотіли? Обична сільська лікарня. Ше до того й стара, самі понімайите. Плитки, даже, ни було, ни те шо там! І то харашо, ни на вулиці, як обично у нас, по селах. А там же в основном женщини, лікарі… Напряг, вопщим. По кущах же стрибать ни будиш?! Як ни як, інтилігенція. Отож, я й кажу, ниудобство, як ни крути!..
А тим хоть би хни, все лізуть і лізуть, як навіжині, спасу од них нима! Вроді отой жук колорацький на картоплю, чесне слово! Наб’юцця у той туалєт, й ну давай одне по одному топтацця, місця собі на стінах виборювать – той до потолка дирецця, той долі вужом скрутився. Укінець подуріли, їй-богу! І все пишуть, пишуть, пишуть – їсти-пити їм ни давай, тіки ж ни проганяй одтуда, од стін тих своїх ни одривай! До кривавих пучок олівці списували, Господи!.. Так вже, бідолашні, шось тими огризками своїми вивисти спішили - ни дня, ни ночі їм ни було! Наче ни вспіть чого боялись! Бог його святий зна! Вже на них і рукою махнули – шо ж ти їм зробиш?! Хай пишуть! Ни зв’язувать же їх, нищасних?! Бог з ними!..
Отак було! Скіки вони там точно малювали вже ни скажу, - ниділю чи може й більш, ни знаю, - помню, нам вже на них і бігать дивицця надоїло. Геть всі стіни обписали! Од самісінького полу й аж до потолка, шоб ви знали. Та так же густо, рясно, - кажу ж, місця живого ни видно! Так вже тулили ту букву до буквочки, рядок до рядочка, - їй-богу, наче хто тією голкою по рушничку повиводив., - розсміявся, - Канєшно, шоб жодна ж буквочка ни пропала! Чудиса, та й годі!..
Вопщим, як той казав, дурдом поїхав, а сило осталось. Вначалі на ті надписі ни дуже хто й дивився, - так, посміялись-посміялись та й забули: ага, було б чим собі голову забивать! Знайите ж, як воно в силі – иногда й вгору глянуть ніколи, за тією роботою клятущою, - шоб вона вже сказилася, - ни те шоб там ше! Хотя в боживільню покинуту, канєшно, навідувались. Й таки частенько, - вискалився, - можна сказать, ригулярно: еге ж, подумай, скіки он добра під рукою, просто так лижить! Валяйицця! Бири ни хочу! Ну, люди й брали, а шо?! Хто шифирину, хто циглину яку потягне, хто ше шо собі візьме, - на хазяйстві, та ше й в силі, воно, знайите, все знадобицця! А, хіба ні?..
Ни знаю скіки й времині по всьому тому пройшло, - год чи два, а мо’ й більше, брихать ни буду, - поповз по силу слух, вроді, ті надписі на стінах ни просто так, а помагають.
- Помагають?.. Як це?!
- Пророчиствують. То єсть, будуще придсказують.
- Пророкують?..
- Вот іминно, пророкують. Віщають!, - розсміявся, - Та ни дивіцця ви так на мене, Господи… Чесне слово! Шо ж я, сміяцця буду тут над вами чи шо?! Їй-богу… Ось вам хрест, коли ни вірите., - перехрестився, - Чистісінька правда! Хе-хе-хе! Ну, та Бог з вами!.. Я й сам поначалу ни вірив, по правді сказать. Та й хто б повірив, скажіть?! Отак як ви й кривилися., - захитав головою, - Ну, а тоді, коли вже все сило, як той вулик, загуло, то тут самі понімайите… Ни до сміху. З усіх сторон тіки й чуйиш, тому те зробила, тому так підсобила, той про одне, той про друге розказує, - і всі божацця, радуюцця… А самі й ни знають, сміяцця їм чи мо’, наоборот, лякацця нада. Нихто ж толком ничого ни зна, шо воно, откуда, куда. У шо голову свою дурну оп’ять суним. Може нечисть яка, хто його зна?! Стрьомно. А ни піти… тоже ни того, вроді, в спину хто, шо ни одним, то другим підштовхує. У каждого ж, знайите, як ни одне, то друге… Як ни срачка, то болячка, Господи прости! Як у силі у нас кажуть. Прості ж смертні. Та ше й грішні, як один. Святих нимає… Страхіття Господнє! Таке як стуманіли наче всі, чесне слово! Вроді поробив хто шо людям! Господі, от врем’я було!..
Ну, а потом, обвиклись, притерлись. Пирибісились, можна сказать. Просто, ходили ни думаючи та й годі. Каждий по своє. Довірились. Мовчки. Ни зря ж кажуть: ни бири дурного в голову. От ми й ни брали…
- То й ви ходили?
- І я ходив. А, канєшно! Хіба ж я ни такий як усі?
- Ну, і що ж там таке?
- Надписі. А шо ше ж? Я ж казав…
- Ну, і?.. Що ті написи? Як віщують? Розкажіть.
- А шо ж розказувать? Ви ж всьоравно ни вірите, хе-хе!..
- З чого ви взяли? До того ж, ви ще нічого так толком і не розповіли. Хіба ні?
- Ну, вже шось таки розказав… Ви питайте!..
- Гаразд. Що говорять про ті написи?
- Хе-хе!.. Ну, вроді би написи ті, совсім, і ни маячня якась. Ни брєд ідіоцький, Господи прости, як усі раніш щитали, а, тіпа, посланія. Ну, як у Святому письмі там чи ше де… Для всих людей! Тіки ни так, як у тій же біблії чи там, ни знаю, у Нострадамуса, напримєр: вроді й для всих, а конкретно, як розибрацця, то й ни для кого. Шо читав, шо ни читав – по барабану! Ниякої тобі пользи, лічно. Тіки мозги тобі затуманять та й годі. Хе-хе-хе! Ні, на тих стінах наших для каждого лічно написано. Конкретно. І биз ниякої там води. Ни якось там, знайите, розпливчато, - і так, і сяк, - тіпа, думай як хочиш, сам догадайся, якшо зможиш. Ні, там всьо чьотко, ясно, по дєлу. Як в аптеці - про шо спитав, про те на і получи: про дітей, так про дітей, про гроші, так про гроші, а спитайиш за здоров’я, про здоров’я і вичитайиш. Шоб ти ни сумнівався! Вроді, чують тибе. Зсиредини бачать, їй-богу…
- Бачать?
- А ви думали!, - махнув рукою, - Бува припреся про якусь там, звиняйте на слові, дурню спитать, мєлоч якусь або й зле шо комусь надумайиш, - люди ж разні бувають, знайите, всі ми ни биз гріха, - так можеш і ни старацця: з чим прийшов, з тим назад і поплентайиш – ничого ни вичитайиш. Хай хоть з ранку до ночі на ті стіни бичить будиш. Поки й ни повилазить! Хіба ж раз так було, куди там!..
А, частенько бувало і ни так: йшли за одним, а получали совсім друге. Чого й самі ни ждали-ни гадали, про шо й мислі в голові наче ни було, ни те шо там! А вже потом, упосля оказувалось - саме оце їм в дьийствітьильності й нужно було, отак! Іминно це, а ни те, за чим приходили, дурноголові, чого так просили, ідіоти!, - зітхнув, - Отак, просиш іногда просиш, а й сам ни знайиш чого!.. Тіки біду на себе накличиш та й годі.
- То вони й справді помагають? Ті стіни?
- Аякже! Канєшно, помагають! Ше й як!, - хмикнув, - Скіки раз он так було, людині хоть криком кричи-розривайся, хоть на тій гілляці сухій вішайся - ниякої надєжди, ниякої помочі тобі ни од кого. Їй-богу, хоть головою бири та й об стіну бийся, хе-хе! А вона, боживільня, раз і підкаже… Та, шо ти!..
А началось все, кажуть, з Марії Мусійової. Точніше, з корови її: подийкують, вроді, вона тоді десь од чириди одбилась, - ни знаю, куди вже той пастух нихлюй дивився, - ну, й ни прийшла увечирі до двору. А, шо таке корова для сила?! Ше коли й жінка самітна, а діти одне одного менші, - ни всі ше й до школи ходять, нибоги! Годувальниця! Щитай, як рідна. Член сім’ї, можна сказать. Вопщим, як була так і кинулась Марія ту корову шукать. А тут мало того, шо вже на ніч повирнуло, ше й, як на зло, вітрюган піднявся, хмар нагнало, світу божого ни видно: до дощу діло. Бігала вона бігала кругом того пасовища, та так ничого й ни вибігала, сирдешна, аж поки її тим ливньом, як, мокрим рядном, і ни накрило. А од того пасовища, тіки ярок пирибігти - якраз під горою боживільня наша і стоїть. Куда дівацця, - туда й забігла дощ пиристоять. Стоїть, лобом стіну підперла, рюмсає, чуть ни ридає, нищасна: шо ти, так корови жалко! А були іминно в те врем’я якраз і вовки у нашій окрузі… Та, й люди такі, скажу я вам по-правді, любого вовка страшніші, а ви думали! Ни те шо корову - тибе живцем з’їдять. І ни подивляцця і ни подавляцця, бодай добра їм повік ни настало! Тіки на зуби їм і попади, еге!
Так от, схилилась вона, плаче, долю свою, бідолашна, проклина, дума, пропала ни за шо годувальниця їхня, аж, вдруг, отак, прямісінько пирид очима, читає: „Коло Гейкової хати, рогами дичку підпира”. Ну, і ше там шось далі, тіки того вона вже ни читала. А мо’ ни запомнила, - разне балакають! Та й Марія, - царство їй нибесне, вже мать’ третій рік пішов як покойниця, - м’яко кажучи, ни дуже грамотна жіночка була. А Гейкова хата – це кілометрів з п’ять од випасу, як ни більше. Та ше й у той бік – за лісок, з кручі, аж до самісінького Дніпра, - зроду б її там ни шукала, канєшно! Сказав би хто: йди туди, вона там, корова твоя – їй-богу, ни повірила б, ни пішла! Та й ни тіки вона одна! А тут, - хотя і ніч вже була глупа, і дощ лив, як з відра, - ни сикунди ни колібалась – як стояла, так навпростець до Гейкової хати й побігла! І шо ж ви думайите, - вискалився, - там таки, під тією дичкою свою корову й знайшла, отак!
Хто вірив, хто ни вірив, хто христився, хто сміявся, оце як ви зараз, напримєр, а, потихеньку, помаленьку стали люди до того туалєту навідувацця, - й то з каждим дньом все частіше і частіше. Знайите ж як воно в жизні, - скинув бровами, - як на тій ниві довгій: у того те, а в того ни те, сьодні так, а завтра вже й ни так. Ілі й того хуже – нияк…
Вначалі, правда, ховались, аби нихто наче й ни бачив., - розсміявся, - Це в силі, придставляйите?! Стіснялися. Тіпа, чортовня усяка, забобони бабські, ну, й тому подобне, знайите ж як воно! Особинно, мужики. Ну, й піп наш мєсний, отець Іван, тоже на мозги все врем’я капав, старався, случая ни тіряв, аби ж шпилькою каждий раз нас ткнуть, пристидить якось попозорніше, еге! Та коли воно раз та вдруге таки помогло, підсобило гарно, вже більше ни крились: куди там!, - бігали в ту боживільню чуть ни каждий день. Постоянно хтось в ній та й товкся. А, потом вже, як розголос пішов, і з других сіл, і з області їздить стали, аби тим стінам лобом вдарить, еге, добра собі напитать, до судьби, так сказать, своєї причастицця. Вопщим, пішло діло-поїхало, покотилася слава. Та, шо ти!..
Про церкву свою й совсім, Господи прости, забули. Воно, аби піп умніший був або, ни знаю, миткіший там чи шо, то може б ходили і туди, і туди. А шо?! Шо ж тут такого? Так і робили, попирвах. І кому од того пагано було, га? Никому. Та ж він як сказився, їй-богу, отець наш Іван: кричить, у кулаки б’є, на стіни ті весь час плюєцця, місця собі ни знаходить, придурок. Стала вона йому кісткою попирик горла, боживільня наша! Таке як здурів чоловік ниначе! Аж ни удобно якось, чесне слово!
Бува, собиримось у церкві на празник який там чи на христини, - ни бузувіри ж всьотаки, православні як ни як!, - так йому ни молитва в голову, ни вода свята чи службу править, а нас чихвостить: лає, криє чим попало, вроді, і ни в храмі Божому, а десь на базарі в сериду стоїм, чесне слово! „Душа ваша – в отхожиє мєсто влачицця!, – й аж сичить як той гад повзучий, увесь синій од люті, слиною на нас, точно, зміюка та підколодна, бризкає: таке як падуча у людини, їй-богу, аж страшно, - Нима вам місця у церкві святій, храмі Божому христіанському!” Ми й пиристали ходить. А шо нам – прокльони ті поповські на голову свою биз кінця і краю вислуховувать, чи як? Кому воно нада?! Дойшло до того, шо собрався вже ті надписі наші тупором зрубувать. Придставляйите, як допикло чоловіку?! Так ми йому всі разом так і сказали: зрубайиш стіни - зрубайимо голову. Тобі. І дітям твоїм, до одного. Отак! І зрубали б, їй-богу, зрубали. Ни вірите?
Воно, канєшно, як розибрацця, то його тоже понять можна: ни будуть до церкви во спасєніє ходить, ни буде батюшці й доходу от прихожан ниякого, - ани тобі грошима, ани там провізією, ани роботою якою. А в нього ж тоже і сім’я, і хазяйство чималеньке із добром там усяким нажитим. Діти, оп’ять таки ж, ростуть, нада й нагодувать, і в школу собрать, одіть там, шоб ни хуже ж як у людей було - сказано, живий чоловік, як ни як.
А тут ше й начальство його цирковне, - ткнув пальцем угору, - вишестояще, тоже допіка, за горло взяло, душить-ни одпускає, товче з ранку до ночі: з мракобєсієм паганським язичиським ни борися, нечисті разній ниправославній у парафії своїй попускайиш! Особинно, кажуть, на йипископа нашого чиркаського жалівся. Вроді, той так прямо йому і сказав: хліб свій пастирський, - християнський!, - дарма їси! Ни справися з дурдомом – їстиме його другий настоятель, так і знай! А чи ж довго попа нового прислать? Та ше на отаке сило, як наше, - ни бідне, доходне, га? Вот іминно! Проще простого! Того й крутицця наш отець Іван як ота шкварка на сковородці. А, шо ж йому остаєцця?! Ни розстригацця ж, дьийствітьильно!..
Тіки нас тоже понять нада: двору ни минеш, аби ті стіни комусь та й ни помогли! Та шо ти!.. Про добро там усяке – скотину, гроші чи удачу яку ув чому, - я, даже, мовчу. То таке, чипуха, можна сказать, лушпиння!, - подався уперед, - Людям здоров’я, жизнь саму ни раз спасала! Й то ни одному! Такі історії були… Аби сам на собствинні очі ни бачив, низашо б ни повірив, чесне слово. Куди тим сиріалам! Таке було, ни привиди Господь! Його і ни розкажиш, і ни покажиш!, - захитав головою, - Так шо люди на ті стіни свої ни те, шо молицця готові – душу, як нада буде, оддадуть. І, даже, ни задумаюцця, шоб ви ни сумнівались! Так із тими надписями зжилися, куди там!.. Биз них, навєрно, і пальцем вже нихто ни ворухне! Особинно, коли шо.
Та й сам отець Іван, подийкують, туда тоже ни раз і ни два навідувався: поза очі, вроді паству свою отвращать от сатанинського вліянія, а, в дьийствітьильності, - вичитать собі на надобность яку там, ни знаю. В силі попробуй, заховай: всі все про всих знають! А нам шо, – хай шаста, раз людині нада, хіба ні?! Боживільня, вона ж для всих, ни тіки для нас, правильно?
- Ото скільки народу туди ходило, й кожен собі щось знаходив?.. Ну, коли дуже треба було.
- А ви як думали?! Каждий і знаходив! А хто б туди ходив, просто так?! Чи ви думайите я бришу?, - розсміявся, - Казочки тут вам видумую?
- Та, ні…
- Кажу ж ми й самі удівлялись. І ни тіки ми! Балакали ж разне – всього й ни пирикажиш. Та й який смисл? Кажуть же, чужа душа – потьомки: а, шо ж тоді про душу сумашедшу сказать, га?! Вот іминно! Я так думаю, толком, до кінця там нихто николи й ни розбирецця. Бо, воно може случицця, діло і ни в тих больних совсім…
- А в чому?!
- Ни знаю… Кажу ж разне балакають., - почухав потилицю, - Ну, напримєр, шо наче надписі ті, такими як були, николи й ни оставались…
- Як це?
- Ну, вроді, обновляюцця вони постоянно. Самі собою, понімайите? Раз у раз. Дурних же давно вивизли, - вискалився, - одні ми осталися! Кому ж там типер писать? Хе-хе! Ми хоть і письменні, та хто ж туди полізе? Кому воно нада, гріх такий на душу брать! Ви шо?! Ни дай Бог! Народ наш, самі знайите, шо по туалєтах пише. Хе-хе! Ни святе письмо, м’ягко говоря. Хе-хе-хе! Як там: нима пророка у свойом отєчиствє, так? Хе-хе-хе! Господи прости…
А якшо сирйозно, то, кажуть, шо, той, хто туди шось своє допише, той сам з ума і зойде. Зразу ж! І про таке балакають, а ви думали! Вроді би було вже так: Явдошкин пацан там чи написав, чи намалював шось, ни скажу, - знайите ж, як воно діти, хіба його вгледиш?, - так до ранку, кажуть, з ума і зійшов. Забрали в дурку хлопця. Так його нихто більш і ни бачив. А був же абсолютно нормальний, вполнє, як і всі – і в школу ходив, і вчився добре. Кажуть, даже відмінником був, ни те шо там. Ше й я його харашо помню: хлопиць як хлопиць був, височенький такий, кучирявий, ничого такого, вопщим, ни хуже других. А, бач як!.. Отак!
А ше, ті, хто бачив як його в скору зв’язаного тягли, розказували, наче він совсім сивий був. Білий, як молоко. Вроді, за ніч отак і посивів увесь, їй-богу!, - зітхнув, - Шкода хлопця… Та й батьків тоже… Явдошка Галина, мати його, золота жінка! Геть змарніла. Так пирижива ж, бідна, й досі. Шо ти – він же у неї один був. І на тобі, отаке горе. Господи... А, шо ж ти поробиш? Така доля. Кому шо написано… Хіба ни так?
- Ну, мабуть, так…
- Вот іминно: як написано, так і буде. Ни ми писали, ни нам і править. Вони й биз нас обновляцця, коли є на те воля. Так же?
- Не знаю… Як же вони тоді оновлюються?
- О, цього я вже ни знаю. Та й нихто ни зна! Шо б там ни базікали.
- А, що, казали, бачили?
- Казали. Язик же биз кісток. Меле, як захоче.
- Ну, а що саме? Бачили?
- Шо ті букви наче мурашки по стінах бігали. Придставляйите?! Хе-хе-хе! Та я так, думаю, брешуть. Людям же, знайите, дай тіки язиками про шо-небудь потиліпать... Та ше у нас в силі., - махнув рукою, - А тіки зачепляцця – все, понислась, такого вже туди наліплять, такого нагородять, шо його й на голову собі ни натягниш, ни те шо там! Це точно…
Мурашки, я вам скажу, то ше й ни найстрашніше, еге. Розказують ше й ни таке! Куди тим мурашкам!, - подався уперед, - Кажуть, ті надписі самі ж боживільні й дописують. Ті, які їх ше тоді писали. Отак!
- Божевільні? Ви ж казали їх вивезли?
- Вивизли, канєшно. Ше тоді. Це правда. Та, каждий раз, як тіки повний місяць, вони в ту уборну оп’ять возвращаюцця. Всі як один! Й дописують свої стіни.
- В смислі, душі їх приходять? Чи привиди?
- І таке балакають. А ше кажуть, шо то й ни душі, і ни привиди тих боживільних, як ви кажите, а то, вроді би їх прощальна ніч за повний місяць зачипилась. Злютувалася з ним. Якраз пирид тим, як їх раннім утром в автобуси повкидали, вивозить стали. Їм же, кажуть, ни дали дописать, скіки там тієї ночі, до третіх півнів, оставалось. Й, ну, от типер, з того времині, як тіки настає повнолуння, та ніч кажного разу й повторяйицця. Заново. Як первий раз, понімайите? Шоб вони дописать успіли, те шо тоді ни дописали. От тоді вони й дописують. Кончають, оп’ять і оп’ять. Отак!
Ше, кажуть, в ту ніч, даже, свєт у вікнах боживільні побачить можна. І голоса їхні, крики почуть, як підойти поближче. Та хто ж туди піде?..
- Зачепилася за місяць?
- Угу, за повний. Ни натурально, канєшно, а так, вроді, вриминний коридор получився, понімайите? Питля во времині, шо проходить чириз каждий повний місяць – і той, який був, і той який ше буде.
- Ясно…
- Потому, в повнолуння ви никого й силою туди ни зажините! Ни вдень, - замотав головою, - ни, тим боліє, ноччю. Як би кого яка нужда ни давила, як би там ни нада було. Зимля під ногами гори, а туди ни підуть! Шо ти, страх отакенний… Та, шо там всиредину – і близько нихто ни підойде! Дисятою дорогою обходять! Хе-хе-хе!..
- І ви обходите?
- І я. Брихать ни буду. А шо ж тут такого, стидного?! І ви б ни пішли. Аби в силі пожили, на собственні глаза свої побачили, шо вона з людьми робить, боживільня наша.
- Може бути…
- Ни може буть, а точно! Хіба ж ви первий такий, Хома нивєрующий, звиняйте на слові? Всі отак, як ви, спирва й кривились, либились, а, потом, з тої уборної силою ни витягниш, день і ніч там стовбичать. В шию їх одтуда ни витуриш, їй-богу! От, приїжжайте до нас у сило, сходіть, постойте коло тих стін, а, тоді ми з вами і побалакайим. Побачим, якої ви тоді заспівайите!
- Може й приїду…
- Приїжжайте, приїжжайте. Ласкаво просимо! Нам хіба шо – шкода? Її на всих хватить…
- Ну, хай вона ще трішки оновиться, я й приїду.
- Зря ви так!..
- Як?!
- Піддрочуйите. Ну, та Бог з вами!.. Я ни обіжаюсь. Хіба ж впирвой? Ми уже всяких надивились – і зубоскалів, і повединих разних. Їх вже їздило-пириїздило!.. Та, знайите ж як воно у жизні: смієцця той, хто смієцця послєднім. Як говорицця: ни зарікайся!
А нащот обновлиння… Я вам так скажу: канєшно, мурашками, - хе-хе-хе!, - або мухами там по стінах, букви ті ни бігають, це точно. Та, з другого боку, самі подивіцця: це ж бозна коли ше ті послання писали! Страшно і подумать. Скіки времині он пройшло, літ скіки пиривирнулось! А, як все вокруг помінялось?! Хай Бог милує! Хіба січас той світ, шо тоді був, га? Одних тіки слов тих нових скіки появилось, шо хай йому грець! Тьма тьмуща!, - вдарив об коліна, - Вони ж придсказують так, вроді їх осісьо тіки вчора й написали! Ти тіки подумай! Як таке може буть, скажіть? Тоді ж ше ани доларів тих, ани там тиліфонів мобільних чи комп’ютирів разних, - одмахнувся, - нихто ничого такого ни знав і в очі николи ни бачив!
От ви, напримєр, у тій же біблії чи у Нострадамуса, ше там у когось, ни знаю, шо-небудь про риволюцію нашу помиранчову, про Ющинка-Іуду, про Юлю нашу там, читали? Прямо так поіменно, слово в слово, читали? Або про Кучму, Януковича чи Путіна, шоб він здох, падлюка? Ні? О! А на наших стінах написано! Їй-богу, написано! - вискалився, - Вот іминно! Містіка, я вам кажу!
- А було там провіщене таке: Ющенко, який підніме народ на боротьбу зі злочинними фальсифікаціями президента Кучми на користь кандидата Януковича, зрештою, ставши на місце Кучми сам фальсифікуватиме на користь кандидата Януковича?
- Ни знаю. Брихать ни буду. Я сам ни питав, чесно вам скажу. Може, другі… Но, думаю, шо було – там же одна тіки правда свята написана… Все як воно є.
- От якби її ще тоді на Майдані почули…
- Та її там може хто й кричав, так за тим же „Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!”, хіба ж його розчуйиш?!.
- Ваша правда. Особливо, коли ще й сам з усієї дурі горло дереш…
- Вот іминно! Я ж і кажу: може діло тут совсім і ни в стінах тих, і, даже, ни в надписях самих по собі…
- А в чому?
- В людях. Які їх читають. Скажіть, багато вони світу бачили, силюки наші? Чи мо’ образованіє яке пристойне хто має? Ні. Ото, хіба з брихунця шо почують або з тильивізора побачать, а так…
- З чого-чого почують?
- З брихунця., - вищирився, - Це у нас в силі радіо так називають.
- А-а!.. Класно!
- Так я й кажу, може те все, шо для них нове, уже з самого начала на тих стінах і було! Та тільки баньки їх дивились, а очі ни бачили! Чому ж тоді удівляцця? Воно ж знайите як, - поки в голову ни втовчуть, так, шо аж на язик ни налипне, то наче й нима його й ни було зроду! А люди ж шо, – за чим ішли, те і знаходили.
- Так ви ж казали до вас звідусіль їздили?
- Бач, і то правда! Хе-хе-хе! І їздили, і їздять. Цілими автобусами! Як на икскурсію! Даже, із столиці приїжжають, аякже! І іностранці., - почухав потилицю, - От і розбирися, як воно там в дьийствітьильності… А ви як думайите?
- Я?! Я, думаю, що коробка та телевізійна всіх сьогодні урівняла: село, місто – всі однаково квадратні, всі під одним гіпнозом блудимо. Як каже мій добрий знайомий: всім одним гребінцем звивини зачесали!
- Це точно! У нас у силі тоже всі балачки, як ни про політіку, то про сиріали…
- У нас політика вже давно сама серіалом стала…
- Ага, „Санта-Барбарою”!
- Скоріше „Беверлі Хілз”: то злягаються одне з одним, то гадюкою сичать, убить готові. І так кожен з кожним, по кругу: спочатку лижуть, а потім кусають, потім знову вилизують, аж слина на всіх летить, затим, глядь, знов зубами в глотки одне одному вчепилися, так що земля під ногами гори, не розтягниш їх осатанілих… Якийсь блядський притон садо-мазохістів, а не політична еліта, щоб вони вже там виздихали всі разом, Господи прости!..
- Істінна правда! Нудить вже од них, їй-богу! Як у того Шустира чи де ше там собируцця. Гризуцця, шо собаки ті!..
- А, вгодовані як свині… От дав би Бог на заріз!..
- Це точно! Ги-ги-ги! Як той казав, виличаюцця, шо свиня у барлозі! Ригать од них верне… А, брешуть же, Боже правий! Шо оті баби на базарі. Ше хуже! Особинно, та Стицько Герман… чи як її там в Бога. Так всігда прийде-навоняє, шо, вроді, ротом своїм тим і ни балака, а, Господи прости, пирдить ним на всих, чесне слово! Ги-ги-ги! Як вони з нею там в студії і висижують тіки… Ілі, ту ж Бісословську возьміть, тоже. Мало того, шо таке ж чорнороте, ше й намахане ж на всю голову! Так, вроді, в неї, звиняйте на слові, ни те шо там шось, а повне гузно глистів, їй-богу! Так же, мать’, свирбить та крутить, шо хоть бири та й часничиною затикай, чесне слово! Куди там вже ту пиридачу на місці всидіть, ги-ги-ги!...
- Осиновий кал Тимошенко?
- Ага, ги-ги-ги! Де вони їх тіки і бируть?!, - ляснув об коліно, - Гидко, а, всьоравно дивися! Точно, як ото собаку машиною на дорозі роздавить: кишки вилізуть, кров’яки, гімна, - ве-е!, - а, очі вроді магнітом притягує! Ни одвернися! І хотів би ни дивицця, а, всьоравно, дивися! Ги-ги-ги!.. Раніш, наче, ни так було, скажи ж?! Чи, мо’, молодші були, га?..
- Тоді теж зачісували, дай Боже! Просто, що не знали. Порівнювати ні з чим було. А, хто знав або здогадувався, то ті знаєте де були, де пятілєтку за трі года херячили – за себе і за того парня.
- О! Вот іминно! Ни ізвєсно кого ше в тій боживільні й диржали. Самі ж кажите, які вримина були тоді, кого в психушки засилали. І хто засилав. Піди типер розбирись, шо за люди там були, откуда, чим боліли. А, мо’ й ни боліли совсім, так заперли – того ж нихто ни зна! Може там якісь доктора наук гиніальні сиділи або академіки заслужині – тіпа Сахарова? Чи икстрасенси засикречині, ясновидящі разні. Може їх за пророчиства ті й заперли, в конці концов? Шоб про розвал СССР, напримєр, ни розказали, шоб про збиркнижки людські ни придупридили. Це ж хтось собі ті мільярди в карман поклав, еге? На прихватизацію! То, хто ж вам типер правду про те все скаже, га? Нихто. Ни допустять же вони кого попало до тих архівів сикретних государствинних? Тим боліє, може вони вже давно і унічтожині всі, хіба ні? Самим же КГБ. Всі документи, які там були! Всі до одного! Може ж таке буть?
- Думаєте, божевільні відчували, що їм уже все, каюк? Не, просто так вивозять? От і вирішили людям послання залишити? Все, що знали, про майбутнє? Аби попередити, що на них чекає, так? Типу, про корову там, лишаї, радикуліт, ще щось.
- Може й так. Чого ви смійитесь? Тоже варіант. Його ж нихто ни зна, як воно дьийствітьильно було?, - махнув рукою, - Та, вже, ма’ть, николи і ни взна!..
А, як на мене, то, скажу вам чесно: а, нашо й узнавать? Шо воно дасть, скажіть? Копирсання у всьому тому, га? Так, аби тіки для інтиресу? А, шо той інтирес? Шо він дасть, напримєр, нам, простим силюкам, га? Шо, ті надписі помагать більше стануть чи шо? Ні, ни стануть! Куди уже більше?! А от дров наламать, клопоту собі наробить – раз плюнуть! Воно ж, знайите, як іногда в жизні: главне ни іспортить. Те, шо вже є, шо Бог тобі дав, одпустив для тебе. А начнеш копацця, вишукувать там шось, шо воно та откуда, полізиш куди тибе ни просять – і все, гаплик, уже й того, шо було катма. Як там: ньи вльизай – убйот? Пропаде, вроді й ни було його николи. Й оком змигнуть ни вспійиш! Куди там… Ни зря ж кажуть розумні люди: за виликим пожинеся, й те, шо було потіряйиш! Хіба ж ни раз отак було?.. А нам ті стіни свої тірять ни можна, ой, як ни можна! Ни привиди Господь!..
Для нас главне шо? Аби тіки вона стояла, пророчиствувала, боживільня наша, правильно? І всьо. Більш нам од неї ничого й ни нада. Дай Бог, хотя б тим, шо є воспользувацця, вбиригти його, хай би як воно там вже саме ни зложилося. А все друге… Воно може, як той казав, по утончьонной натурє і, дьийствітьильно, добре, коли там усе до самого дна роскопано, іслєдовано – шо і як. Та на наш мужицький розум, хай воно, лучче, остаєцця так, як воно є. Пользу ж дає, людям помагає? Помагає, ше й як! О, то чого ж тоді лізти, куда тибе ни просять?! А, всьо остальне...
Знайите, нєкоторі вєщі, лучче, вопще, ни знать: спокойніше спиш., - засвітив зубами, - Як той казав: хочиш їсти ковбасу – обходь м’ясокомбінат дисятою дорогою! У боживільні своя жизнь, а, у нас своя. Ми в її душу, як говорицця, ни лізим, в долю її, судьбу ни мішайимся. Ни наше це діло, ни наше!
- Ну, а вона ж лізе!
- Сама по собі? Та ви шо! Николи! Тіки як попросиш. І то ше подумає, дать тобі чи ни дать. Кому, шо і як одповісти., - подався уперед, - А нас же вона, хіба просила? В душу її лізти, в нутро її заглядать? Ні. Ну, так якого тоді, спрашуйицця, біду собі на голову шукать, га?! Бог зна куди пхацця? Аби, потом, тіки локті собі гризти, да? Нє-е! Це вже ми проходили… Звиняйте!
- Зрозуміло… То ви кажете божевільню вашу і по телевізору показували?
- А ви думали! І ни раз! Даже, фільм цілий про неї зняли! Докуминтальний. А канєшно, ни якусь там пиридачу чи в новості втулили, - було й таке, і ни раз, - а настояще кіно! Більше часу йде, отак!
Воно ж коли розголос про наші стіни пішов, як люди з усіх усюд їздить стали, то почали і в газетах писать, і по тильивізору потихеньку показувать. Тіпа, так і так, є таке ниаб’яснімоє совримєнной наукой явлєніє, чудиса, по-нашому. Кажуть: пророчиствують письмєна настєнниє, чудиса полєзні людям творять. Гула слава, аж до столиці!
Та коли той фільм зняли, як його раз та вдруге по тильивізору, та ше й по цинтральним каналам прокрутили, - по первому там, Інтиру, 1+1, – Господи, така волна піднялась, куди там! На весь світ! Таке бурло збили, хай Бог милує: на всю Вкраїну закаламутили!, - закивав, - Молодці, хлопці, гарно зняли, так як нада – все показали! То, ви, й дьийствітьильно, ни бачили, чесне слово?
- Ні. І, що ж вони там такого показали?
- Все! Як воно є, так і показали: і про сило наше, і про боживільню, і про Марію покойницю розказали, кому, шо і як помагало - все вспомнили, ничого ни забули! Прямо отак, самі за себе люди і розказували!, - розсміявся, - Даже, і мине там в одному місці харашо видно - стою скраю, якраз коло двирей. Так, от. А в кінці, вже од себе добавили: вроді, так і так, поки вони тут цей фільм знімали, одному з них ті надписі чуть ни жизнь спасли. Придставляйите?! Даже, так! Щас вже ни вспомню, шо воно вже у них там таке случилось…
Вопщим, після того фільму став до нас народ, шо той сніг на Миколая, валить! Ходять, стіни ті роздивляюцця, читають, нас про боживільню, про чуда її биз кінця і краю розпитують. А кориспондентів скіки разних там з усіх усюд наїхало, рятуй Боже! Фотографірують, знімають, інтирв’ю у нас бируть – ми вже, їй-богу, як той Голівуд стали! Звьозди икрану!, - розсміявся, - На мєсних каналах сибе, даже, і дивицця вже пиристали – шо ти, вже ни той уровинь, а канєшно!
Однак, народ разний їздив: хто ходе, читає собі тихесенько, никого ни трога, хто лоба прикладає – инергії там косміческі ловить, з мірами потусторонніми контактірує, а хто й собі на сувинір колупає, падлюка! А, тим стінам шо – римонт хіба зробиш?! Тіки по рукам і бий! А, ше лучче, по мордяці!
Серце кров’ю обливайицця, коли на них рани ті побачиш, чесне слово! Вони ж, як живі, стіни ті наші! Аж дихають наче, їй-богу! Ше ж, знайите, розовенькі такі, вроді, хто на тому камині вино водою сильно-сильно розбавив – зразу ж в очі кидайицця, коли яка наволоч гвіздком колупне. От, скажіть, шо за люди бувають, га?! Прийшов дивицця – дивись собі тихенько, доки тобі й ни вилізе, а колупать – на хрина?! Тобі шо, робить нима чого чи шо?! Господи, ни стида, ни совісті, у людей, пранці б їх іззіли!
Слава Богу, хоть пост міліцейський туди поставили, а то б…
- Що? Міліціонера?! В туалет?! Серйозно?! Ги-ги-ги!..
- А ви думали?! За вимогою місцевої громади. Ну, й рішенням сільради, ясно. Шоб порядок піддержувать. Шо ж тут смішного? Ни зразу, правда, а таки поставили. Ми, даже, райадміністрацію пікетірували, в Чорнобай їздили – всим кутком, ни одним тіки силом нашим. І ни один раз, шоб ви ни сумнівались! З транспорантами, з мітингом, із пресою - все як положино! Дойшло до того, хотіли вже й трасу криминчуцьку пирикривать, їй-богу! Вони ж там, у районі, ногами й руками впиралися, слухать нас ни хотіли, ни те шоб ше! Так само, як оце ви січас, казали, тіпа, ви шо, совсім там коло своєї боживільні подуріли?! Де це бачино, міліцейський пост у парашу ставить, га?! Нас же ни те, шо область - весь світ засміє!
Та ми їх всьоравно додавили, никуди вони, голубчики, ни ділись! Поставили, як пить дать! Дружинники ж, із наших, мєсних, у тій уборні вже давно діжурили, ше як тіки розголос пішов, народ попер. Однак, хто ж їх боятимицця, скажіть? Хто вони такі, силюки наші, як розибрацця? Власть яка чи шо? Самозванці!, - махнув рукою, - Ни одного носа там розквасили, поки вони вже самі той пост, слава Богу, ни поставили. Це вже, по-мойому, як якогось там мажора, синка крутелика, - чи то кийовського, чи донецького, січас точно ни помню, - чуть ни до смерті одгамселили. Думав же йому все позволино, права свої качав, кулаками пирид нами вимахував, папашою всих лякав. Ну, ми йому той пириляк і вилили, ги-ги-ги! Буде на всю жизнь помнить, сопляк! О, тоді вони нас в районі вже почули, зразу ж. Коли їм, мать’, самим гарно, по самі яйця, вставили., - хмикнув, - Прибігли як миленькі! Тіпа, зглянулись на нас, наконєц, слуги народні. Це вже після якого там побоїща, Господи!..
- А до райцентру від вас далеко?
- Ну, як сказать?.. До Ирклія сімнаццять та од нього ше, може, кілометра з п’ятнаццять: от і щитайте – триццять два, правильно? Хотя, я от ни знаю - до Ирклія сімнаццять тіки од стовпового чи од самого сила… Якшо тіки од стовпового, то додайте ше шість. От, кілометрів триццять п’ять-сорок і набіжить. А, шо?
- Так оце кожного дня звідти наряд возять?
- Возять, аякже! Кажне утро. Куди ж вони дінуцця? Там, правда, наряд – один міліціонер і той биз оружія. Хе-хе-хе! А все ж як ни як власть - у формі, з дубинкою. Всьо як положено. Та нам хіба багато й нада? Аби тіки стояв, одлякував. Як опудало, ги-ги! А коли шо, ми поможим… Це само собою!
- Нормально!..
- Канєшно, нормально. А як же иначе? Зараз народ такий пішов, тіки дивись, гав ни лови. Попустиш - зразу ж в землю втопчуть! Тіки чвакне!
Он і йипископ той наш, чиркаський, примєром. Він і раніш місця собі ни знаходив, все казився, з ума сходив - так його нинависть до нашої боживільні душила, наскрізь його, мать’, до мозга костєй, проїла! А вже, як пост міліцейський поставили, так, щитай, совсім нисила тирпіть стала! В пичінки він йому в’ївся той пост, Господи прости, разом з тією уборною нашою дурдомовською! Останньою крапльою, мать’, став. Видно, ни здужав, Іуда, таке іздьиватьильство в собі носить, еге.
Він того бідного отця Івана й раніш розпинав як міг. Та, я вже казав! А то вже готовий був живцем з’їсти, Господи прости! Зацькував! Так же задовбав його своїми наїздами, настановлєніями тими постоянними, шо той вже, їй-богу, й в розстриги собрався іти, нищасний! З того всього! Шо ти, отак чоловіка довисти! А той все розпікає й розпікає, успокойицця нияк ни може, все мало йому, Іроду проклятому! Ни такий отець Іван йому і все, хоть ти вбий! Каже: мирицця з вопіющим сатанізмом, палиць об палиць ударить ни хоче! Ми, товче своєї, он і церкву йому нову, і вніманіє все, а він, мало того, шо ниякої очистітьильної роботи ни проводить, ше й сам туди разом з своїми прихожанами заблудшими чириз день шастає, отак! Розказав, мабуть, хтось йипископу, доніс на нашого отця Івана. Господи, які тіки люди бувають…
- Єпископ йому що церкву нову построїв?
- А, канєшно! Бачили б ви її!.. Така церква, куди там! На весь район! Мать’ у всій області нима такої. А, скіки гроший туда вбухали, ни привиди Господь! Мільйони! Поставили ж за год, мо’, трохи більше! Таку громадіну одбабахали, з куполами, у міді, шо ти!.. Людей, техніки разної нагнали! День і ніч строїли! Биз продиху! Ударна стройка була, їй-богу! Тіки шо ни комсомольська. Православна! Хе-хе! Обласного маштабу! Спішили, видно, православний оплот мєсному паганству поставить. Твирдиню вєри! Рощитували нас, мать’, таким макаром назад у церкву загнать! Лампадками позолочиними, стінами розмальованими туда заманить! Тіпа, паству свою потєряну, дьимонічиським ньиістовством душевнобольних і їже с німи одиржиму, до пастиря свого істьинного навирнуть. Хе-хе-хе! А канєшно, ждіть-дожидайтися! Вроді діло у тій церкві, ага! У куполах позолочиних! Ідіоти, шо ти скажиш!.. Больні люди!
Вопщим, такі гроші скажені, такі розтрати, - вищирився, - а тут, на тобі – міліцейський пост! Почесна варта! Опіка диржави! А на ту ж церкву – нуль биз палички! Хотя б копійчину яку нищасну дала та диржава рідна, християнська! Хе-хе-хе! Кажуть, так вже тому йипископу той пост, клятий, дався, аж зліг, ниборака. Так вже ж близько до серця взяв, нияк такого оскорблєнія лічного пирижить ни міг!
Так от, дійшла та справа, кажуть, аж до столиці, до самого пирвосвященства: таки домігся свого йипископ, добився, бодай йому долі ни було. Ну, оттуда, само собою, на область зразу ж і надавили. Й шо ви думайите? Прийма наша рідна облрада рішення: старе зданіє боживільні знисти, а на його місці построїть нове, совримєнне! Й оп’ять засилить туда больних. Придставляйите?! Тіпа, нашо вам їх писанину читать, коли ви типер зможите з ними й отак, напряму побалакать. Тет а тет! Скіки вам влізе! Якшо вже так биз тих душевнобольних вам жить ни вмоготу!, - прицмокнув, - Шо ти, отака, - сумашедша!, - забота про народ! Про свого виборця! Як там у них: все для людей?!..
Тіки ж ми тоже ни п’ятого колиса спиці: зразу змитикували куди воно вітир дме! Риконструкцію вони задумали! Канєшно, знайимо ми ту риконструкцію: стіни б їм тіки наші розвалять, та й всьо! Знайшли дураків! Та, у нас народ такий - сам кого хочиш оступачить, як нада буде! Ни те, шоб там його, еге! Казли!..
Отож, ми зразу отця Івана за барки, мов, шо ж ти, собака, оце робиш? Шо ж ти людям западло отаке строїш, га? Шо ж ми тобі такого паганого зробили, гнида ти поповська, шо ти так у ті стіни наші бідні в’ївся? Як людину ж тибе прийняли, а ти нам оце отаку благодарность? Він же ни мєсний, ни з нашого сила. Його до нас у церкву прислали, коли її, після совєтів, оп’ять одкривали, службу служить розрішили.
Той аж сполотнів увесь, стоїть білий, шо стіна ота, трусицця, зубами цокає, на нас всих хрестицця-божицця - він же тут совсім ни при чому! То все йипископ із Чиркас! Він все затіяв, я, тіпа, ни сном, ни духом ничого ни знав і зараз ни знаю, клянуся! Дума, їй-богу, приб’ють січас як пацюка шкодливого, і всьо! Шукай тоді крайнього! Ни за милу душу і кевкниш отут, у своїй же хаті рідній! Його, просицця, чуть ни на колінах пирид нами повза, й так уже з усих сторон заклювали, – світу божому ни радий, ни те шо церкві тій своїй новій, будь вона ни ладна, Господи прости!
Та воно й так, як гарно подумать. Йому ж тоже нипиреливки було, отцю нашому Івану. Шо він може, як розибрацця? Поміж двох огнів? Ничого. Воно б, вроді, казалося, шо там, між тих стін-писанок, хрест начипить, ладаном туди-сюди покурить, ну, ше іконочку з лампадочкою десь там у куточок примантачить! Сиди собі спокойно, свічичками приторговуй. Мир, красота, благодать! Ше й доход дополнітьильний, чималенький! Справа проста, нихитра. Он скільки ж празників паганських у християнські пирихристили, хіба ні? Того ж Івана Купала возьміть! Сам пиридачу по теліку дивився нидавно.
Но, уборна ж єсть уборна! Срач, по-нашому, по-сільському. Як же ти там службу справиш? Чи, бодай, образок святий навісиш?! Нияк. Гріх! Ше й виликий гріх! Вот іминно!..
А, шоб ни уборна, шоб ни писали там, як їх люди просили, а десь там у коридорі чи у палатах може своїх, то, можна було б тоді й, вопще, пророків наших душевнобольних святими виликомучиниками провозгласить, хіба ні?. Других же провозглашають! Коли, особинно, їх ікони помагають. Чого ж наших тоді ні?! Тіпа, мучиниками бизбожного тоталітарного рижиму, напримєр! Царську ж сім’ю он освятили! Хотя ті ани в цирквах ни правили, ани там по монастирям чи келіям ни постили – жили собі мирянами, мо’, ни всігда й на ніч молилися. Як той казав: пили-гуляли та владарювали! Шо розстріляли їх, правда… Та, хіба ж мало того народу вистріляно? Та ше у ті вримина!
- Тим же Миколою! Кривавим!
- Точно! Всих же у святі ни запишиш! Хотя сирид них он скіки нивинних було! Мо’, й дьийствітьильно, святих – і бизгрішних, і ни порочних. З чистою душою. А вони Миколку Кривавого у святі!..
Або ту ж Ольгу возьміть! Та, вопще, людей живцем закопувала! Ви тіки вдумайтись! Пригласила в гості і закопала. Живими! Це ж січас тіки про фашистів таке пишуть, в кіно показують, як там голоси, стони з-під зимлі, як вона над заживо похорониними ворушицця. Тіпа, дивіцця, які нелюди були! А тут на тобі – в святу! Німб над головою, сіяніє! Й образи по всім цирквам руським. Шо ж воно за церква така, шо таких душогубів на святі подає, га? І шо ж то за любов така християнська, всепрощеніє, скажіть? Куди ж ми тоді так докотимся?.. Як ше й убивць у святі висвячувать будим? Яке ж тоді, в біса, ни убий?! Який смєртний грєх?
А, наші он скікох од біди-горя урятували, пророчиствами своїми спаситильними. Тисячі! А скіком ше поможуть?!. Бизнадьожним, шо до тих стін приплентають-приповзуть. Й поможуть по святому - ни одкупаючись од гріхів своїх, ни користі раді чи там слави людської шукаючи, - а просто так. По простоті душевній!, - підняв долоні, - Ни зна ліва, шо подає права! Даже, підписів, імен своїх ни оставили, ни те шо б там ше образів чи житія свої! А чого? Бо, ни за себе думали, бідні, ни од тщиславія свого пустого чи ше якого гріха писали, а за людей душа у них боліла-розривалася, от шо!, - гмикнув, - Та й який, скажіть на ласку, із боживільного грішник, га? Він же нивинний, як оте дитя мале! Душа та, шо скло чиста! Улибайицця тіки на все тихенько, слова ни скаже, і все. Ни знаю як там другі, а наші такими були, аякже. І всі так кажуть, ни я один – у кого хоч спитайте. Так шо, от на кого молицця нада, кого на іконостас ставить! А вони Ольгу!..
- Христос теж стадо свиней утопив. Безневинних! Я так думаю, навряд чи б Грінпіс його обожнення підтримав …
- А ви, бачу, гострий на язик, бадьорий! Пальця в рот ни клади…
- А нащо ж пальцями в рота?
- Хе-хе-хе! Молодець!, - наморщився., - Так на чому я там остановився? Забув уже…
- На святих. Попа свого за барки взяли. Про…
- Ага. Так от. Значить, отця Івана ми, канєшно, одпустили: одумались трохи, ну, і успокоїлись, одійшли чуть-чуть. Знайите ж, як воно іногда бува спирисердя? Та ше коли отак, як сніг на голову? І не такого бува натвориш. А потом сам же і жалійиш. А доклався він, піп наш, до тієї афьори чи ні, це вже хтозна… Так же судить ни будиш, правда?.. Ни розибравшись, до кінця. А де ж там розибрацця?! Та, Бог з ним, з Іваном.
Так от, хай хоть і охололи трохи, пирикипіли, а патруль свій дружинницький таки подвоїли. На всяк случай! Хай буде, мало чи шо?..
- А що, пост міліцейський зняли?
- Ні, пост, слава Богу, поки-шо оставили. Нихто ни знімав. Набалакувать на людей ни буду. Нашо гріх на душу брать, правильно? Пост оставили. Та, яка ж надєжда на міліцію? Та ше в такій ситуації? Коли з області ниточка тягницця, самі понімайите. Під козирок взяли і нима їх! Лови вітра в полі! Діло ж ни в тому, шо вони там стоять ни хотіли або ше шо. Куди там, наоборот! Сирид них цілий конкурс був, шоб тіки на той пост попасти! Та шо ти!.. Просто так і ни втовпися, еге ж!, - гмикнув, - Їх же там і годували, і поїли. А грошви скіки водилося, матір божа!..
- Грошви?!
- Вот іминно! А ви думали! Він же міг впускать, а міг і ни впускать. Інструкцій же на цей щот нияких! Хто ж їх напише? Ми чи шо?! Нас, мєсних, він то пускав, биз проблєм. А от прієзжих – ни всігда! Придрацця ж всігда до чогось єсть – була б охота, правильно? Тіпа, власність місцевої громади, прописка і тому подобне. Там цілі скандали були, шоб ми з собою никого чужого ни водили. З паспортом нада було йти, шо то твій родич, а ни якийсь там турист!, - розсміявся, - От вам і грошинята, шоб ви знали! Міліція!.. Так шо, своїх дружинників ми подвоїли.
Ну, так от, коли ті вже строітьилі приїхали, шоб боживільню нашу зносить, то їх там чуть ни повбивали на місці, їй-богу! Ми ж уже готові були, ждали їх. Всим силом собрались, пирид боживільною своєю стіною стали. Як один! Самих загонистих, прораба, ше там когось, - чи то з адміністрації, чи то інжинера, вже ни помню точно, - так оддухопелили – скора забирала, а ви думали! Та й правильно! Якого біса? Ни пуска народ, то чого ти тоді лізиш? На рожен? Тобі шо, гімно, більше других нада? Биз тебе сопливого тут розбируцця! Ни твоє собаче діло, еге! Йому приказали! Мало, шо тобі прикажуть?! Ти шо, й матір рідну вбивать будиш, якшо тобі прикажуть?! Приказали!.. Ми на своїй зимлі! Як скажимо, як рішимо усим гуртом, так і буде! Хіба ні? Я ни правий? Скажіть?
- Ну, в принципі, правильно… Як по закону.
- О! Вот іминно! Як по закону! Ото ж і я кажу! Після того, правда, міліції, беркуту нагнали, - все винюхували, випитували, хто бив, хто організатором був, хто народ до боживільні собирав? А хто ж собирав? Самі прийшли! Нашо нас собирать? Ми шо, дурні? Стадо баранів биз’язиких чи шо? Ми свої права знайим! А, якби й собрав хто, я там, напримєр, чи голова сільради наш, ше хто - хто ж вам скаже? Хто ж здасть своїх, скажіть? Коли всі разом там, як один, стояли. І стприй, і молодий! Ти ж все сило ни пирисажайиш, правильно? Отож…
Вопщим, побули вони побули, криміналом нас полякали та так ни з чим, як і були поїхали. Еге! Знайшли кого лякать! Ми й так лякані! Самі кого хочиш залякайим, як нада буде!
Ну, то таке… Поїхать вони поїхали, а от, пост свій міліцейський таки зняли, шо правда то правда. Тіпа, як ви до нас, так і ми. Ну, та Бог з ним, з тим постом! Ми після того наїзду вже й самі в собі силу почуствували. Побачили, гуртом і батька бить можна, ги-ги-ги! А це, я вам скажу, вилике діло для людей, отак почуствувать, шо можим таки шось, можим.