По собі
Його поморщені руки залишили на підлокітнику чорні відбитки. Він щойно завершив напастовувати свої черевики. Робив це настільки ретельно, що мені на мить здалося, наче взуття – це найбільш важлива в його житті річ. Минув мене, піднявши праву долоню вверх, аби не зачепити. Я помітила, яким суворим було його обличчя сьогодні.
- Коли я повернуся, ти вже мабуть спатимеш. Я ще зателефоную.
Прокрутив дверну ручку. Стало тихо.
Мені було настільки тихо, що я вештала своїм власним тілом, аби почути, хоча б дотик руки до власної шкіри. Тонкі судини ледь проступали. Мені було тихо й моторошно від того, що я не могла збагнути, якого звуку очікую. Дім здавався схожим на домовину, яку наприкінці існування Радянського Союзу вручали працівникам заводу з деревообробки замість зарплатні. Я отримала те, від чого роками відвертала погляд.
Усе, що було в цьому домі, вперлося в підлогу, присунулося до стін, повисло на стелі, – усе це ганебна спроба створити проекцію щасливого життя. Усі речі мені ненависні.
Змушена повертатися до звичної справи – фільтрувати потрібні й непотрібні слова, я вийшла з квартири номер чотирнадцять і згаяла зо дві хвилини, поки чекала на ліфт.
Мене зустріли холодні очі охоронця компанії, який, здавалося, щоразу зі мною знайомився – поглядом. Прищурював очі, мабуть, намагаючись зрозуміти, чи проходила я тут вчора чи ще колись. Ствердним кивком голови я дала цьому немічному чоловікові знати, що не вперше опинилася на прохідній і точно знаю, куди мені рухатися далі. Чоловік, хотів щось сказати, можливо, він направду щось вимовив, тільки його слова такі ж непотрібні, як і використані тролейбусні талони. Усе має свій термін придатності. Я давно не вірю в те, що дні бувають «приємними» чи «гарними». А саме це, впевнена, було на гадці в охоронця. Яка, до біса, щаслива людина цей чолов’яга.
- Привіт. Що там у нас сьогодні?
Мої колеги навіть не підняли голови, помістили свої скляні обличчя перед моніторами і зрідка покліпували, змінюючи фокус очей.
Коли схаменулися, що я увійшла, - було не до розмов. Новинна інтернет-стрічка нашого видання червоніла від гарячих тем. Я знала, що під котримось із цих крикучих заголовків знайду те, що змусить мене збожеволіти. Стільки божевілля, як в останні кілька днів, історія ще, мабуть, не пам’ятає.
- Сьогодні приходив якийсь чоловік, - почула я за спиною, - він хотів отримати інформацію про те, чи був хтось з наших там.
- І що ви відповіли?
- Щоб звертався з офіційним запитом до керівництва. Він ще…
Я обірвала розмову різким рухом руки.
***
Повернулася додому й застала звичну тишу. Їжі в холодильнику не було. Мені давно набридло викидати страви, до яких забували торкатися.
Звук кашлю, що раптово застав мене посеред кухні, видався гучнішим грому. Сорочка на ньому була розстібнутою, проте до тіла міцно притулилася пожовкла майка. Наблизившись упритул, він дихав моїм волоссям, наче зустрів незвично новий запах. Його руки повільно торкнулися моєї потилиці - я не зводила очей з плями від чорнила на комірці, яка час від часу ховалася. Зважаючи на різкість його рук.
- Ти досі приходиш. Я здивований, - голос наче різав його горло, невидима кровотеча його слів залила мій слух.
- Де цього разу ти був?
Він потер правою рукою свою шию, після чого повільно розвернувся.
- Мої черевики забруднені. Мені прикро, але я мусив це виправити.
- Виправив? – Я намагалася не видавати своєї тривоги.
- Той чоловік сказав, що у нього троє дітей і він не знав, як по-іншому зберегти все, як було. Він показав мені фото наймолодшої доньки. Її волосся схоже з твоїм. На мить мені навіть здалося, що та дитина – витвір штучного запліднення, такою ідеальною вона мені здалася. Знаєш, ідея британців створювати людські зародки з ДНК трьох батьків - не така вже й погана ідея.
- Що ти верзеш? Штучні діти?
- Збагни, можна спроектувати свій ідеал. Ідеал, для якого ти щось значитимеш.
- Той чоловік. З ним все в порядку?
- Він здавався таким розгубленим. Я дивися на його чоло, а воно зморщене, наче на ньому витинали рельєфні лінії. Знаєш, я мимовільно торкнувся свого…
Він справді тримав зараз свою долоню на чолі. Його обличчя скривилося настільки, що зараз я бачила перед собою нелюдське створіння, котре щойно збагнуло, що таке біль.
Він плакав, а я тримала його за руку. Але тепер він був значно дальше від мене, ніж тоді, коли ми ще не були знайомими.
Я провела його до ліжка, накрила пледом і сиділа над його тілом, як плакальниця, сповнена жалю.
- Я досі намагаюся розгледіти у вікні своє відображення. Воно губиться в світлі, і я невпинно думаю про те, що насправді давно вже загубився. Сниться мені, що ходжу між людьми, що щасливий з того, що їх так багато, вони видаються такими заклопотаними, сіпають одне одного, аби щось розповісти або на щось вказати. Я намагаюся триматися ближче до них, аби теж щось почути, побачити, що ж там, по той бік дороги, а коли підходжу впритул до натовпу, то бачу, що у всіх обличчя моє. Ні, ти зараз подумаєш, що я лише переповідаю тобі сон, і так воно могло б здатися. Але я втратив інших людей, і залишився з собою, як з біженцем, котрий не знає, куди податися, головне, аби було що до рота покласти.
Слухати його далі не було сенсу: він говорив з собою. Потрібно було зателефонувати в редакцію. Я підвелася настільки швидко, що ледь не забула, куди потрібно рухатися далі.
- Ну що там? – перше, що сказала в слухавку.
- Послухай, ми вийшли на його дружину, вона приїде завтра. Діти за ним скучили.
- А що там з убивством?
- Той чоловік не був не воював.
Зранку я побачила його у звичній за декілька місяців позі: він чистив черевики. Під чорною пастою подекуди ще можна було помітити плями від сухої крові.
Чернівці, 27.02.15
