Розмови між
Затоптана глина на мить поглинала підошву старих черевиків. Візерунок, посічений лініями й ромбами, повторювався через кожних півметра. Повторювався, наче ритм нескінченно довгої мелодії, яку співають цілі покоління, навіть не задумуючись над тим, хто заклав їм у голову щось настільки добре знане.
Земля впізнає своїх мешканців ще задовго до того, як людські руки вхоплять грудку піску чи кілька камінців, аби жбурнути їх куди подалі - рух у безкінечність. Ритмічність кроків, однаковість правого й лівого черевика, зміїні шнурівки, затягнуті надто туго, аби дозволяти повітрю гріти ступні, - усе настільки з’їджене буденністю, що перебування саме тут і зараз подекуди змушує сумніватися.
Хтось покликав його сюди - і він прийшов. Без жодного натяку на втому чи свідоме бажання втекти. Без роздертих пальців на ногах й покусаного комахами обличчя. Поки вітри роздмухували шмаття на його тілі, він мовчки переступав з ноги на ногу, нехтуючи волінням тіла випити хоча б краплю води.
Тепер тут усе по-іншому. Діти не розкидують гнилі сливи на стежку, собаки не стягують на траву дещо роздерті піддверні килимки. І спроба впізнати дерево, на якому колись висіла гойдалка, видавалася марною. Все виглядало збайдужілим до нього, наче той, хто покликав, затіяв з ним моторошну гру: заховав усе рідне. Змушений шукати, він просиджуватиме годинами на лаві, вгледжуючись у простір навпроти; він перебиратиме поспіхом старі скрині й валізи - фантомні речі виглядатимуть звідти на долі секунд, і він марно радітиме щоразу.
Хтось постукає в одвірок, а він навіть не розвернеться. Замре, поки не відчує, що людська подоба позаду зникла. Звідки брати сили, аби розмовляти з минулим.
Потріскане скло між віконниць нагадуватиме йому про можливість втекти. Завжди можна уникнути того, чого насправді жадаєш найбільше. Він почепить на рамі свій довгий дотик і продовжуватиме пошуки. Його спина затвердне, поки він переглядатиме усі плями на фотопапері; його потилиця стане солоною при першій спробі вчепитися за щось справжнє і досі живе. Люди змушені залишати щось по собі.
З ним нарешті хтось розпочне розмову. Випне свій голос з тіла, наче надто втомлену жінку після пологів. Осяде в його голові, як бетонний важель, який неможливо зрушити з місця. Говоритиме, бо відчуватиме провину.
Він завмре на колінах, перебуваючи далеко поза своїм тілом.
Хлопчик несе в руках зімнуті рукавиці, переповідає собі ж історію про гігантську снігову людину. Сміється на всю околицю. Пахне йому засушеними сливами. Розвертаючись кілька разів назад, він довго не помічатиме, що не залишає на снігу слідів.
Дорослий, він соромиться підвестися, аби не знехтувати жодним промовленим словом - голос втомлюється говорити - хрипить.
Хлопчик залишає рукавиці на дерев’яних східцях і сідає поруч. День йому видається теплим. Сонце пронизує пальці - ті гріються зсередини. Чутно, як хтось б’є ложкою по тарілці. Чутно, як хтось підіймається і йде. Скрипіння. Сніг перед ним місцями потоншав.
Голос затих.
Вперше стоятиме перед чоловіком, який щойно розмовляв з ним. Впізнає в ньому того, хто вмів затуляти сонце. Розідре йому зіниці замерзлими пальцями й опустить тіло додолу. Стіна позаду досі не захоче малювати його обрис. Довкола нічого не з’явиться й ніщо не зникне. Усе терпітиме його присутність, як і завжди.
Кілька днів він промотуватиме в голові ці ж сцени: убоге подвір’я, він повертається туди, шукає своє минуле, заходить в будинок, а там лише портрет на стіні. Лише портрет.
- Я зібрала твої теплі речі. І чаю теплого заварила в дорогу.
Хто це сказав? Його наче прикуло до крісла біля вікна, жодного натяку на те, що потрібно розвернутися, аби побачити щось інше. Теплі речі… Дорога.
- І черевики твої зігріла на батареї. Ти мусиш це зробити нарешті. Сьогодні останній день.
Останній день. Часовий простір упреться в якусь бар’єрну стіну, і що там, за нею, вже не можливо буде розгледіти. Щось там залишиться, а чомусь забракне місця.
- Послухай, я тобі вірю. - Вона торкнулася його голови й поволі припнула її до свого живота. - Але перестань винити в усьому себе. Ти не міг передбачити його поведінку. Не міг його зупинити. Хлопчик з кучерями - згадай себе на дитячих світлинах - ти був занадто добрим. Врешті, сталося те, що мало статися.
Він прислухався до рухів в її животі. Очі втомилися бачити. Очі втомилися зазирати глибше. Лише б не помічати зайвого. Слухати...
Вона відступала від нього повільно. Зупинилася біля дверей на кухню, тильною стороною долоні прикривши губи з поверхневими шпаринами.
Він житиме наодинці там, де мордувалася душа його матері. Де вистрибував з тіла батько. Де порізи розбитим склом один за одним вкладалися на шкірі, і ховати їх можна було лише теплим одягом.
Забрав валізу. Залишив ключі. Черевики, одяг, чай - він запам’ятав усе, про що вона йому говорила.
Коломия, 16-17.09.15
